СТРУДЖЕНІ ТА ОБТЯЖЕНІ. У житті кожного християнина має бути місце для… відпочинку

Християнське життя неуявленне без праць — не тільки у молитві й пості, а й фізичних, інтелектуальних, творчих. Про це немало засвідчено вчителями Церкви та святими отцями.

 Так, святитель Василій Великий вважав, що намір благочестя має слугувати не приводом ліні, утікання від роботи, а навпаки — спонуканням до великих праць. Святитель Іоанн Златоуст вважав безчестям не роботу, але неробство. Сам апостол Павел трудився, щоб не обтяжувати інших, і викривав ледарів, пропонуючи їм просто неможливе — не їсти. Церква благословляє будь-яку працю, що спрямована на добро людини. Парадоксально (проте факти є, і їх чимало), що у свідомості багатьох індустрії, які провокують пияцтво, розпусту та інші форми розтління, пов’язані з поняттям «відпочинок». Тобто найматися у злачні місця люди уникають (що загалом правильно — гріх), а от «відпочити» — чому б і ні (що взагалі безглуздо).
Все це, звичайно, не нове. Так було і в минулому столітті, і в позаминулому… Святитель Ігнатій (Брянчанінов) пише: «Настає ніч з її тінями, з блідим світлом, яке випромінюють нічні світильники неба, збирає людей із поверхні землі в їхні шатри, в їхні притулки. У цих притулках нудьга, порожнеча душі; намагаються задушити свою муку божевільною розвагою; неробство, зіпсованість звичаїв удаються до гучних веселощів, і сосуди храму Божого — розум, серце, тіло — використанні Валтасаром на справу злочинну». Неможливо назвати відпочинком таке проведення часу просто тому, що від нього втомлюєшся.
ПРО ГОРІННЯ
Непусте питання — чи є взагалі у житті християнина місце для відпочинку?..
Дивлячись на виснажені обличчя парафіян наших храмів, а часом — і в дзеркало, ні-ні та й запитаєш себе. Одного разу став свідком повчальної ситуації. Поважний протоієрей (тих років, коли множаться труд і хвороби, за словом псалмоспівця) відмовився від пропозиції знайомого читця (чоловіка, як кажуть, у повному розквіті), який побажав підвезти духівника, втомленого після служби. Отець ще й гримнув — чи то на читця, чи то на свою турботливу матушку, яка спробувала заперечити — «Та ти подивися тільки! Навіщо ще обтяжуєш?». Постановка питання завдала клопоту читцю. Пізніше він розповів, як, сівши за кермо і побачивши своє відображення у дзеркалі заднього виду, прочитав відповідь: «Обтяжуватися і справді нема чого! Розслабся, чоловіче, відпочинь…». Живий приклад отцівської прозор­ливості.
Сам Господь благословляє відпочинок. І зібрались Апостоли до Іісуса і розповіли Йому все, і що зробили… Він сказав їм: підіть ви одні у безлюдне місце і трохи відпочиньте, — бо так багато народу приходило і відходило, що їм ніколи було і їсти (Мк. 6: 30—31). Як бачимо, Христос не просто благословляє, а ще й нормує відпочинок, визначаючи і міру — «трохи», і місце — «безлюдне», і навіть пропонує туди «піти» (прогулянка сама по собі — відпочинок). Святитель Феофілакт Болгарський зауважує, що Христос дає учням відпочити, навчаючи предстоятелів не тримати паству в напрузі постійно. Отже, відпочинок для нас не просто важливий, він — життєво необхідний, як і їжа для відновлення сил, про що не забув згадати євангеліст Марк.
Є в Києво-Печерському Патерику примітна історія про те, як воротар монастиря, піклуючись про відпочинок братії, стомленої нічними молитвами й ранковим піснеспівом, відмовився впустити в обитель… христолюбивого князя Ізяслава. Зухвалість — нечувана, як на ті часи. Але воротар, ризикуючи головою, не переступив послуху — преподобний Феодосій заборонив відчиняти браму до початку вечірні. Дізнав­шись про князя, який стояв перед дверима, преподобний ви­йшов і вклонився йому. Ізяслав поцікавився, щоб це все означало? Феодосій відповів: «Заради того, князю, зроблено так, щоб… братія, утрудившись від нічного славослів’я, могла спати. А твоя любов до Пресвятої Владичиці нашої Богородиці, що привела тебе сюди — благо й на успіх душі твоєї, а ми дуже радіємо твоєму приходу». До храму князя пустили без особливих почестей. Ізяслав, помолившись і поговоривши із преподобним, відпочив і — як оповідає Патерик — ще більше полюбив святого. А з ним — і життя у Христі. Для київського князя, «одягненого у порфіру й віссон» (див.: Одкр. 18: 16), мочені яблука й парена ріпа за столом настоятеля виявилися солодші за мед. І преподобний Феодосій відкрив йому секрет монастирської кухні — братія, готуючи трапезу, молиться таємно, не лихословить… (Щоб зрозуміти, про що мова, досить хоча б раз скуштувати монастирський хліб.)
До речі, вже отці перших століть звернули увагу на те, що аскеза — це не самоціль. Святитель Григорій Ніський — отець отців — вважав, що «кінцева мета стриманості» — це «не виснаження тіла, а легке його служіння душевним потребам». А в одному із найдавніших аскетичних повчань — складеному святителем Афанасієм Великим життєписі преподобної Синклітикії Олександрійської (подвизалася у IV ст.) — розповідається про те, як свята дотримувалася строгого посту, спала на землі й не припускала навіть думки про смачні страви, харчуючись хлібом із висівок і обмежуючи себе у воді. Але опісля Синклітикія відпочивала від подвигів. «Вона так діяла, щоб усе тіло не ослабло остаточно, що було б поразкою. Адже коли розбиті обладунки воїна, як він може сподіватися перемогти в битві?!» — пише святитель Афанасій, викриваючи в нерозумності гордовитих, що необдумано накладають на себе непосильні пости. Учитель Церкви ставить у приклад не просто подвиги, а ще й ставлення преподобної до її праць: «З обережністю вела судно своєї душі стерном благочестя і привела його в цілості у гавань порятунку, тримаючись віри в Бога, як найнадійнішого якоря».
А ось співзвучний і більш близький до нашого часу приклад — отець Іоанн (Крестьянкін) наставляє одну з духовних дочок (явно — не неофітку) у своєму листі: «Дорога у Господі Матушко Ігуменя М.! Ваша спокуслива пустеля триває все життя. І в цій духовній школі на перших етапах нам даються уроки, з яких ми не в думці, але в реальному практичному житті повинні засвоїти безмежну глибину своєї немочі <…> І самі себе Христу Богу віддамо. Друге і важливе, що випливає зі свідомості своєї немочі, — подяка Богу за все: за дні, години, хвилини благоденства з усвідомленням, що це Божою силою для нашого зміцнення надсилається <…> Ось і Ваша неміч, яка провокує мріяння, —повчальна. Єдиного рецепта на лікування цих недуг немає. Кому що підходить за складом розуму і серця і тілесної сили або немочі. Якщо бачите, що денний відпочинок замість очікуваного полегшення несе із собою поганий настрій, — припиніть його. Але тоді змініть щось у режимі життя свого — раніше йдіть відпочивати ввечері. Говорити легко, виконати важко, однак треба знайти своє особисте, що буде на користь душі та тілу. Спати треба при здоров’ї 7 годин, а при немочі й 8 допустимо».
ПРО ВИГОРЯННЯ
Відомі, утім, і приклади пастирської недалекоглядності, помноженої на ревність не по розуму пастви. Один із таких виклав протоієрей Андрій Ткачов у своїй замітці: «Я чув одного разу про водія тролейбуса, якому горе-духівник призначив важку єпітимію. І бідолаха, змушений вставати о пів на п’яту щодня, довго клав поклони, читав канони і кафізми, поки одного разу, втомлений і невиспаний, не розбив тролейбус. Духівник винен…». Важко не погодитися. Не випадково преподоб­ний Єфрем Сирін — аскет аскетів, без молитви якого вже неможливо уявити першу седмицю Великого посту — в 15-му повчальному слові до єгипетських ченців напучував: «Недосвідчений не може володіти луком, як досвідчений; і юнакові неможливо бігти нарівні з чоловіком. Якщо на отрока покласти тягар не під силу йому, то зробиш йому шкоду, <…> вчи його подвигам чесноти і розсудливо-серйозному життю. Якщо, після всенощної та звичайного правила, сам ти маєш намір не спати, а підлеглий хотів би трохи заснути, дай йому відпочинок…».
Проза наших днів, що ранить: більшість українців (незалежно від віросповідання, статі й віку) ігнорують нормальне бажання — відпочити. Серія актуальних досліджень Міжнародного кадрового порталу HeadHunter виявила, що у поточному відпускному сезоні 95 % працівників добровільно-примусово витрачають час свого відпочинку на вирішення виробничих завдань. Кожен третій уточнив, що це — типова практика; ще третина опитаних назвали її «досить частою». 34 % респондентів нарікають на неможливість повноцінно відпочити. Незадоволених не так і багато, якщо врахувати, що майже кожен другий точно знає, що, незважаючи на відпустку, зобов’язаний бути «в зоні досяжності» керівництва, а кожен третій вважає бажаним перебувати «на зв’язку». Найбільш «авральні» відпустки, за оцінками аналітиків hh.ua, у банківських клерків — 83 %, IT-спеціалістів — 75 %, збутовиків — 74 %. Відносно спокійно, так би мовити, відпочивають працівники транспортної (63 %) та виробничої (61 %) сфер.
Дев’ять із десяти працівників, за даними HeadHunter, періодично змушені працювати без перерв на обід. 68 % опитаних пов’язують ці ситуації з великим завантаженням; 48 % — із терміновістю робіт; 19 % нарікають на «примхи керівництва».
Результати ще одного опитування, проведеного HeadHunter в грудні 2012-го, виявили, що три із чотирьох офісних працівників пов’язують «деяке», а нерідко — і «істотне» погіршення стану здоров’я зі своєю працею. 52 % респондентів називають роботу «нервовою», 32 % говорять про «напружену атмосферу» на підприємствах. Опитування понад 3,5 тис. чоловіків і жінок (20—35 років) показало, що половина із них «хронічно втомилися»; 45 % — скаржаться на болі в спині та попереку; 39 % зізнаються в розхитаності нервів. При цьому багато — 65 % — вважають марним обговорювати ці та інші проблеми з начальством, посилаючись на досвід.
Україна — не єдине місце під сонцем, де згоряють на роботі. У квітні 2013 р. Міжнародна організація охорони праці оприлюднила доповідь, яка свідчить, що в умовах зростання безробіття і збільшення навантаження після кадрових «оптимізацій» рвонула вгору крива т. зв. «професійних захворювань» (переважно — опорно-рухового апарату і психічних розладів, що не завжди піддаються класифікації й мають узагальнений термін «burnout» — «вигоряння»). У середньому, від них щодня гинуть 5,5 тис. осіб — у шість разів більше, ніж від нещасних випадків на виробництві. Японські та американські фізіологи описують раптові смерті на робочому місці в рамках нового синдрому — «кароші». Навіть визначена зона ризику — люди, які працюють понад 60 годин на тиждень, тобто, ті, що регулярно порушують Божу заповідь про недільний день. (Читай — «Притча про відпочинок».)

В’ячеслав Дарпінянц

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.