«Старша дочка Церкви»

ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА У ФРАНЦІЇ. Частина I. Від апостольських часів до 1054 р.

Християнство у римській Галлії

Християнство прийшло в Галлію ще за апостольських часів. За переданням, Лазар Чотириденний, якого воскресив Іісус Христос, і його сестри Марія та Марфа, вигнані зі Святої Землі, перетнули на маленькому суденці Середземне море й висадилися поблизу Арелата (сучасний Арль), у нинішньому Провансі. А в 63 р., проходячи з Рима до Іспанії, апостол Павел першим єпископом Арля поставив апостола від 70-ти святого Трофима. У місті у перебудованому вигляді зберігся один з найдревніших храмів Франції — собор святого Трофима, де покояться мощі апостола. Знамените французьке місто-курорт Сен-Тропе назване на честь апостола Трофима, на його гербі зображено образ святого. Близько 95 р., з благословення священномученика папи Климента, у Галлію для проповіді Благої Вісті вирушив єпископ м. Афіни, один з найближчих учнів апостола Павла, Діонисій Ареопагіт. Прийшовши в Лютецію (сучасний Париж), він навернув до Христа частину місцевих жителів, заснувавши Галльську Православну Церкву. Під час гоніння за часів імператора Доміціана (81–96 рр.). Діонисій, а також святі Рустик та Єлевферій були схоплені та, після сповідання себе християнами, обезголовлені. Згодом на місці їхнього поховання, на найвищій точці Парижа — пагорбі Монмартр (фр. Montmartre, буквально «гора мучеників»)— було споруджено базиліку Сен-Дені. Однак, за іншими джерелами, Діонисій «у Паризіях» — інша людина, він та його супутники постраждали за Христа за правління імператора Деція (середина III ст.). Перші літописні згадки про християн у Франції датуються II ст. — Іриней Ліонський, один з отців Церкви, видатний богослов свого часу, описує смерть єпископа м. Лугдун (сучасний Ліон) Пофінія та інших мучеників у часи гонінь, зокрема у 177 р. Тоді в амфітеатрі «Трьох Галлій» за християнську віру крім єпископа було закатовано 43 сповідників. Того ж року імператор-філософ Марк Аврелій офіційно заборонив християнство законом. Жертвою гонінь став (бл. 202 р.) і святий Іриней Ліонський, який після страти Ліонських мучеників чверть століття був єпископом Ліона. Найбільш жорстоких переслідувань галльські християни зазнали за Максиміана Геркула, який правив західними провінціями при співправителеві Діоклетіані. Зокрема, за відмову принести жертву римським богам шляхом вбивства місцевих християн було страчено розташований у Галлії Фівейський легіон, що складався з єгипетських християн чисельністю 6600 воїнів на чолі з капітаном Маврикієм. Та невдовзі настало полегшення. У 313 р. імператори Костянтин I Великий і Лікіній видають Міланський едикт, що проголошує вільне сповідання християнства. Костянтин призначив правителем Галлії свого сина Кріспа. У IV ст. християнство в Галлії широко розповсюджується. Єпископом м. Пуатьє (де зберігся баптистерій того часу) був святий Іларій Піктавійський († 367), який отримав прізвисько «Афанасій Заходу» за свою тверду позицію у боротьбі з аріанською єрессю (стверджувала, що Христос не єдиносущний Богу, а лише подобосущний Йому). Учень Іларія, єпископ Тура святий Мартин заснував обитель у Лігуже, де часто усамітнювався для молитви. В усьому наслідуючи преподобного Антонія Великого з Єгипту, засновника самітницького чернецтва, він установив у своєму монастирі, де подвизалося близько 80 чоловік, звичайні для східного чернецтва правила: спільність майна, безумовний послух, прагнення до безмовності, одноразове споживання їжі протягом дня, грубий і простий одяг. Особливу увагу святитель приділяв молитовному подвигу та вивченню Святого Письма. З братії монастиря вийшло чимало єпископів, які поширювали християнство серед кельтів-язичників. Мартин та його учні стали засновниками багатьох монастирів по всій Галлії: на похорон святителя у 397 р. зібралося близько двох тисяч ченців. Житіє святого, укладене його молодшим сучасником, Сульпіцієм Севером, послужило зразком для всієї агіографічної літератури християнського Заходу. У Франції безліч храмів і поселень носять ім’я Мартина Турського. Його абатство в Typі стало найбільшим релігійним центром Франкської держави часів Меровінгів і Каролінгів, його мантія (сарра) — державною святинею франкських королів. Наприкінці римського панування в Галлії проживало 10–12 млн жителів, більшість з яких були галло-римлянами, які сповідували християнство.  

Хрещення франків. Християнство у Франкській державі

Після поділу в 395 р. Римської імперії на Східну (Візантія) та Західну остання швидко занепадає. У наступному столітті варвари — германці — захоплюють одну частину Галлії услід за іншою. У 406 р. виникла варварська держава бургундів, 12 років потому вестготи на правах союзників-федератів отримали від Риму частину Аквітанії. Вони відіграли важливу роль у червні 451 р. у битві на Каталаунських полях (сучасна Шампань), коли війська Західної Римської імперії під проводом «останнього з римлян» полководця Флавія Аеція та короля вестготів Теодоріха розбили гунські полчища Атілли, який вторгся у Галлію. Гуни тоді розорили, між усім іншим, багато монастирів. У Реймсі ними був закатований єпископ Нікас, будівничий міського собору в ім’я Пресвятої Богородиці, на місці якого згодом було споруджено Реймський собор. Завоювання германцями Галлії було завершено королем салічних франків Хлодвігом I, який захопив у 486 р. території на північ від р. Луара. Легкість його просування пояснювалася тим, що романське населення бажало мати над собою владу язичників-франків, які були єдиними з німецьких завойовників Галлії, що не сповідали аріанської єресі, тому впливове місцеве православне духовенство не противилося їхньому вторгненню. Хлодвіг під впливом «апостола франків» єпископа Реймського святого Ремігія і своєї дружини, святої Клотильди, вирішив прийняти Православ’я, а не аріанство. Саме тому Франція отримала почесну назву «старшої дочки Церкви». 25 грудня 496 р. (чи на рік-два пізніше) Хлодвіг був охрещений святителем Ремігієм у Реймсі. Разом з королем християнство прийняли дві його сестри і три тисячі воїнів та наближених, згодом поступово і весь народ. Хрещення Хлодвіга мало для Франкської держави, та її наступниць — Франції та Німеччини, таке ж значення, як і Хрещення 160-ма роками раніше імператора Костянтина Великого для Римської імперії і через півтисячоліття Хрещення князя Володимира для Русі. Ця подія відкриває на Заході нову — християнську — еру. Через десять років Хлодвіг під приводом боротьби з аріанською єрессю відібрав у Вестготського королівства велику Аквітанію. За правління Хлодвіга, у рік його смерті (511-й), було скликано перший у Франкському королівстві помісний церковний собор (в Орлеані), канони якого затвердили право прихистку у церкві та хресні ходи. Хлодвіг I, видатний, але жорстокий правитель, зумів об’єднати під своєю владою франків. Саме при ньому Париж став столицею Франкського королівства. Тут Хлодвіг побудував базиліку апостолів Петра та Павла, де й упокоївся разом зі спочилою пізніше Клотильдою. У базиліці була похована і преподобна Геновефа (Женев’єва) Паризька, яка стала для короля мудрою радницею у справах влаштування Церкви Христової. Парижани, а з ними і весь французький народ і понині вважають її своєю небесною покровителькою. Храм, де покоїлися мощі святої, користувався великою пошаною, тут збиралися помісні собори 573 і 577 рр. Навколо нього утворився величезний монастир — абатство святої Женев’єви, яке мало надзвичайно велике духовне і канонічне значення в епоху середньовіччя і зіграло велику просвітницьку роль. Навколо монастирських стін протягом наступних століть виник ряд навчальних закладів: коледж Сорбонни, Наваррський коледж та ін. Тут у XIII ст. було створено і Паризький університет, в якому вони тепер об’єднані. В остготському тоді Провансі святий папа Сіммах призначив єпископа Арелатського (Арльського) Кесарія митрополитом (передавши йому частину повноважень єпископа В’єна) і вручив йому, першому з єпископів Західної Церкви, паллій — особливий комір з вовни ягняти, символу Христа. Кесарій головував на історичному соборі в Оранжі у 529 р., який засудив дві крайні богословські позиції: вчення про те, що деяких людей Бог від початку призначив до погибелі (тому вони спастися не можуть), а також не погодився з тим, що Бог лише пасивно чекає, коли людина до Нього звернеться. Той самий собор дозволив проповідувати священикам та дияконам — раніше проповідували тільки єпископи. У V–VI ст., перед загрозою нашестя на Британські острови язичників (англів, ютів і саксів), цілі християнські громади бриттів перебиралися з Уельсу на континентальний півострів Арморику, який отримав назву Бретань, а народ, що утворився від змішання їх з місцевим населенням, став іменуватися бретонцями. На цій землі сім святих засновників Бретані за допомогою своїх галльських побратимів (особливо святого Германа Оксерського) навернули до Православ’я значну частину кельтського народу та його друїдів, багато з яких стали згодом християнськими подвижниками. В створених ними семи єпархіях виник ряд монастирів, які об’єднували чернечі традиції Ірландії, Провансу та Сходу. Заснована близько 525 р. святим Самсоном обитель у Доле стала під його керівництвом духовним центром Бретані. Енергійний організатор і ревний проповідник, святий Самсон заснував багато монастирів, його трудами Слово Боже ширилося в Нормандії та на Нормандських островах. Нині в абатстві в Бокенському лісі зберігаються мощі кількох бретонських святих IV–VII ст. Після смерті сина Хлодвіга, Хлотаря I, Франкська держава фактично розпалася на окремі королівства, що призвело до численних братовбивчих воєн. Усе це завдавало невимовних страждань благочестивій королеві Радегунді, яку в юності насильно віддали заміж за короля Хлотаря I. Після вбивства чоловіком її брата вона розірвала з ним стосунки і прийняла постриг. У 568 р. з Константинополя була принесена частка Животворящого Хреста Господнього, подарована дівочому монастиреві Божої Матері в Пуатьє на прохання його засновниці — святої королеви-черниці. Того ж року почалася серія династичних воєн, що тривали півстоліття й отримали назву «воєн Фредегонди і Брунгільди», за іменами королев Нейстрії та Австразії, які були повною протилежністю Радегунді. Серед численних жертв Фредегонди був Претекстат, єпископ Руанський, який звернувся до неї з викривальною промовою перед кончиною. Багато постраждав від неї і святитель Григорій Турський († 594), упорядник найбагатшої на той час на Заході агіографічної праці та автор «Історії франків». У 613 р. австразійська знать, втомлена від цих усобиць, скинула Брунгільду, яка намагалася правити замість малолітнього правнука, і проголосила короля Нейстрії Хлотаря II королем усієї Франкської монархії. Хлотарь II невдовзі видав едикт, яким визнавав (з обмеженнями) свободу церковних виборів, забороняв представникам духовенства вдаватися до захисту світських осіб (навіть короля), вимагав для духовних осіб єпископського або змішаного суду. Освіта та наука ставилися під контроль Церкви. За правління його сина, «доброго короля» Дагоберта I, було знайдено останки святого мученика Діонисія. На місці знайдення король заснував знамените бенедиктинське абатство Сен-Дені, що стало (після упокоєння там у 639 р. самого Дагоберта) усипальницею французьких королів, замінивши в цій ролі абатство святого Германа (Сен-Жермен-де-Пре). Дагоберт I був останнім меровингським монархом, який правив самостійно. Впродовж наступного століття влада фактично належала майордомам — старшим сановникам палацу. Майордом Карл Мартелл у 732 р. у битві при Пуатьє зупинив просування арабів у Західну Європу. Тим самим, на думку багатьох істориків, було збережено християнський характер середньовічної Європи. Його син Пипін Короткий після династичного перевороту, вчиненого у 751 р., став першим франкським королем з династії Каролінгів і був пізніше помазаний папою Стефаном III, якому допоміг у боротьбі з лангобардами. Вершини своєї могутності Франкська держава досягла за Карла Великого (768–814), підпорядкувавши собі територію майже всієї Західної Європи. На Різдво Христове 800 р. Карл був коронований у Римі папою Львом III імператорською короною. Карл Великий упорядкував церковну організацію: усі храми повинні були підкорятися єпископам, які об’єднувалися в митрополії, він регулярно скликав церковні собори, ввів обов’язкову десятину. В усіх багаточисельних монастирях було введено устав святого Бенедикта; при кожному з них створювалися школи. 10 травня 777 р. з Рима в абатство святої Софії на острові Ешо в Ельзасі були перенесені чесні мощі святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії, отримані єпископом Страсбурзьким Ремігієм від папи Адріана I. Великий вплив на Карла мав видатний вчений і поет, чудовий педагог, абат монастиря святого Мартина в Турі Алкуїн, який був (разом з Теодульфом, Павлом Дияконом та Ейнгардом) найважливішим з натхненників так званого Каролінгського Ренесансу. Великим центром поширення класичних знань у Європі стала заснована ними неформальна «Палацова академія», яка прагнула до поєднання античної форми з християнським духом. Зразком цього є Євангеліє Алкуїна (Євангеліє з Бамберга) — ілюстрований манускрипт, виготовлений майстрами школи Сен-Мартен-де-Тура. Праці Алкуїна мали велике значення для формування латинської обрядовості (зокрема, для Літургії). Критика за часів Карла іконошанування, затвердженого II Нікейським Собором у 787 р., багато в чому була пов’язана з неточністю перекладу рішень цього Собору на латину, чим було спотворено їхній справжній зміст. Після смерті Карла Великого корона перейшла до його сина Людовика Благочестивого, прозваного так за велику побожність. Він не раз висловлював бажання піти у монастир, всіляко допомагав розпочатому при батькові реформуванню монастирів та місій серед саксів, слов’ян і особливо норманів, напади яких стають тепер головною зовнішньою загрозою для Франкської держави. Він робив щедрі пожертвування Церкві та монастирям, але правителем був дуже слабким — усобиці призвели до розвалу країни через три роки після його смерті. Верденською угодою 843 р. імперія була розділена між його синами.

Клюнійська реформа. Поділ Церков і Франції

Карл III Товстий ненадовго об’єднав охоплену усобицями і набігами норманів імперію. Після її остаточного розпаду в 887 р. каролінги правили в Західно-Франкському королівстві (у Франції) ще 100 років. Нестійкість світської влади супроводжувалася негараздами в Церкві. У Х ст. Клюнійське абатство в Бургундії стало центром однойменного руху, що виник як протест проти падіння моральності чернецтва та духовенства, а також проти втручання світських феодалів у церковне життя. Абат монастиря Одон Клюнійський став ініціатором клюнійської реформи західного чернецтва. Метою її було введення в монастирях суворого уставу, жорсткий контроль за дотриманням целібату, заборона симонії, проголошення повної незалежності монастирів від світської влади та від єпископів, безпосереднє підпорядкування їх папі. Отримання Одоном у 931 р. від папи Іоанна XI привілеїв приймати під свою юрисдикцію монастирі, що впроваджували у себе реформу, сприяло швидкому зростанню конгрегації з центром у Клюні. Незважаючи на протидію французького єпископату і світських феодалів, які не бажали втрачати контроль над французькими монастирями, вже за абата Одилона († 1049), який понад півстоліття очолював абатство, Клюні належала більша частина французьких і бургундських монастирів.  

Володимир Моїсеєнко

   

ПРЕПОДОБНА ГЕНОВЕФА (ЖЕНЕВ’ЄВА) ПАРИЗЬКА

Протягом свого довгого життя свята Геновефа несла мир і просвіту ще напівязичницькій Галлії. Останні ж свої роки вона провела у першій на Заході християнській державі — у Франкському королівстві. Життя святої Геновефи відзначене безліччю чудесних подій, пов’язаних з проявами її любові та жалю до людей. Коли їй виповнилося 12 років, єпископ м. Оксер святий Герман присвятив її Христу, а пізніше доручив їй духовне керівництво дівами, які бажали наслідувати її приклад і принести обітницю безшлюбності. Згодом дочка і сестра короля Хлодвіга також увійшли до числа молодших духовних подруг святої Геновефи й обидві з її дозволу стали присвяченими Богу дівами. Навіть на суворих язичників вона мала такий вплив, що вони не могли встояти перед її проханнями. «Немає слів, — розповідає літописець, — щоб описати, як шанував і був відданий король Хільдріг святій Геновефі». Син Хільдріга Хлодвіг до преподобної ставився з іще більшою повагою і любов’ю і не міг ні в чому їй відмовити: засуджені на смертну кару останньої миті звільнялися королем. По її молитвах вщухали бурі і проганялися біси. Свята Геновефа дуже шанувала пам’ять апостола Галлії святого Діонисія Ареопагіта і звернулася до паризького духовенства з проханням побудувати базиліку на його честь. Парижани так гаряче відгукнулися на її заклик, що невдовзі було споруджено величну базиліку. Усього лише на кілька тижнів пережила свого короля свята Геновефа: вона упокоїлася 3 січня 512 р., у віці 89 років, і була похована в древній крипті, розташованій під головним престолом храму святих апостолів Петра і Павла (за іншими джерелами, свята Геновефа померла раніше Хлодвіга, бл. 500 р.). І ось поруч спочивали той, хто створив християнську Францію, і та, яка була її ангелом-охоронцем. Народне благочестя невдовзі перейменувало храм святих Петра і Павла на базиліку святої Геновефи, а височина, на якій вона стояла, і до сьогодні називається «горою святої Геновефи». Уже в 530 р. було написане перше житіє преподобної, складене, очевидно, її сучасником.

За матеріалами сайта la-france-orthodoxe.net