«Старша дочка Церкви». Історія християнства у Франції. Частина II. Від XI ст. до наших днів

ФРАНЦІЯ І ХРЕСТОВІ ПОХОДИ

В 987 р. у Франції відбулася зміна династії: наступником престолу після померлого бездітним Людовика V Лінивого став граф Парижа, герцог західних франків Гу́го Капе́т, обраний феодалами за підтримки Реймського архієпископа Адальберона. Нащадки Гуго — Капетíнги (включаючи бічні гілки Валуа та Бурбонів) — правили країною аж до 1792 р. Його внук Генріх I був одружений з Анною, дочкою Ярослава Мудрого. Від цього шлюбу народилося четверо дітей, у тому числі король Філіп I, на чиїй (що дійшла до нас) грамоті на користь абатства святого Крепіна в Суассоні стоїть підпис Анни Ярославни — поряд із вензелем сина та хрестиками неписьменних сановників. (За однією з версій, Євангеліє церковнослов»янською мовою, на якому присягали в Реймському соборі французькі королі, було її особистим.) У 1054 р. відбувається розквіт Клюнійського абатства в Бургундії, вихідцем з якого був папа Григорій VII, ініціатор Григоріанської реформи католицизму. Багато в чому основуючись на клюнійській реформі (див.: «ЦПГ» № 20 за 2011 р.), вона була спрямована на усунення головного, на думку реформаторів, лиха для Церкви — узурпування мирянами права інвеститури, тобто призначення духовної особи на посаду, а також практики світського володіння храмами, що породжувало симонію — купівлю-продаж церковних посад.

Інший папа — виходець з Клюні, Урба́н II, на скликаному ним у листопаді 1095 р. соборі у французькому м. Клермоні оголосив Хрестовий похід проти мусульман, пообіцявши його учасникам відпущення гріхів. У пристрасній проповіді він закликав здатних носити зброю французів, «яких Бог звеличив над усіма силою зброї та величчю духу», вирвати Святу Землю з рук турків-сельджуків. У результаті Першого хрестового походу Єрусалим і все східне середземноморське узбережжя були майже на два століття відвойовані. Духовним ватажком походу став єпископ Ле-Пюї Адемар де Монтейль, папський легат при хрестоносцях. І, коли 1 серпня 1098 р. єпископ помер під час епідемії, «велика скорбота охопила воїнство Христове, бо папський легат був підтримкою для бідних і радником для багатих». Того ж року на далекій батьківщині Робер Молемський заснував, з дозволу Ліонського архієпископа, у глухому лісі на південь від Діжона монастир Сіто, перший з монастирів нового ордену цистерціанців. У наступні два століття цей орден переживав бурхливе зростання, значна заслуга у цьому належала Бернару Клервоському, за ім»ям якого орден часто називають бернардинцями. Ряд діяльних та енергійних королів починається у 1108 р. — з Людовика VI Товстого, вихованого в монастирі Сен-Дені разом з майбутнім його абатом, Сугерієм, який став йому вірним помічником на все життя. Король, спираючись на духовенство, повів рішучу боротьбу зі свавіллям великих феодалів, які грабували монастирі. Сугерій побудував базиліку Сен-Дені, за що його було названо «батьком готичного стилю в архітектурі». У 1147 р. король Людовик VII вирушив у черговий похід (за наполяганням папи і Бернара Клервоського, який пізніше став патроном нового духовно-лицарського ордену, покликаного захищати паломників до Святої Землі, і розробив його Статут). Відтоді орден стали називати орденом Храму, а лицарів — храмовниками (тамплієрами).
Бернар Клервоський, який користувався колосальним авторитетом у церковних і світських колах, закликав до хрестових походів не тільки проти мусульман, а й проти язичників Європи, насамперед полабських слов»ян. А в 1209 р. метою хрестоносців стали землі феодалів Лангедока, де поселилися альбігойці, або катари, — гностична секта, споріднена з богомілами та павлікіанами християнського Сходу. Санкціонований папою Інокентієм III похід проти альбігойців (1209—1229 рр.) став Першим хрестовим походом у християнські землі. Квітучі міста цієї найбільш розвиненої тоді частини Європи зазнали жахливого руйнування. Наприклад, після взяття фортеці Безьє все її населення (не менше семи тисяч) було вирізане, хоча катарів у місті було не більше 300. Саме при взятті Безьє папським легатом Арнольдом Амальріком було нібито сказано фразу: «Убивайте всіх, Господь розпізнає своїх!». Населення Каркассона, що здався без бою, не вирізали, але випустили з міста «лише в сорочках і спідній білизні».
Боротьба з «небезпечною єрессю» катарів довгий час була одним з голов­них мотивів політики римських пап. Інокентій III у 1215 р. створив особливий церковний суд Католицької Церкви під назвою «Інквізиція», а Григорій IX у 1229 р. заснував церковний трибунал, якому було доручено «виявлення, покарання і запобігання єресям» у Провансі та Лангедоці. Інквізицію папа передав домініканському і францисканському орденам, незалежним від місцевих єпископів. Інквізитори «кого не могли відвернути від божевілля, спалювали вогнем», передаючи в руки світської влади, яка здійснювала страту, чим особливо відзначився орден домініканців, заснований Домініком де Гусма́ном Гарсе́сом. Король Людовик IX Святий у 1244 р. важко захворів і дав обітницю взяти на себе хрест. Хрестовий похід (Сьомий), організований ним з благословення папи, став невдалим, король навіть побував у полоні. Після шестирічної відсутності він повернувся до Франції і ревно взявся за державні та церковні справи. Він, зокрема, старанно споруджував храми: до часу його правління належить собор у Реймсі, де потім коронувалися його нащадки, та готична каплиця-релікварій Сент-Шапель (Свята капела) у Парижі, прикрашена чудовими вітражами. Головною її святинею був «терновий вінець, обагрянений кров»ю Христа», який нині зберігається у Соборі Паризької Богоматері. Людовик придбав вінець у латинського імператора Балдуїна II за величезну суму — 135 тисяч ліврів (при тому, що споруда капели коштувала «всього» 40 тисяч).

«ГАЛЛЬСЬКА ЦЕРКВА». АВІНЬЙОНСЬКИЙ ПОЛОН ПАП. РЕЛІГІЙНІ ВІЙНИ (ХIV — ХVI ст.)

Онук Людовика IX, Філіп IV Красивий, захотів, при збереженні всієї догматики Католицької Церкви, максимальної незалежності від папи у світських і почасти в церковних справах (насамперед, у питаннях доходів, суду та інвеститури). Боніфацій VIII стверджував протилежну думку — про супрематію духовної влади над світською, «духов­ного меча» над «світським», що призвело до гострого конфлікту і згодом «Авіньйонського полону пап», що тривав від 1309 до 1377 р., коли їхня резиденція розміщувалася не в Римі, а в Авіньйоні (тоді біля самих кордонів Франції). На папському престолі в цей період перебували французи, які, по суті, були виконавцями волі французьких королів. Це було крайнім проявом політики, яка захищала «свободи і привілеї галльської Церкви» та намітилася ще при Каролінгах, а на початку ХIV ст. почала складатися в доктрину, що отримала пізніше назву галліканство або галліканізм. У 1377 р. папа Григорій XI повернувся в Рим. Через рік він помер, і почався 40 річний так званий Великий західний розкол, коли і в Римі, і в Авіньйоні, а якийсь час і в Пізі перебували конкуруючі папи і антипапи, які розділили між собою весь католицький світ. Французькі королі династії Валуа́, що правила з 1328 р., користуючись втомою знаті та народу від цієї папської чехарди, продовжували політику галліканізму, але затяжна Столітня війна з Англією відволікала їхні сили. У цей час філософсько-богословське обґрунтування галліканства розвивали богослови Паризького університету.
У 1438 р. Карл VII скликав у м. Бурже собор французького духовенства, який видав «Прагматичну санкцію», що реалізовувала декрети про реформу Церкви, прийняті на Базельському соборі Католицької Церкви. Санкція проголошувала повну незалежність короля Франції від понтифіка в мирських справах, встановлювала підсудність французького духовенства світському правосуддю і наділяла короля правами призначати своїх кандидатів на церковні посади. «Прагматична санкція» діяла менше 80 ти років. У 1516 р. папа Лев X і король Франції Франциск I підписали в Болоньї конкордат, який мав компромісний характер і загалом діяв до 1790 р. Згідно з його положеннями Франція відмовлялася від тези про пріоритет Собору, але король зберігав право пожалування церковних бенефіціїв та збору доходів з єпархій. Франциск I спочатку благодушно поставився до Реформації, що розгорталася в його володіннях, але ближче до кінця свого правління обрушив на «єретиків» — французьких протестантів-гугенотів — масові арешти та страти. Протестанти Франції змушені були піти у підпілля, їхній лідер — засновник кальвінізму Жан Кальвін — втік до Швейцарії. Спроби заборонити (під страхом смертної кари) протестантам сповідувати свою віру ні до чого не привели, і Карл IX 1 січня 1562 р. видав едикт, яким дозволяв їм відправлення культу поза межами міських стін. У березні того ж року один з лідерів католицької партії, герцог Франсуа де Гіз, влаштував у Вассі масове побиття гугенотів, які зібралися для звершення богослужіння. Це вбивство стало початком релігійних, або гугенотських, воєн, одним з найбільш кривавих епізодів яких стала знаменита Варфоломіївська ніч — масова різанина гугенотів, влаштована католиками в ніч на 24 серпня 1572 р., напередодні дня святого Варфоломія. За різними оцінками, тоді загинуло від п»яти до 30 тисяч осіб, включаючи адмірала Гаспара де Коліньї, військового і політичного ватажка гугенотів. Ці війни велися зі змінним успіхом і терзали Францію до 1598 р., коли завершилися Нантським едиктом, що дарував протестантам свободу віросповідання. Його видав Генріх IV Бурбон, який кількома роками раніше зійшов на французький престол. Генріх, перед тим один з лідерів гугенотів, перейшов заради корони Франції в католицтво («Париж вартий меси»), зберігши терпимість стосовно колишніх єдиновірців. Це, як і вміла політика його міністра герцога де Сюллі, сприяло швидкому відновленню економіки країни, в чому гугеноти відігравали значну роль.

«СТАРИЙ РЕЖИМ» І ВЕЛИКА ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Однак за його наступників становище протестантів поступово погіршувалося. Перший міністр Людовика XIII кардинал де Рішельє взяв приступом головну фортеця гугенотів Ла-Рошель, примусивши знести інші фортечні укріплення, але не зачіпав їхніх релігійних свобод, за що затяті католики нагородили його прізвиськом «кардинал гугенотів». Його сподвижник і наступник на посаді першого міністра кардинал Мазаріні в цілому став продовжувачем цієї політики. Людовик XIV, який отримав при народженні ім»я Луї-Д»єдонне («богоданний», фр. Louis-Dieudonné), рішуче змінив цей стан справ. Зрештою, після багаторазових утисків, протестантам було відмовлено у праві на вільне віросповідання — у 1685 р. Нантський едикт було скасовано, що привело до еміграції 200 000 гугенотів з Франції. У період правління «короля-сонце» нового підйому зазнало галліканство. З відома короля асамблея французького духовенства прийняла 19 березня 1682 р. «Декларацію галліканського кліру», що спричинило затяжний конфлікт з папою. Декларацію, яка стала маніфестом галліканства, було частково скасовано 11 років потому, проте її ідеї залишалися популярними все наступне XVIII ст. Їм протистояли «ультрамонтани» — прихильники необмеженої влади римського папи в Католицькій Церкві. У 1726 р. молодий Людовик XV фактично передоручив управління державою своєму вихователю, кардиналу Андре-Еркюлю де Флері, який намагався забезпечити мир у країні, виснаженій недавньою війною за іспанську спадщину. Але, подорослішавши і прийнявши правління в свої руки, король прислухався більше до фавориток, ніж до старого вчителя. Затягнута завдяки новій пасії монарха — маркізі де Помпадур — у кілька воєн, Франція зазнала великих втрат, залишившись у 1763 р. майже без усіх колоній. В управлінні державою панувало свавілля і плутанина, вираз короля «після нас хоч потоп» можна назвати девізом більшої частини його правління.
Людовик XVI, який вступив на престол у 1774 р., вирізнявся релігійністю, моральною чистотою, особистою чесністю, але ліквідувати зловживання, що проникли в усі шпарини державного механізму, не зумів. У сфері релігії важливим було видання листопадового едикту 1787 р., що надав французам право відкрито називати себе протестантами. Але, за словами французького історика Альфонса Олара, вони й тепер «не могли відправляти свій культ публічно, їхня єресь офіційно вважалася ніби ганьбою, яку терпіли, але приховували, чи, точніше, яку тільки тоді й терпіли, коли її приховували». У перші місяці Великої Французької революції були скасовані феодальні права Церкви, привілеї ієрархів, щорічні платежі на користь римської курії, після чого церковне майно було націоналізоване. 12 липня 1790 р. було прийнято «громадянську Конституцію духовенства», що означало розрив конкордату. Національні збори зберегли тоді за католицтвом його місце державної релігії, при терпимості до інших вірувань. «Ніхто і не збирався тоді, в 1789 р., дехристиянізовувати Францію, — писав Альфонс Олар, уточнюючи в іншому місці своєї книги «Християнство і французька революція»: — …дехристиянізація Франції, спочатку під виглядом культу Розуму, потім у формі культу вищої Істоти, почалася в 1793 р., на другому році Республіки… Ця небезпечна колотнеча, яку переживало християнство з часу культу Розуму та вищої Істоти, є найбільш визначним епізодом в історії французької революції». Цей «визначний епізод» коштував життя за політичними звинуваченнями багатьом віруючим.
Після падіння якобінської диктатури в 1794 р. почався стихійний рух на користь реставрації католицизму. А вже через рік Конвент прийняв закон про загальне управління культів, який знову проголосив принцип свободи культів і відокремлення їх від держави.

ХРИСТИЯНСТВО У ФРАНЦІЇ ВІД ПОЧАТКУ ХIХ ст. ДО НАШИХ ДНІВ

15 липня 1801 р. перший консул Наполеон Бонапарт уклав конкордат з Ватиканом. Папа домігся визнання католицтва релігією «переважної більшості французького народу», але не державною, а Наполеон — визнання перекроювання єпархій, секуляризації церковних земель і поліцейського нагляду за культом. У квітні наступного року були прийняті «органічні статті», які поставили як католиків, так і протестантів під конт­роль держави. Почався багаторічний конфлікт з римською курією, та все ж 2 грудня 1804 р. Пій VII коронував Наполеона в соборі Нотр-Дам. Причому папа звершив миропомазання, а імператорську корону Наполеон вихопив з його рук і поклав собі на голову сам. Згодом Франція анексувала папські володіння, папа відлучив імператора (за що поплатився довгим полоном), а Наполеон анулював конкордат.
Тільки після реставрації Бурбонів, в серпні 1819 р. папа, зважаючи на повільність у цьому питанні нової французької влади, оголосив, що залишає в силі конкордат з Францією 1801 р. Цікаво, що відновлений на троні Людовик XVIII виявився першим порушником старовинної релігійної традиції: він так і не пройшов обряду коронації.
Під час Липневої монархії (1830 р.) в католицькій партії йшла запекла суперечка між галліканами та ультрамонтанами, що зумовило посилення впливу католицизму в країні у другій половині століття. Прийнятий через два роки після революції 1848 р. закон Фаллу про народну освіту на кілька десятиліть поставив усі навчальні заклади Франції під контроль духовенства. Імператор Наполеон III стосовно Церкви також був вірний собі — підтримавши з метою захоплення Савойї та Ніцци об»єднання Італії, він у 1867 р. не допустив загони Гарібальді в Рим, зберігши папі його володіння. У цей час сильного удару по галліканізму завдав папа Пій IX. На Першому Ватиканському соборі в 1870 р. було прийнято догмат Римо-Католицької Церкви, який стверджував, що при визначенні папою вчення Церкви стосовно віри або моралі, проголошуючи його ex cathedra (тобто, за вченням РКЦ, як глава Церкви, він непогрішимий і захищений від самої можливості помилятися). Таке становище стало ідейною перемогою ультрамонтанства (яке виступало за підпорядкування національних католицьких Церков папі), але ліквідація того ж року Папської держави значною мірою послабила цей рух. У 1882 р. було прийнято закон про світський характер початкової школи, зі шкіл видалили розп»яття. Три роки потому були закриті факультети католицького богослов»я. Папа Лев ХІІІ у 1892 р. енциклікою до французького духовенства та до всіх католиків зобов»язував їх визнати республіку, але того ж року уряд припинив фінансування католицьких семінарій, а в багатьох містах мерії заборонили проведення хресних ходів. У березні 1903 р. ліквідовано більшість чернечих конгрегацій. А 9 грудня 1905 р. було прийнято закон про відокремлення Церкви від держави, що діє і досі. Проте в ХХ ст. саме у Франції відбувалося відродження… Православ»я, пов»язане з російською діаспорою, — але не тільки. «Паризька школа» богослов»я — це і вихідці з Росії Володимир Лоський, протоієрей Іоанн Мейєндорф, протопресвітер Олександр Шмеман, і французи Олів»є Клеман, Жан-Клод Ларше. Митрополит Євлогій (Георгієвський) створив Паризький Свято-Сергієвський православний богословський інститут.
У 1960 р. було засновано Корсунську єпархію Московського Патріархату, яка об»єднує парафії у Франції, Швейцарії, Іспанії, Португалії та на Канарських островах. Її центр — скромне Трьохсвятительське подвір»ї в Парижі. Головною святинею храму є Іверська ікона Божої Матері, вивезена наполеонівським офіцером з Москви у Францію в 1812 р. 120 років потому її викупили у антиквара парафіяни цієї громади, які залишилися вірними Матері-Церкві, на чолі з єпископом Веніаміном (Федченковим), згодом митрополитом.
А сучасний стан католицтва в його країні визначив в інтерв»ю сайту Білоруської Православної Церкви Надзвичайний і Повноважний Посол Французької Республіки в Республіці Білорусь Мішель Ренері, людина глибоко віруюча: «Ця “старша дочка Церкви” сьогодні стала «старою дівою». Церква у Франції втратила свій вплив». Але, як підкреслює посол, сучасні парафіяни французьких храмів залишаються в Церкві не тому, що так було прийнято в їхньому батьківському домі чи священик пригрозив пеклом, — це їхній особистий вільний вибір.

Володимир Моїсеєнко, Валерій Зал-Заде

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.