СТАРЕНЬКА

Старенька, що називається, зажилася. До останнього у себе в селі прокидалася з півнями, поралася в хаті й біля хати і лише після настання холодів дозволяла онукам забрати себе на зиму до міста. На кінець посту міська квартира вже мучила її, хотілося надвір, до землі, до своєї хатинки, яку перед Великоднем потрібно було і провітрити, і прибрати, і прикрасити.

Але цієї весни додому її не відвезли. Ослабла бабуся. Ослабла несподівано, раптом, ніби сила вийшла з неї так, як виходить повітря з розв’язаної повітряної кульки. Спочатку вона підводилася і ходила по квартирі, переважно до туалету і назад. Потім і цей шлях став їй не під силу. Маленька й тиха, наче хвора дитина, вона лежала у відведеній для неї кімнаті. Онуки прокидалися рано і, попивши чаю, мчали на роботу й у справах. Правнук ішов до школи. Тому для старенької найняли доглядальницю, і та ходила коло неї. В її кімнаті було чисто й тепло. Їла вона мало, менше немовляти, і щоденним її заняттям було дивитися у вікно навпроти й читати напам’ять молитви.
Такою я і побачив її, худенька, із загостреними рисами обличчя, вона лежала на спині й дивилася прямо перед собою. Мене запросили її причастити. Знаючи з досвіду, що люди часто кличуть священика до хворого, коли той уже ні їсти, ні говорити не може, тобто не може ні сповідатися, ні причаститися, я запитав перед тим, як прийти, чи може вона сповідатися. “Вона в нас дуже побожна і зараз тільки те й робить, що молиться”, — відповіла онучка. В умовлений день мене забрали з церкви і привезли до старенької.
На моє прохання столик біля ліжка застелили, поставили запалену свічку і склянку, в якій на денці була тепла вода — запити Причастя. Потім онучка з чоловіком і доглядальницею вийшли, й ми залишилися удвох.
“Ви чуєте мене, бабусю?”, — запитав я. У відповідь вона кивнула й губами сказала “чую”. Тепер потрібно було ставити запитання, запитувати про гріхи, про те море найрізноманітніших помилок, які свідомо й несвідомо роблять люди і які, як ланцюги на рабах, висять на людських душах. Я поставив одне запитання, друге… Старенька нічого не відповідала. Вона й далі дивилася прямо перед собою, тільки руки склала долонями разом так, як складають їх на Заході, коли моляться. Це були руки, які працювали тяжко й усе життя. Я часто бачив такі руки у старих, покручені ревматизмом, худі, зі здутими венами, і завжди мені хотілося їх поцілувати. Історію XX століття з його колективізаціями, трудоднями, війнами, бідністю, мовчазним терпінням можна вчити, не читаючи книг, тільки дивлячись на руки старих, які все це пережили.
Бабуся раптом заворушила губами, і я схилився до неї, намагаючись почути хоча б слово. “За молитв святих отець наших, Господи Іісусе Христе, помилуй мене”. Старенька молилася, молилася так, як її навчали батьки або парох (парафіяльний священик — Ред.), з тими особливими виразами, які зустрічаються у старих молитовниках, виданих десь за часів Першої світової. Вона прочитала Трисвяте, дійшла до “Отче наш” і виразно прочитала Господню молитву. Потім почала читати Символ віри. Я слухав. Там теж траплялися старі слова, що збереглися ще від часів Димитрія Ростовського. Замість “нас ради” я почув “нас диля людей і нашего диля спасенія”. Це було зворушливо і красиво. Людина була на схилі земного життя, готувалася зустрітися з Богом і вже не могла говорити, але все ще могла молитися. Людина молилася, повторюючи слова, з часів дитинства повторювані вже не одну тисячу разів. Які гріхи вона вчинила? Які з них виплакала і сповідала? За які понесла спокутні скорботи, хоронячи рідних, хворіючи, важко працюючи? Навряд чи я міг уже про це дізнатися. Але не можна було не причастити цю сухеньку й безпорадну жінку, яка лежала перед моїми очима й молилася, склавши по-дитячому руки.
Не повертаючи голови й не змінюючи виразу обличчя, вона відкрила вуста, щоб прийняти Святі Таїни. Потім покірно запила, двічі ковтнувши теплої води зі склянки, яку я підніс до її вуст. Коли я почав читати “Ныне отпущаеши”, старенька, немов закінчивши роботу і збираючись відпочивати, заплющила очі й опустила руки вздовж тіла.
Йдучи, я поговорив з онучкою про те, як діяти, “якщо щось”, і, відмовившись від чаю, попросив відвезти мене до храму. Поки ми їхали вузькими вулицями перевантаженого машинами міста, мені хотілося думати про Марію Єгипетську, яка, перед тим, як її причастити, просила Зосиму прочитати молитву Господню і Символ віри.
***
Бабуся спочила на Світлій седмиці. Ми із псаломником співали над нею великодній канон, і здавалося, що вона ось-ось відкриє вуста і почне пошепки повторювати за нами: “Смерти празднуем умерщвление, адово разрушение, иного жития вечнаго начало, и, играюще, поем Виновнаго…”.
На дев’ятий день онучка з чоловіком і сином були в нас у храмі, і ми служили панахиду. Так само було й на сороковий. У сороковий день після молитви я запитав у онучки, як їхні справи, як життя, як правнук поставився до смерті старенької.
— Усе добре, отче, — відповіла вона, — тільки здається, ніби хтось відібрав у нас щось. Бабця (вона назвала її по-місцевому) не могла нам уже нічим допомогти. Та ми й не хотіли від неї ніякої допомоги. Але впродовж тих кількох місяців, що вона їх у нас доживала, в нас так добре йшли усі справи, і в бізнесі у мене, і в чоловіка на роботі. А зараз якось важче стало, то тут проблеми, то там. Може нам хтось “поробив” якісь капості?
Ми поговорили з нею хвилин з десять, і я спробував переконати її у відсутності чиєїсь недоброзичливості або ворожби. “У вас вдома, — сказав я їй, — декілька місяців була смиренна і безперестанна молитва. А тепер молитва припинилася. Хочете допомоги, починайте молитися самі, як молилася вона”.
На тому ми тоді й розійшлися. Я дав собі слово не забути той випадок і неодмінно розповісти про нього парафіянам. Розповісти про те, якою корисною буває людина, яка здається непотрібною, і про те, що “безболісна, неганебна, мирна кончина життя” є, і ми недаремно так часто про неї молимося. 
Протоієрей Андрій Ткачов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.