СПРАВЖНЯ ДОПОМОГА ПО-СПРАВЖНЬОМУ НУЖДЕННИМ

Часто можна побачити, як люди підходять до священика, аби взяти благословення «на молочко» чи «на рибу». Але рідко — на добру справу. «Піст — час добрих справ» — гарний слоган. Однак потрібно, не чекаючи посту, переходити від слів до діла. Навколо багато тих, хто потребує нашої допомоги.

Щоправда є й ті, хто користується милосердям віруючої людини, такий у них бізнес — шахрайство. Проте родинам з інвалідами й організаціям, що займаються реабілітацією інвалідів, насправді потрібна допомога, й не тільки матеріальна. Потрібні увага та участь, що виявляються, наприклад, у пошуку реабілітаційних центрів і сімей зі схожими проблемами, у розв’язанні побутових питань, у проведенні дозвілля інвалідів. Для людей з обмеженими можливостями побувати на свіжому повітрі часом є великою проб­лемою. І допомога хоча б у цьому вже може принести їм радість. Дієва допомога інваліду повинна бути спрямована на те, щоб він якнайменше відчував свою хворобу, не почувався викинутим на узбіччя життя або залишеним наодинці зі своєю бідою. Важливо допомогти йому включитися в активне життя, знайти шляхи своєї реалізації серед «звичайних» людей. Тут, радше, потрібно стати для них другом і союзником, ніж просто помічником. А це так непросто.
БЕЗ ВИХІДНИХ І ВІДПУСТОК

Мами, які одного разу почули вирок лікарів: «Ваша дитина буде інвалідом», пережили важке випробування. Здається, розвалився увесь світ, немає за що вхопитися… Як жити далі? У розпачі деякі думають: «Краще б дитина зовсім не народжувалася!». У такій ситуації на допомогу приходить Церква, яка вустами преподобного Іоанна Ліствичника каже: «Цілий світ  нерівноцінний душі; світ минає, а душа нетлінна й зостанеться нетлінною». Потрібно допомогти зневіреним осмислити їхню ситуацію в контексті вічності нашого буття, вічності людських душ. Обмежені фізичні можливості — не вирок для сенсу життя.

Багатьом мамам уже в пологовому будинку пропонують віддати немовля в дитбудинок, а самій «влаштовувати своє життя й народити здорову дитину». Але справжні мами навіть не можуть собі уявити, як це — віддати свою дитину, тим більше хвору. Вони несуть тяжкий хрест. І, як правило, вихідних або відпусток у них не буває.

Життя дітей-інвалідів досить одноманітне: дім — лікування — спеціалізована школа — дім. І добре, якщо в цьому ланцюжку є дім.

«Якби ви запитали мене про те, що краще для хворої дитини, я б особисто відповів у такому порядку: перше — жити з мамою, друге — смерть, третє й найстрашніше — дитбудинок», — так каже письменник Рубен Гальєго, який сповна пізнав, що таке радянське дитбудинківське життя. Попри діаг­нози «ДЦП», «розумова відсталість» та інші, Рубен — яскравий приклад торжества волі до життя, духу й таланту над фізичною неміччю. Його автобіографічна книга «Біле на чорному» у 2003 р. здобула найпрестижнішу в Росії літературну премію «Російський Букер». У ній викладені історії з незвичайного дитинства. До речі, у книзі він згадує, що найкращі нянечки були віруючими.

ОБ’ЄДНАННЯ ЗУСИЛЬ

Раніше у батьків не було вибору. Навчали дітей-інвалідів тільки в інтернатах. Мало батьків могли залишити роботу й займатися навчанням таких дітей вдома.

Сьогодні в деяких містах з ініціативи батьків створюються реабілітаційні центри денного перебування дітей-інвалідів. Батьки можуть залишити дитину на кілька годин у спеціалізованій установі. Це дає їм можливість не звільнятися з роботи, а дітям — одержати сімейне виховання. Але це можливо тільки для тих, хто зможе дістатися до таких центрів. Було б ідеальним створення цих центрів при кожній поліклініці.

В Україні де-не-де вже працюють державні реабілітаційні центри й громадські благодійні організації, що надають духовно-просвітницьку, психолого-педагогічну й медико-консультативну допомогу людям із патологіями в розвитку. В основному вони існують коштом благодійників. Наприклад, Алчевська духовна лікарня, Вінницька обласна організація «Відкриті серця», Київське благодійне товариство «Джерела», «Родина» та інші. Працюють там переважно батьки дітей-інвалідів. Та бувають винятки. Що приводить сюди людей, готових дарувати свій час і сили інвалідам?

Оксана Кущ, соціальний керівник БО «Джерела» у Києві:
 — Тут важко працювати. Дуже стомлюєшся. Морально важко, відчуваєш себе вичавленим лимоном. Але я розумію, що тут потрібна, і в цьому вбачаю і свою реалізацію. Кожному потрібно приділити увагу. Часто батьки зайняті зароблянням грошей і не знаходять часу на спілкування з дитиною. Для них голов­не — взути, одягти й нагодувати дитину. Усе інше — на нас.

Марина Кравцова, соціальний керівник майстерень у Мінську:
— Свого життя без розумово відсталих людей я вже не уявляю. Те, як вони ставляться до тебе, до життя, до того, що відбувається навколо, — це величезна цінність. Якщо через якісь обставини навіть піду з майстерень, я все одно шукатиму цих людей, тому що вони вчать відкритості, щирості, любові.

НА ДОПОМОГУ ПРИХОДИТЬ ПРАЦЯ

За всіх часів визнавали важливість праці для розвитку особистості. Якщо подивитися список найбагатших і найуспішніших країн світу, ми побачимо, що він збігається з переліком держав, де інваліди можуть жити повноцінним життям. Що більш гуманне те чи інше суспільство, що більше люди готові звертати увагу на інших і допомагати слабким, то успішніше розвиватиметься держава, зокрема й в економічному плані. Проте, на жаль, у нашому суспільстві легше навісити на інваліда ярлик «непрацездатний», ніж дати йому можливість працювати. Але ж за законом усі мають право на працю. І багато інвалідів можуть працювати.

Оксана Кущ:
— Батьки часто дивуються зі здіб­ностей дітей, коли бачать вироби, які вони зробили у нас.

Раїса Кравченко, виконавчий директор Всеукраїнської громадської організації «Коаліція захисту прав інвалідів і людей з інтелектуальною недостатністю», мама дорослого сина — інваліда І групи:
— Моєму синові важливо, коли він бачить, що на благодійних акціях його вироби продаються. Коли він робить щось корисне, то підвищується його самооцінка. Трудове виховання — це стрижень усього виховного процесу.

РОБОТА ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ

Тож якщо хто цікавиться, як допомогти інвалідам та їхнім сім’ям, то ось деякі відповіді. Можна обмежити себе в бажанні піти на творчий вечір і подарувати таку можливість мамі, що засиділася вдома, доглядаючи хвору дитину. А з дитиною зайнятися творчістю. Тільки прийти заздалегідь, щоб мама встигла ще й у перукарню забігти. Можна на православних парафіях організувати групу активістів, які регулярно допомагатимуть родинам з інвалідами. Наприклад: 14 активістів, щодня хворого відвідує один із них. Отже, кожному потрібно всього лише раз на два тижні подарувати свій час сім’ї з інвалідом. А можна прийти з ящиком інструментів і щось полагодити у квартирі. Було б бажання й не було б страху перед контактом із чужим болем і неміччю. Це, звичайно, складно, але все-таки можна спробувати допомогти інвалідові знайти роботу, що йому до снаги.

Катерина Дятлова

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.