«СПІВ — МОВ РІКА…»

Преподобний Лаврентій Чернігівський сказав якось у розмові з духовними чадами, що Матір Божа особливо любить людей, які співають у хорі на богослужіннях. Тим більше, коли роблять це щиро, від душі, не думаючи про оплату й нагороди…

Спів узагалі — особливий вияв людського єства. А спів церковний — не просто мистецтво, і не тільки почуття. Це — молитва. Для такої святої справи мало бути музично освіченою людиною, треба мати духовне осердя, молитовний вогонь у душі. Це особливе служіння, воно, можливо, на другому місці після священицького. І людина, яка віддає йому всю себе, заслуговує якнайщирішої шани та похвали.

Багатьом в Україні відоме ім’я Михайла Семеновича Литвиненка. І не тільки церковним, а й світським людям, адже записи у виконанні керованих ним хорових колективів зберігаються у фондах Українського радіо. Він — заслужений діяч мистецтв України, кавалер численних нагород…

На Дальніх печерах Лаври я придбав книгу, присвячену дивовижній постаті цієї світлої людини — «Пою Богу моему…», яку написав В. Н. Глушко, на жаль, уже покійний друг лаврського маестро. Чому хочеться рекомендувати цю книгу якнайширшому колу читачів, і не тільки православних? Бо її можна назвати книгою про справжню людину. Навіть — духовним підручником, коли хочете. На прикладі життя Михайла Литвиненка ми можемо вчитися вірності Православ’ю, мужності в перенесенні життєвих трагедій — особистих та суспільних, твердості духу, непереможному оптимізму. Адже справжній християнин — завжди оптиміст, тому що перед ним, за словами Миколи Гоголя, «вічно відкривається даль». До речі, Михайло Семенович — земляк Гоголя, та ще й народився з ним в один день — 1 квітня, тільки 1927 р., на благословенній полтавській землі, біля Миргорода.

Багато випробувань випало на долю М. Литвиненка: страшний голод, розкуркулення родини, злигодні війни, а потому іще й кілька років ув’язнення в північних таборах, звідки, на щастя, звільнили за загальною  амністією. Засуджений був через донос надто пильних «друзів», коли навчався в семінарії. А сам вибір — стати семінаристом — яка крамола на ті часи! По війні міг обрати доволі благополучний шлях радянського інженера, але оскільки принципово не був ні в піонерах, ні в комсомолі, ні в партії, то ця «аполітичність» стала на перешкоді. Християни поважають будь-яку владу (у громадянському, адміністративному аспекті), та коли йдеться про компроміси в питаннях віри чи вимогу зречення її — змиритися неприпустимо. «Дисидентом» себе Михайло Семенович не називав, але на питання про свою віру відповідав відкрито, без лукавства і двозначностей, навіть на суді, де погрожували розстрілом: «Вірив, вірую і буду вірити!».
 Мені назавжди запам’ятався виразний і афористичний вислів-порада Михайла Литвиненка молодим півчим, майбутнім священнослужителям: «Спів повинен іти натхненно
й безперервно. Спів повинен литися, як ріка…»
Книга В. Глушка (випущена у світ Видавничим відділом Української Православної Церкви 2011 р. з благословення Блаженнішого Митрополита Володимира) написана майстерно, дохідливо і просто, має струнку композицію. Вона дуже глибока, хоч невелика за обсягом, містить цікаві загальноцерковні відомості, особливо цінні, думається, для молодих людей, які ще тільки знайомляться чи хочуть познайомитися із храмовим життям. Такий собі, як пише сам автор, «лікнеп», наприклад: «Світським хоровим колективом керує диригент хору (хормейстер). Військовим ансамблем — військовий диригент (капельмейстер). А церковним хором — регент. Але чим різниться регент від хормейстера і капельмейстера, знають не всі. Специфіка хорового церковного співу полягає в тому, що керівник церковного хору повинен досягти разом з виконавцями не тільки краси і злагодженості виконання, але й молитовності». Духовність — основа церковного співу!
Книга В. Глушка ділиться не на розділи, а на «грані» з промовистими назвами («грані» — бо підкреслюється дивовижна багатогранність особи й біографії невигаданого героя). Наприклад:  «Аксіос!», «Анкета», «Юні роки», «Семінарія», «Ворог народу», «Розкол», «Підсумки»… Про видатного музиканта-диригента відгукуються добрим словом на сторінках книжки архієреї, викладачі КДАіС, ченці, хористи Митрополичого хору 1990–2000-х років, а на запитання автора відповідає сам герой біографічної книги. Отже, поєднуються життєпис, мемуаристика, просвітницькі фрагменти; книга щедро супроводжена влучними епіграфами з висловлювань церковних і світських діячів, змістовними цитатами, а подекуди й гумористичними відступами, бо таке воно, життя, — і журба, і радість… Багато теплих рядків присвячено подрузі життя Михайла Семеновича, медику Людмилі Василівні, згадуються родові корені, події давні й сьогочасні.
«Я ніколи не входив до храму керувати хором, не помолившись», — зізнається Михайло Семенович. А ще дякує Богові за благочестивих християн, своїх предків. Народитися у християнській сім’ї — вже велике щастя, резонно запевняє він.
 Життя Михайла Семеновича Литвиненка було щедрим і на страждання, і на дари. А для істинно християнської свідомості усе в житті є дарами, бо від Бога — «всякое даяние благо». Це все (і радощі, й горе) — «динарії» на небесний депозит, кажучи словами відомого афонського ченця Паїсія Святогорця.
 Михайло Литвиненко був першим, кому Святіший Патріарх Кирил вручив орден після своєї інтронізації. Причому це дуже почесна нагорода — орден преподобного Сергія Радонезького, ним нагороджують відомих політиків, високих церковних діячів… А які ж нагороди в майбутньому житті, «пакибытии», чекають на людину, що чесно й самовіддано пройшла свою хресну дорогу слідом за Подвигоположником, Сином Божим, зберігши вірність Йому?..
І — пара особистих штрихів-спогадів до теми…
На пасхальних богослужіннях 1990-х років мені доводилося бачити натхненне, молитовне діяння Михайла Семеновича на правому криласі Трапезного храму Києво-Печерської Лаври. Вдягнений у строгий чорний костюм та білу сорочку, цілком сивий, на обличчі — відблиск чогось неземного. В лацкані піджака — маленький золотавий православний хрестик. Може, теж якась відзнака чи дарунок. Здавалося, він був єдиним цілим зі своїми хористами… Цей спів підносив над землею, і чи не кожна жива душа у храмі відчувала, що нині воістину «Христос воскресе из мертвых», що дійсно зараз і «ангели поют на небеси», і що людині теж не закрито шлях до вишньої ангельської святості… Незабутнє враження…
У 2000-х роках у бібліотеці Київської духовної академії Михайло Семенович проводив репетиції із семінаристами. Під час заочного навчання у духовних школах я бував їхнім свідком. Мені назавжди запам’ятався виразний і афористичний вислів-порада Михайла Литвиненка молодим півчим, майбутнім священнослужителям: «Спів повинен іти натхненно й безперервно. Спів повинен литися, як ріка…».
Дуже хороші, світлі думки й почуття навіює видання, про яке говоримо. Архієпископ (нині — митрополит) Тернопільський і Кременецький Сергій (висловлювання якого наведено у книзі) говорить: «Я з радістю переконався, що Михайло Семенович дорожить не славою, не почестями, а чистотою Православ’я й істини. Він і його півчі лишилися вірними Право­слав’ю». Істинно так — хоч які б злі вітри не віяли над нашою рідною землею, які б нечестиві підступи не терзали тіло Святої Православної, канонічної Церкви.
Душі, що стояли на міцному камені, на фундаменті довіри Господу, на засадах Любові — вистояли! І принесли «плод мног».
Чого подай, Господи, і всім нам.
Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук,
член Національної спілки письменників України

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.