СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ ЛУБЕНСЬКИЙ МГАРСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ МОНАСТИР

ІСТОРІЯ

Обитель стоїть на південь від с. Мгар (звідси — «Мгарська»), на мальовничому високому правому березі річки Сули, на північний схід від міста Лубен (звідси — «Лубенська»). Відомості про неї містять літописи XVII–XVIII ст. (Густинського і Мгарського монастирів, Самійла Величка), документи архівів, житія подвижників, тематичні публікації та систематичні описи (найновіший видано 2008 р. за редакцією митрополита Полтавського і Миргородського Филипа (Осадченка)).

Як свідчить «Літопис монастиря Густинського», 1614 р. засновник обителі в Густині ієросхимонах Іоасаф, відчуваючи наближення кончини, звернувся по допомогу щодо влаштування монастирських справ до начальника Ближніх печер Києво-Печерської Лаври ієромонаха Ісайї Копинського. Той допоміг збудувати трапезний храм (на додаток до вже створеної церкви в ім’я Святої Трійці), а також відвідав на Волині господарів густинських земель — князя Михайла-Корибута Вишневецького з дружиною Раїною (Іриною) Могилянкою й отримав від них акт на угіддя для обителі. Тоді ж князь наділив отця Ісайю правом опіки всіх православних священиків у своїх володіннях на лівому березі Дніпра. У 1615 р. отець Ісайя повернувся до Києва, а після кончини отця Іоасафа в 1616 р. відправляв до Густині гідних ченців як настоятелів.
18 січня 1619 р. вдова Раїна підписала грамоту: «За обов’язком моїм християнським, і пам’ятаючи волю… чоловіка… дозволяю… заснувати монастир за Лубнами, від Лубен півмилі, в лісі Мгарському, на горі, де до того стояла пасіка, а ще, кажуть, був колись і монастир, і віддаю це місце… отцеві Ісайї… якому й у всіх маєтках моїх Задніпровських доручаю також управління всіма справами духовними».

При відновленні в Україні у 1620 р. («Літопис монастиря Густинського» помилково вказує 1621–1622 рр.) православного єпископату (після унії 1596 р.), отець Ісайя став єпископом Перемишльським, але Польща не визнала цих висвячень, і архієрей пішов у Густинь. 1624 р. він наніс візит у Лубни: «І там… радився із христолюбивими громадянами, і знайшов гарне місце для монастиря… І почав… копати печеру й розчищати від заростей місце для келій… І залишив там… братію». Потім, пішовши у Підгірський Ладинський скит поблизу Густині, владика «їздив і старанно оглядав, дбаючи не лише про цю святу обитель Густинську, а й про Ладинський монастир, і про Мгарську обитель».

У 1628 р. владика Ісайя побудував у монастирі дерев’яний храм на честь Преображення Господнього. Подальша доля ієрарха, за історичними письменами, така: з 1628 р. він титулувався архієпископом Смоленським і Чернігово-Сіверським, у 1631–1632 рр. був митрополитом Київським і жив у Золотоверхому монастирі, після обрання на митрополію святителя Петра Могили (1632–1633) залишався у Золотоверхій обителі, з 1635 р. — змінював місця проживання, у 1640 р. — спочив.

У 1638 р. польське військо, придушуючи козацько-селянське повстання Якова Остряниці та маючи неперевірені відомості про допомогу повстанцям з боку обителі, заарештувало, допитало, засудило до смерті й потім помилувало частину братії («Літопис монастиря Густинського»).

1654 р., дорогою з Москви на батьківщину, у монастир прибув Константинопольський патріарх святитель Афанасій Пателарій, який, будучи тяжко хворий, скоро тут спочив і був похований (пам’ять — 15 травня н. ст.); у 1659 р. монастир пограбувало (крім головного храму) російське військо під час боротьби з гетьманом Іваном Виговським («Літопис Самійла Величка»).

У 1662 р., їдучи до Москви, обитель відвідав Газький митрополит Паїсій Лігарід; відкривши при ньому мощі святителя Афанасія (який, за словами гостя, явився йому дорогою), братія знайшла їх нетлінними і встановила у храмі в тому ж положенні сидячи, як вони були поховані — за звичаєм східних патріархів; скоро святитель Афанасій став являтися багатьом уві сні, благословляючи, наставляючи і зцілюючи від недуг (так свідчать донесення 1672 р. у Москву). Відомо, що до 1671 р. біля його мощей зцілилася «мучимая вельми от беса» дружина запорізького кошового Івана Сірка — Софія (Дмитро Яворницький, «Історія запорізьких козаків», т. 2, розділ 14). Є свідчення про зцілення у XVIII («Літопис Мгарського монастиря») і XIX ст. (опис, 2008).
У 1677 р. в обитель з обложеного турками Чигирина перенесли нетлінне тіло Київського митрополита Іосифа (Нелюбовича-Тукальського), який спочив там 1675 р. («Літопис Самійла Величка»). З 1681 р. біля труни владики Іосифа також відбувалися зцілення («Літопис Мгарського монастиря»). У XVIII ст. труну замуровано у північній стіні кам’яного Преображенського собору обителі (згідно із записаною 1772 р. легендою — за указом Петра I; Матвій Астряб, який навів легенду в описі монастиря 1915 р., зазначив: «Ймовірно, розповідачі тут хотіли відтінити велику дружбу Тукальського із Правобережним гетьманом Дорошенком»).
У 1736 р. монастир згорів; у 1737 р. його ігуменом призначили майбутнього святителя Іоасафа Бєлгородського, який у 1742–1744 рр. здійснив поїздку в Росію за милостинею, а після повернення — першим в історії обителі удостоївся сану архімандрита («Літопис Мгарського монастиря»).

У 1779 р. в обителі спочив (у віці 64-х років) і був похований Константинопольський патріарх Серафим (Анін) (1757–1761). Зміщений з кафедри турками, він віддалився на Афон. Висловивши співчуття жителям грецьких островів, які повстали проти турків у зв’язку з приходом у 1770 р. російського флоту, архіпастир був змушений емігрувати по закінченні російсько-турецької війни (1774) і до 1778 р. жив у Максаківському монастирі.
У 1781 р. настоятелем Мгарської обителі був архімандрит Мелхіседек (Знач­ко-Яворський) († 1809) — колишній ігумен Мотронинського монастиря на Черкащині, відомий борець за права православних українців Польщі.

У 1797–1800 рр. у Мгарському монастирі на спочинку проживав святитель Афанасій (Вольховський) (1741–1801) — колишній єпископ Могильовський і Полоцький, який сприяв зміцненню позицій Православної Церкви в Західній Білорусі (1795–1797); помер архіпастир у рідній Полтаві; 2010 р. зарахований до лику святих (пам’ять — у дні кончини і прославлення, відповідно 14 січня і 27 вересня н. ст.).
«Історія русів» (межа XVIII–XIX ст.) каже, що в 1663 р. у Мгарській обителі прийняв чернецтво гетьман Юрій Хмельницький (і що пізніше, заради більшого усамітнення, він віддалився у Мошногірський монастир поблизу Канева), але «Чернігівський літопис» (1587–1750) називає місцем постригу Корсунську обитель на Черкащині, літопис Величка — Київ.
Під час громадянської війни 1917–1920 рр. Мгарську братію було розстріляно, проте гонителі недогляділи, й третина ченців залишилися живими.

27 червня (ст. ст.) 1919 р. в обитель увійшли червоноармійці Антонівського полку: вони оселилися в келіях і теплій Благовіщенській церкві, де влаштовували оргії та глумилися над іконами (тим часом братія тулилася у сараях).

 У 20-х числах липня непрохані гості пішли. 1 серпня з’явилися білогвардійці армії Денікіна. Після ночівлі вони рушили на Лубни, але того ж дня були змушені відступити. 4 серпня в монастир знову прийшли червоноармійці й зажадали від ченців звільнити приміщення. Надвечір 5 серпня, коли братія готувалася до служби передодня Преображення Господнього — престольного свята обителі, — з міста прибув новий загін червоних і велів ченцям зібратися, нібито для перепису на отримання пайків. Братія скорилася, і цієї миті її оголосили заарештованою за недавній прийом денікінців. Потім, з наказу й під наглядом конвоїрів, ченці двічі ходили в ліс по дрова й навантажили зерном дві підводи. Мали вантажити і дрова, але, через поспіх червоних, вони залишилися в монастирі. Конвой із заарештованою братією, підводи із зерном і червоноармійці, які прийшли в обитель 4 серпня, вирушили в Лубни, де арештанти пробули майже дві години у військовому комісаріаті. Ігумена Амвросія викликали до комісара. Повернувшись від нього, отець Амвросій із печаллю казав про щось одному з ченців. Після цього братію відконвоювали на залізничний вокзал і, протримавши там ще дві години, повели далі — на Пирятин. Тією ж дорогою, обганяючи конвой, відступали з Лубен — під натиском денікінців — інші загони червоних. Верст за шість від міста, в районі с. Круглик, конвоїрів нагнав загін верхових. Один із них наказав розділити ченців на три групи по вісім осіб, відвести старшу групу вбік і приготуватися до розстрілу. Отець Амвросій, який входив у першу групу, почав просити пощади для братії. Підійшовши до ігумена, командир урвав його словами: «Досить вам морочити людей!» — і вистрілив впритул із револьвера. Настоятель упав додолу. Слідом прогриміли два рушничні залпи. За версту від цього місця червоні розстріляли другу групу ченців, ще за версту — третю. На всіх трьох місцях поранених добивали червоноармійці, які йшли повз, із лежачих ченців стягували чоботи. Але в кожній з груп були  поранені не смертельно або такі, що не отримали ран, — вони зуміли відповзти. Із 25-ти заарештованих у ніч на 6 серпня було вбито 17: ігумен Амвросій, ієромонахи Аркадій, Іоанникій, Іона, Іосиф, Никанор, Афанасій, Феофан, Серапіон, Нікострат, ієродиякон Іуліан, ченці Іоанникій, Герман, Назарій, Парфеній, Потапій, Доримедонт. Вижили вісім, більшість з яких восени 1919 р. дали свідчення організованому денікінцями слідству. З матеріалів справи відомо також, що 6 серпня 1919 р. тіла мучеників були доставлені до земської лікарні Лубен і пізніше сфотографовані для свідчення про злодійства богоборців. 8 травня і 30 серпня 2008 р. вийшли рішення Священного Синоду УПЦ про канонізацію і чин прославлення преподобномучеників Мгарських (пам’ять — 6 серпня н. ст.).

У 1923 р. монастир закрили, в 1936 р. мощі святителя Афанасія перевезли до Харкова. Від початку 1930-х років у обителі розміщувався притулок дітей репресованих, із 1937 р. — військова частина (в 1941–1945 рр. собор діяв), із 1986 р. — піонерський табір. У 1993 р. почалося відродження монастиря (з 1960-х років йшла реставрація собору).


АРХІТЕКТУРА

У 1784–1786 рр. збудована кам’яна огорожа монастиря; на межі XX–XXI ст. відновлено її втрачені ланки. У 1785 р. почалося зведення кам’яної дзвіниці у стилі бароко з елементами класицизму, яка довго стояла незакінченою й занепала, а в 1837–1844 або 1840–1848 рр. була споруджена заново (вона — «близнюк» дзвіниці Хрестовоздвиженського монастиря в Полтаві).
Кам’яний Спасо-Преображенський собор мав двох дерев’яних попередників — 1628 р. («Літопис монастиря Густинського») і 1654 р. («Літопис Самійла Величка»); другий з них стояв на південний схід від нинішнього, про що нагадує вхід у кам’яний підвал недалеко від південного кута собору. У 1684 р. другий дерев’яний Преображенський храм розібрали й на північний захід від нього почали зводити кам’яний; будівництво під патронатом гетьмана Івана Самойловича вів «німець з Вільно» Іоанн Баптист з підмайстром Мартіном Томашевським; у 1688 р. собор увінчали хрести («Літопис Мгарського монастиря»). У 1692 р. храм оглянув гетьман Іван Мазепа (титар закінчення будівництва), сам собор було освячено («Літопис Самійла Величка»).
У 1728–1729 рр. почався великий ремонт собору з розбиранням склепінь («Літопис Мгарського монастиря»). У 1754 р. ремонт собору був завершений (пізніше проводилися інші ремонтні роботи). У 1762–1765 рр. відомий майстер Сисой Шалматов спорудив новий іконостас, який відтворюється сьогодні. У 1913 р. були виконані нові розписи на стінах вівтаря та опорних стовпах, оновлені нещодавно, за винятком лику зі слідами пострілів червоноармійців. У 1941–1945 рр. створені розписи купола, склепінь головного нефа й конхи вівтаря.
На межі XVIII–XIX ст. збудовано кам’яний трапезний Благовіщенський храм; у радянський час його перебудовували (зокрема, з покрівлі зняли маківки); з 1990-х рр. храм перейменований на честь святителя Афанасія (а церква скиту — з Афанасіївської на Благовіщенську).
У 1889–1891 рр. у скиту на північ від обителі зведено кам’яну огорожу і храм в ім’я святителя Афанасія Пателарія (нині — на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці) у псевдоруському стилі.


СВЯТИТЕЛЬ ІОАСАФ БЄЛГОРОДСЬКИЙ

Онук (по матері) гетьмана Данила Апостола і син полковника Андрія Горленка, святитель Іоасаф, у миру Іоаким (1705–1754), народився у Прилуках (Чернігівська область), був вихований у побожності й з дитинства вирізнявся особ­ливим благочестям. Одного разу його батькові було видіння: Пресвята Богородиця, Яка стоїть у повітрі, а перед Нею уклінно молився його син. Пречиста сказала Іоакиму: «Почула Я молитву твою», — і Ангел Божий одягнув на юного Горленка мантію архієрея. Батько не зміг розповісти про видіння дружині Марії: пройшовши кілька кімнат у будинку, він забув видіння аж до самої кончини сина.
Із закінченням курсу наук у Києво-Могилянській академії, Іоаким прийняв у 1725 р. рясофорний постриг у Києво-Межигірському монастирі, в 1727 р. був переведений у Києво-Братський монастир і пострижений у мантію з ім’ям І­оасаф, у 1728 р. — висвячений на ієродиякона, в 1729 р. — призначений учителем академії, в 1734 р. — екзаменатором при архієпископі Київському і висвячений у сан ієромонаха.

Керуючи Мгарською обителлю (з 1737  р.), якій підпорядковувався і ряд навколишніх парафій, отець Іоасаф показав себе гідним пастирем і не зменшив строгості своїх подвигів, хоча у  1737 і 1740 рр. переніс важкі хвороби. У 1740 і 1741 рр. йому двічі являвся уві сні святитель Афанасій зі словами підбадьорення.
Під час поїздки отця Іоасафа у Росію за милостинею, його проповідь у палацовій церкві Санкт-Петербурга справила глибоке враження на імператрицю Єлисавету Петрівну. В 1745 р. Іоасафа призначили намісником Свято-Троїцької Сергієвої Лаври, зберігши за ним управління Мгарською обителлю, а в 1748 р. він був хіротонісаний на єпископа Бєлгородського.
При оглядах єпархії владика волів зупинятися на нічліг у хатинах простих людей. Піклуючись про паству, роздавав багато таємної милостині, був строгий у викоріненні вад ввіреного духовенства й водночас стійкий у захисті пастирів від світських вельмож, а в особистих подвигах молитви та утримання стяжав дари прозорливості й чудотворінь.
Передбачаючи близьку кончину, святитель Іоасаф відвідав батька. Бажаючи вклонитися архієрею, але зв’язаний звичаєм чекати першого поклону від сина, Андрій Горленко навмисне впустив посох перед владикою, який вийшов із карети, й нахилився, щоб підняти його, а владика, бачачи це, також нахилився і встиг підняти посох, щоб вручити батькові — так батько і син взаємно віддали один одному данину любові та поваги. Дорогою назад у Бєлгород святитель Іоасаф важко захворів. Після двох місяців хвороби в архієрейській вотчині Грайворон він спочив (пам’ять — 23 грудня н. ст.).
У 1911 р. чудотворні й нетлінні мощі святителя Іоасафа були знайдені у зв’язку з його канонізацією (святкування — 17 вересня н. ст. ). У 1920–1991 рр. вони перебували в запасниках Ленінградського музею атеїзму, потім повернуті в Бєлгород. 
Владислав Дятлов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.