СЛУЖІННЯ ДІТЯМ

«Хто прийме одне таке дитя в ім’я Моє, той Мене приймає» (Мф. 18: 5). З давніх часів образ сироти, як незахищеної особи, яка потребує допомоги, згадувався у Старому і Новому Завітах Біблії. Допомога сиротам завжди вважалася богоугодною справою та одним із найважливіших проявів благодійності.

У 67‑му псалмі Старого Завіту Бог називається Отцем сиріт і Суддею вдовиць у святих оселях (див.: Пс. 67: 6). Звертаючись до Бога, псалмоспівець говорить: «Ти бачиш, бо Ти споглядаєш на страждання та пригноблення, щоб відплатити рукою Твоєю. До Тебе вдається бідний, і сироті Ти будь захистом» (Пс. 9: 35).

Заповіді Старого Завіту вимагали не пригноблювати ні вдови, ні сироти (див.: Втор. 22: 22). У Новому Завіті й у всій подальшій історії християнства допомога сиротам також вважається необхідною та богоугодною справою. «Чиста і непорочна побожність перед Богом і Отцем є в тому, щоб піклуватися про сиріт і вдів у їхніх скорботах і берегти себе неоскверненим від світу» (Як. 1: 27).
Сьогодні тисячі дітей-сиріт від народження до повноліття перебувають у дитячих будинках та інтернатах, закликаючи нас піклуватися про них, пам’ятаючи слова Господа. І волонтери з організації «Молодість небайдужа» показують приклад у служінні дітям, обділеним батьківською любов’ю та увагою.

ТРІШЕЧКИ НАШОЇ УВАГИ ТА ЧАСУ
Ось уже кілька років волонтери руху «Молодість небайдужа» відвідують дитячі будинки під Києвом. Іноді діти, які там виховуються, хворіють більш серйозними захворюваннями, ніж звичайна простуда, і їм доводиться проходити лікування в лікарні або санаторії, але ми все одно приїжджаємо їх провідувати. І ось про одне з таких відвідувань наша розповідь.
Восьмеро дітей із дитячого будинку відпочивали в санаторії, але несподівано одна дівчинка захворіла на вітрянку, і всіх відправили в інфекційне відділення на 21 день. Діти зателефонували та попросили провідати їх. Кожен із дітей попередньо склав список необхідних речей: книги, ручки, зошити, розмальовки, ігри, вишивки тощо. Купивши усе замовлене, я поїхала в лікарню.
Діти чекали і, як тільки побачили мене, відразу ж стали стукати у скло. Вони перебували в боксах: ніхто нікуди вийти не міг, їжу їм приносили. Спочатку ми спілкувалися, притискаючи долоні до вікна і кричали один одному. Потім прийшла сердита медсестра та відчинила бокс, де лежали дівчата, скаржачись, що вони погано поводяться, не слухаються, а хлопці навіть розколупали частину стіни. Дітки мовчки стояли, опустивши очі. Але, побачивши кімнату (два на три метри) з тьмяними сірими стінами, з трьома ліжками (одне з яких, з ґратами, призначалося для маленьких дітей, а спала в ній 12‑річна Аня) і двома старими тумбочками, я зрозуміла причину такої поведінки «поганих» дітей: вони так поводилися тому, що нічого не робили цілими днями, оскільки їм просто нічим було зайнятися. Я запитала у медсестер, а що б вони особисто або їхні власні діти робили, будучи замкнутими в чотирьох стінах 24 години на добу, без книг, без ручок — взагалі без нічого. Ні слова не відповівши, вони тільки з подивом дивилися на мене.
…На одній із молодіжок в Іонинському монастирі знайомий волонтер Петро мені подарував православний молодіжний журнал «Спадкоємець», присвячений дітям-сиротам і проблемі донорства. І яким було моє здивування, коли в статті під назвою «Жахливі діти» я прочитала про трьох хлопчаків із дитбудинку, які так само лежать у боксах в інфекційному відділенні дитячої лікарні. До них взагалі ніхто не приходив, у них теж не було ні іграшок, ні книжок. Тільки жалісливі матусі, які лежали зі своїми дітьми в сусідніх палатах, зрідка давали їм цукерки і шоколад. А медперсонал лікарні встиг «охрестити» маленьких вихованців дитбудинку, двох шестирічних і одного семирічного, «сиротами, за якими в’язниця плаче».
Молода дівчина-студентка стала відвідувати хлопців. Вона розмовляла з ними, читала книжки, грала в ігри. Вона просто приділяла їм свій час, і вони перестали бешкетувати, ставши «слухняними» дітьми.
Дві такі до болю схожі історії, пов’язані з долями дітей-сиріт, які лежать в лікарнях. Країни різні, а ставлення до дітей однаково байдуже.
Але що ж потрібно таким дітям, та й усім дітям? — тільки трішечки нашої уваги та часу, якого якраз у нас й не вистачає.
Не вистачає часу на добрі справи!
ІCПАНСЬКА МАМА

«Яка вона мати?! Це звання ще треба заслужити», — так сказав 16‑річний хлопець про свою матір, яка здала його в дитячий будинок, коли йому було всього шість років. Вірніше сказати, від нього відмовилася не тільки мати, його віддали на виховання чужим людям усі рідні: батько, брат, тітки, дядьки і бабуся. І от, незважаючи на таку кількість рідних людей, хлопчик став жити в дитбудинку. Маленький і худенький для свого віку, Дмитро довгий час збирав дітей із дитбудинку та грав із ними тільки в одну гру, яку знав. Він брав довгу мотузку, розмахуючи нею в різні боки і щось кажучи собі під ніс, обходив дитячий будинок, а всі діти гусаком йшли за ним. Він багато разів бачив, як це робить батюшка в його рідному селі. Дитина «грала» в похорон, на які його постійно водила бабуся. Інших ігор він просто не знав.
Спочатку Дмитро чекав, весь час сподівався, що до нього приїдуть рідні та заберуть його додому. Але час минав, і ніхто його не відвідував. Хлопчик не розумів, і, напевно, йому ніхто не зміг би пояснити, чому він живе в дитячому будинку, а не з рідними людьми. Він із заздрістю дивився на дітей, яких у вихідні відвідували батьки, а на свята чи канікули забирали додому. До багатьох дітлахів теж ніхто не приїжджав, але у них просто нікого не було. Вони — сироти, а він при живих батьках теж став сиротою. Адже за всі роки, проведені в дитячому будинку, до нього тільки декілька разів приїжджала бабуся і рази чотири — батько. А мама так жодного разу за десять років і не провідала свого сина.
Дмитро дуже ображався на свою матір, засуджував її. Минув час, хлопець почав відвідувати храм, сповідатися і причащатися, почуття образи з часом відійшло. Він став молитися за неї кожен день. І несподівано сталося чудо. Напевно, милосердний Бог почув його дитячі молитви і дарував зустріч: цього року мама приїхала до сина в дитячий будинок. Вона, ховаючи очі, весь час просила його пробачити їй, але так і не сказала, що забере сина додому. Хлопчик чекав і сподівався, що мама ось-ось скаже: «Поїхали додому». Але, на жаль, ще одного чуда не сталося.
Провівши декілька годин із сином, жінка поїхала додому.
Вони обмінялися телефонами, але мати не дзвонила. Дмитро сам телефонував їй та просив хоч на декілька днів забрати його додому, щоб він міг побачити брата і побувати на могилах батька і бабусі. Але мама сказала, що зараз у них ремонт, і вона не може його забрати. Нехай він ще почекає…
…Діти з дитбудинку двічі на рік — на зимові та літні канікули — їдуть відпочивати (за спонсорством благодійних фондів) в Італію, Іспанію, США. Нашому Дмитру пощастило, у нього теж була така можливість, і він протягом восьми років їздив на канікули до Іспанії. Його брала до себе проста іспанська родина. І ці чужі люди годували, одягали, займалися з ним і завжди надсилали посилку до свят. Вони ніколи не втрачали зв’язок із хлопчиком. Іспанська мама щовівторка дзвонила, і вони довго говорили, розповідаючи один одному події, що сталися за тиждень, ділячись сокровенним. Іспанці завжди ставилися до українського хлопчика як до рідного, як до члена сім’ї.
І гірко було почути від дитини: «Як так може бути, що рідна мама, яка недалеко від мене живе, з якою у нас одна мова, одна кров, одна віра, — не має бажання спілкуватися з власним сином? А з іспанкою нас розділяють тисячі кілометрів, і мова інша, і віра інша, але вона піклується про мене, як про рідного сина».
Нещодавно він сказав, що збирається допомагати своїй мамі. Мова йшла не про рідну маму, яка дала життя, а про чужу літню жінку, яка стала йому за ці роки МАТІР’Ю.

«ТИ НАС НЕ ЧЕКАВ?!»
У дитинстві я часто бувала в літніх піонерських таборах. У вихідні дні там наставав період очікування приїзду мами, тата, бабусі з дідусем…
Чекали всі діти. Хто приїде? Що смачненьке привезе?
І, коли вожатий раптом називав моє прізвище і говорив, що до мене приїхали, я бігла зі всіх ніг, бігла до рідних. І приходила радість зустрічі з близькими людьми. Були вихідні, коли ніхто не приїжджав. До всіх дітей приїхали, а до мене — ні. І тоді охоплювало почуття самот­ності. Мене не кинули, ні, просто на час забули про мене. Але я відчувала і завжди знала, що мої рідні мене люблять. І що скоро вони обов’язково до мене приїдуть. Я вірила і чекала.
Очікування. Це почуття повернулося, коли потрапила до лікарні. Виходити на вулицю не можна, грати — теж. Місяцями перебувала в одній палаті, яку рідко покидала. Було дуже нудно і нестерпно тужливо від вимушеного ув’язнення. І тоді очікування приходу рідних ставало постійним почуттям.
Я чекала родичів і близьких людей, і вони приходили. А коли рідних немає?!
…Ми приїхали до дитини з дитбудинку в лікарню. Несподівано захворів 12‑річний хлопчик, який спочатку був у санаторії, а потім його відразу ж відправили на лікування до лікарні.
У кімнаті його не було. Але, діти, які оточили нас, відразу запитали, до кого ми приїхали. Ми відповіли, що шукаємо Миколу. Не минуло й кілька хвилин, як, захекавшись, з’явився Микола.
Він довго стояв, нічого не кажучи, лише здивовано дивився на нас, як би не вірячи своїм очам.
— Ти не чекав нас?! — запитала я.
— Не чекав, — відповіла дитина, опустивши сумні очі.
«Правильно, — подумала я. — Хто до нього прийде? Він сирота. Мама і тато померли. Інших родичів теж немає (може, і є, та він їм не потрібен)».
Нікого у нього немає. І він не чекає. Тому що немає на кого чекати. Немає на кого!
Що відчуває дитина, будучи одна в лікарні, знаючи, що до неї ніхто не приїде? Не знаю…
Але те, що він нікого не чекає, зачепило мене, і щось усередині стислося. Він навіть не мав надії, що хтось може до нього приїхати. Хто-небудь!
Повертаючись додому, думала, що, напевно, нікого не чекають і ще п’ять дітей із інших дитбудинків, які перебувають разом із Миколою в цій же лікарні.
…Увечері несподівано пролунав дзвінок. Молода жінка сказала, що вони з чоловіком хочуть комусь допомагати. Виявилося, що живуть вони недалеко від дитячої лікарні. Розповівши про Миколу та інших хлопців, запропонувала відвідати їх. Під час розмови з нею мене не покидало відчуття, що нам її послав Сам Господь. Щось підказувало, що ця сім’я обов’язково приїде до дітей. І вони, дійсно, вже не раз відвідали хлопців.
Є багато дітей (і не тільки дітей, а й дорослих), які нікого не чекають. Вони дуже хочуть, щоб хтось прийшов до них, зателефонував їм, поговорив із ними, дізнався, як у них справи.
Але вони не вірять, що хтось може прийти, допомогти, зрозуміти…
І зробити це — просто так.

ТАКЕ ВАЖЛИВЕ ДОБРЕ СЛОВО
Я ніколи не бачила його. Ми говорили з ним тільки по телефону.
Спочатку це було коротке спілкування, яке полягало в повсякденних питаннях: «Як справи? Що нового?» Відповідь була незмінною: «Все нормально». Це «нормально» я чула всі п’ять місяців, протягом яких спілкувалася з 15‑річною дитиною з дитбудинку. Костя виявився настільки закритим, що всі мої спроби розговорити його наштовхувалися на глуху стіну односкладових відповідей. І мені доводилося самій ділитися з ним новинами, розповідати про всі події, що відбулися за тиждень. Тобто, це був, в основному, мій монолог, а він тільки слухав, зрідка підтакуючи або перепитуючи.
Влітку ми якийсь час не телефонували один одному: хлопчик поїхав на канікули до іспанських «мами» і «тата». Потім почався новий навчальний рік.
Якось він сам подзвонив мені, і його, що називається, прорвало. Завжди стриманий, Костя несподівано обрушив цілий шквал запитань.
«А ви можете собі уявити, — запитав він мене, — що відчуває дитина, коли вона приходить зі школи і ніхто не запитує її, які оцінки вона отримала? Ніхто не питає, як вона себе почуває, чи їла що-небудь з ранку; чи є у неї друзі, і хто вони; чому в неї синець під оком…»
Хвилин п’ять він перераховував запитання, які кожен батько задає своїй дитині-підлітку. Плачучи в трубку, Костя вперше за весь час нашого спілкування розповів, що мама його жива, і живе вона зовсім недалеко від дитячого будинку, але приходить до нього тільки зрідка і зовсім не цікавиться, як він живе. Хлопчик раптом запитав мене: чи нормально, що його мама так ставиться до нього? І, не чекаючи моєї відповіді, сам промовив, що ні. Потім він сказав, що нікому не потрібен, ніхто його не любить, що він — сирота.
Що я могла йому відповісти, і як я могла його зрозуміти? Хоч я сама вже мама зі стажем, але моя мама щодня хвилюється за мене.
…Іноді чую від молодих хлопців і дівчат, що у них не зовсім складаються стосунки з батьками, що вони втомилися від їхнього контролю — від того, що мама і тато можуть кілька разів на день зателефонувати і запитати: «Як справи?» — І телефонують при цьому чомусь у найбільш не­слу­шний час, що сильно дратує…
Звичайно, часто зустрічається і гіперопіка батьків, але зазвичай подібні дзвінки — це всього лише ніжна, зворушлива турбота наших мам і тат про нас, дітей. Поки наші батьки живі, ми для них діти, і це не залежить від нашого віку. Вони хвилюються за нас, люблять нас, і це треба цінувати. І це нормально.
У нашій країні більше ста тисяч дітей-сиріт, у багатьох із них є батьки і близькі родичі.
Але вони не цікавляться ними: не приїжджають на свята, не відвідують їх у лікарнях, ніколи не вітають із днем ​​народження. Батьки — живі, а діти — сироти.
Це ненормально. 
І страшно.
Підготувала 
Аліна Недашківська, 
координатор поїздок у дитячі будинки

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

1 коментар до “СЛУЖІННЯ ДІТЯМ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.