СЛЬОЗИ ХРИСТА

 «Вхід Господній до Єрусалима».
Джотто ді Бондоне, 1327 р.

Тричі у Євангеліях плаче Господь. Він оплакує померлого Лазаря, Він плаче у Гефсиманському саду, з очей Його ллються сльози при Своєму, здавалося б, урочистому й радісному в’їзді у Єрусалим. Ось величезний натовп народу радісно вигукує: осанна <…>! (тобто спаси, ми молимо) благословен Грядущий в ім’я Господнє! (Мф. 21: 9). Та всього через кілька днів цей самий народ волатиме: розпни, розпни Його! (Ін. 19: 6); кров Його на нас і на дітях наших. (Мф. 27: 25).

Яка жорстокість! Яка непослідовність думок, лицемірство і зрада! Але годі осуджувати. Замислимося. Адже тепер, коли ми святкуємо Вхід Христа в Єрусалим, наша радість і вітання теж щирі. Під копита вкритої дорогою попоною ослиці, яка везе Христа, кидають пальмові гілки і квіти за велінням серця. Тут немає брехні, все істинно й однозначно. Але хіба наступного дня (чи навіть того самого) ми не розпинаємо Христа, осуджуючи наших ближніх, зберігаючи в серцях ненависть і лицемірство?
Звідки ці трагічні метаморфози? Чому сумна приказка «Від любові до ненависті — один крок» підтверджується постійно з покоління в покоління, зі століття у століття?
Відповідь нам дається багато разів. Ще Старий Завіт попереджає: не роби собі кумира (Вих. 20: 4), тобто не став у своєму серці на чільне місце особистість земну, мирськими й матеріальними турботами обтяжену. Наскільки б хорошою вона не була, який би красивий не був її зовнішній вигляд, якими б знаннями й освітою вона не володіла, вона не є тим, хто вирішить твої проблеми і виправдає тебе перед Богом.
Я Господь, Бог твій… Нехай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм (Вих. 20: 2, 3). Але ми постійно створюємо собі кумирів, земних богів, яких звеличуємо до небесного рівня. Одягаємо на них німби святості, а потім, через нетривалий час, зриваємо з них не тільки німби, але і з лютою злобою звинувачуємо у порушенні законів. Я говорю не тільки про «сильних світу цього», політиків і керівників, а й про тих, кому ми освічуємося в кохані, кого вшановуємо і хвалимо.
Для підтвердження цього не потрібно вишукувати історичні приклади, достатньо побувати на будь-якому шлюборозлучному судовому процесі. Такої концентрації ненависті, люті, сліз і звинувачень важко знайти в інших місцях…
Утім, злість ця дуже часто й на Сповіді проривається. Скаржиться подружжя одне на одного, перераховуючи взаємні гріхи і «злочини». Послухаєш ці слізні нарікання, і мимоволі виникає запитання: «Але ж ти нещодавно з ніжністю говорив (ла) йому (або їй) «кохаю»? Куди поділися ці почуття, ця любов?».
Запитаєте, як стосуються ці міркування до свята Входу Господнього в Єрусалим, адже тут зустрічають Самого Христа, Того, хто може воскресити, зцілити й помилувати? Але в тім-то й біда, що мешканці Єрусалима бачили у Христі тільки могутню людину, яка виконає їхні земні бажання, подарує політичну свободу, багатство і владу.
Вони створили собі кумира для вирішення миттєвих проблем, тоді як треба було думати не про земне, а про небесне.
Вони бачили у Христі царя і володаря, пророка і чудотворця, але не Бога. Вони вимагали скарбів земних, а Господь смиренно явився зі скарбницею духовною. Вони бажали свободи від римського ярма на землі, а Господь обіцяє їм свободу від гріха в Собі, там, на Небі. Людині, яка поставила на перше місце лише матеріальне й тілесне благополуччя, такий Бог не потрібен.
Ось і сьогодні, намагаючись вийти із труднощів дня нинішнього, ми створюємо собі нового ідола, продовжуємо шукати людину, на яку хочемо покласти наші проб­леми і якій дуже скоро плюватимемо в обличчя, розпинатимемо і кричатимемо навздогін: «У в’язницю його!».
Тому і плаче Господь, що бачить душі людські, знає їхні помисли та бажання. У цій недільній радості Єрусалима немає єднання з Його волею, Його турботою і Його Царством. Є лише невідкладне «дай!» матеріального світу. Не розуміє, танцюючи, кричучи і співаючи, народ іудейський, що Христос не хоче бути царем земним. Його сльози — сльози болю, сльози Отця про те, що Його творіння, знехтувавши заповіді, живе тимчасовим, забувши про вічне.
Слава Богу, сьогодні нам відомо, що за Вербною неділею буде не тільки зрада і Голгофа. За гіркими днями Страсного тижня — сповнена Воскресіння зоря. Саме тому сльози Христа для нас — «радісна печаль».
Це знання дозволяє Церкві з упевненістю стверджувати: всі наші біди стали нестерпними і постійними саме тоді, коли чільне місце посів лише «хліб насущний». За монетами, що обіцяють задоволення, комфорт і веселість, не залишилося любові і співчуття, а гість, що зайшов у нашу квартиру чи будинок, побачивши ікону, підходить до неї не для того, щоб перехреститися і прошепотіти молитву, а всього лише для визначення її старовинності та комісійної вартості…
Нещодавно став свідком конфлікту, коли пересварилися парафіяни, які вже не одне десятиліття моляться разом в одному храмі. Причина сварки — облачення для настоятеля, яке хотіли подарувати своєму «дорогому батюшці» до Світлого Воскресіння. Через його вартість і почався розлад, з образами та звинуваченнями. Стояв священик біля цього, все ж купленого, дорогого пасхального облачення, дивився на нього і плакав. Яка користь від зовнішньої краси, коли за нею — претензії один до одного й відсутність любові? Тлінне і тимчасове перевершило за значущістю вічне. Ми знову стали тими ж громадянами того далекого весняного Єрусалима.
Вербна неділя — переддень Великодня. І той шестиденний шлях, який належить пройти кожному віруючому до гучного «Христос Воскрес!», має допомогти правильно розставити пріоритети нашого буття. Потрібне тільки особисте бажання, зусилля і прагнення. Ми можемо сміливо утерти сльози Спасителя, якщо приберемо зі свого серця ідолів дня нинішнього й частіше зводитимемо очі до Неба.
Благословен Грядущий в ім’я Господнє! осанна у вишніх! (Мф. 21: 9).
Протоієрей Олександр Авдюгін

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.