«СИНЄ НЕБО ЗАКРИЛОСЯ…» (До 120-річчя від дня народження Павла Тичини)

Перший відомий нам вірш П. Тичини — “Синє небо закрилося…” — датовано 1906 роком. Пізніше, переглядаючи свій архів, поет сказав про нього: “Подивишся — аж смішно”. А проте виникає спокуса назвати цей рядок символічним щодо характеристики життя поета, принаймні, милосерднішим, аніж відоме визначення: “геніальний поет і геніальний блазень”, — що належить Василю Стусу.

* * *
Довгий час датою народження Павла Тичини вважали 15 (27 за н. ст.) січня 1891 р. Проте нещодавно дату уточнили за архівними матеріалами — 11 (23) січня. Чотири дні потому майбутнього поета охрестили в с. Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, де батько Павла — Григорій Тимофійович — був дяком та водночас вчителем грамоти у школі. Мати — Марія Василівна — перебувала у постійних клопотах, адже в родині було десятеро дітей (п’ять дівчат і п’ять хлопців), тож Павлусь мав змогу за бажанням проводити багато часу в шкільному класі. Він самотужки й дуже рано вивчився читати. Коли хлопцю виповнилось шість років, у с. Піски відкрили земську початкову школу, де вчителькою Павла стала Серафима Морачевська.
Перша вчителька була і першим поштовхом до пошуків Тичиною своєї долі та свого таланту. Вона прилучила Павла до української літератури, подарувала українські книжки, звернула увагу на неабияке музичне обдаровання хлопця та його чудовий голос, переконала батьків віддати сина до одного з монастирських хорів Чернігова. Вже після смерті поета у його архіві знайшли незавершену поему “Серафима Морачевська” — вияв глибокої шани вдячного учня.
* * *
1900 р. почався новий, чернігівський, етап життя Тичини — етап розквіту численних талантів. Павло навчається у Чернігівському духовному училищі та співає у архієрейському хорі при Троїцькому монастирі. Здібності до музики у хлопчика були настільки яскравими, що регент хору доручав йому навчання молодших дітей (серед учнів Тичини був майбутній хоровий диригент Григорій Верьовка). Пізніше, вже навчаючись у семінарії, Павло серйозно займається живописом під керівництвом українського художника-модерніста Михайла Жука.
Та найголовнішим у цей період є те, що саме у Чернігові Тичина починає писати вірші, а також знайомиться з Михайлом Коцюбинським та відвідує його літературні “суботи”. Таким чином, вже у 20 років потрапляє до кола інтелектуальної еліти українського суспільства. 1912 р. в журналі “Літературно-науковий вісник” уперше друкується поезія Тичини — вже цілком майстерна та вишукана — “Ви знаєте як липа шелестить”.
Також у Чернігові Павло пробує себе у прозі, навіть публікує три оповідання, після чого прощається і з семінарією, і з прозою, а почасти і з Черніговом, та вступає на економічний факультет Київського комерційного інституту (який так і не закінчив, бо останні курси його навчання співпали з початком революції 1917 р.). Проте й під час навчання Тичина більше уваги приділяє роботі, так чи інакше пов’язаній з літературою та мистецтвом. Він працює в редакціях газети “Рада” та журналу “Світло”, потім — помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського, підробляє влітку у статистичному бюро та встигає робити фольклорні записи. Одночасно пише вірші, навіть планує видати збірку “Співи панахидні” (з публікацією не пощастило і сам рукопис довгий час вважався втраченим).
Калейдоскоп редакцій та театрів не припинився і після 1917 р., проте вони відійшли на другий план порівняно із грандіозними історичними подіями у Києві, що спричинили могутній сплеск творчої енергії в душі поета. За рік виходить друком його перша опублікована та найвідоміша донині збірка “Сонячні кларнети”.
* * *
Поява книги поезій “Сонячні кларнети” стала яскравою подією не тільки в житті молодого поета, але й для українського мистецтва того часу. У невеличкій збірці було синтезовано не лише особисті враження та переживання поета, але й відгомін чогось значно більшого — Божественної всесвітньої гармонії. Вже сучасники розуміли, що поезія “Сонячних кларнетів” не належить до жодного літературного напряму, хоча водночас віддає данину кожному з них — від символізму до футуризму, і є унікальною не тільки для української, а й для всієї слов’янської культури.
Проте довго залишатись “дивним мрійником з очима дитини та розумом філософа” (за характеристикою Сергія Єфремова) у ті роки було неможливо. Вже наступні збірки “Замість сонетів і октав” та, особливо, “Плуг” (обидві вийшли 1920 р.) синтезують спроби автора усвідомити дійсність: війну, голод, терор, нову ідеологію. Зі змінами навкруги змінюється і світобачення Тичини — Всесвіт стає просто світом, а потім зменшується до чорно-білої боротьби протилежностей. Самозвуження та внутрішній конфлікт засвідчує кожна наступна збірка: “В космічному оркестрі” (1921), “Вітер з України” (1924), “Кримський цикл” та особливо — поема-симфонія “Сковорода”.
“Сковорода” — найзагадковіший та найтрагічніший твір поета. Задуманий ще у 1918 р., текст змінювався разом зі своїм автором. Григорій Сковорода (мислитель та поет XVIII ст., чия “мандрівна” філософія справила на юного Павла не менший вплив, ніж творчість Михайла Коцюбинського) у цій поемі став двійником душі самого Тичини.
* * *
Від 1923 до 1934 р. Павло Тичина мешкає у Харкові. Він талановитий відомий поет, член літературної організації “Гарт”, а з 1927 р. стає членом Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), потім працює в журналі “Червоний шлях”, одночасно починає вивчати грузинську і тюркські мови, навіть стає діячем Асоціації сходознавців. Проте, якщо необхідно хронологічно позначити “злам” Павла Тичини, то він довершився у цей період, ще до того, як почалися масові розстріли, цілеспрямоване винищення української інтелігенції, до сфабрикованої справи “Спілки визволення України”, до самогубства засновника ВАПЛІТЕ Миколи Хвильового.
Панно визначного українського маляра, графіка, кераміста та поета Михайла Івановича Жука “Біле і чорне” (1914), одним із образів для якого послужило зображення його учня (тодішнього семінариста) — майбутнього поета Павла Тичини. М. І. Жук — автор серії портретів видатних діячів української культури: І. Котляревського, Т. Шевченка, Л. Українки, І. Франка та багатьох інших.
Добавьте подпись
Можливо, останньою краплею для Тичини, який не брав участі у літературних чи політичних дискусіях того часу, стала цілеспрямована критика за “буржуазний націоналізм” його поеми “Чистила мати картоплю”. Поет у пресі відкинув звинувачення, проте на деякий час замовк. А 1931 р. він публікує збірку “Чернігів” — “моторошно майстерну”, як її назвали пізніше. Адже ще живий поетичний талант був витрачений на політично правильну агітацію. Наступна збірка самою назвою підкреслювала повну зміну особистості — “Партія веде” (1934).
Надалі аж до смерті поета конвеєр партійно витриманих, ідологічно “правильних” збірок не зупинявся. Нові збірки друкувалися з інтервалом у кілька років. Так само політично витриманими, самоцензурованими є щоденники письменника. Не маючи сил та снаги на протест чи подвійне життя, Тичина міг існувати в такій ідеологічній ситуації, лише ставши її складовою частиною.
* * *
Існує думка, що ідеально узгоджені з черговими гаслами партії вірші Тичини містять заразом найдошкульніше висміювання нав’язаних ідеалів (хоча в народі існували численні частівки, що передражнювали його “агітаційні” вірші). Лише під час Другої світової війни він раптом вибухнув твором, що нагадував колишній геній — “Похорон друга”. Створена за музичним принципом, як і більшість його ранніх творів, поема, по суті, була реквіємом.
Тичина не прийняв, а можливо, просто не повірив у “відлигу” за часів Хрущова. Волів писати далі у тому ж “партійно правильному” ключі, з часом втративши відчуття доби. Поет дедалі більше знаходив себе у перекладах. Самотужки опанувавши десять мов, він перекладав з вірменської, грузинської, арабської, турецької, івриту, а також російських класиків, зокрема, О. Пушкіна та О. Блока.
Павло Григорович Тичина помер 16 вересня 1967 р. і був похований на Байковому цвинтарі у Києві.
* * *
Замолоду налаштований на музику всесвіту, Тичина чи не найраніше відчув майбутні трагічні зміни. “Час визначає кожного митця на волячий терпець, на опір. Коли почали тягнути жили — найперші упокорилися талановиті”, — писав Василь Стус. Можливо, “упокорення” також стало свідомим вибором Тичини. А можливо, щоб відсунути якнайдалі момент вибору, поет переконав себе, що бачить синє небо там, де починалась грозова ніч. Лише потім виявилось, що можливість бачити блакить він втратив назавжди.
Катерина Усачова

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.