СІМ СЛІВ, ЯКІ ПОТРІБНО ПАМ’ЯТАТИ

Без Голгофи немає Воскресіння.
Це незаперечна істина духовного буття окремих людей і цілих народів. Ми, православні християни, повинні пам’ятати, що можливість нашого воскресіння і вічного життя куплена безцінною ціною. За словами святих отців, Господь Іісус Христос втілився і пішов на безвинні муки для того, щоб грішна людина могла досягти божественних висот, небесного блаженства.


Для душі, яка вдячно і щиро вірить Господу, — є не те що корисним, а просто рятівним постійне звертання до священних і страшних подій Страсної П’ятниці, коли на хресті відбулося викуплення зі смертельного рабства всіх людей, які були, є і будуть на землі.

Оглядаючи події цих кількох найжахливіших, але й найвирішальніших у метафізичній історії людства годин, ми раз у раз згадуємося і пов’язані з ними сім знаменних висловлювань Спасителя на хресті. Вони збережені Святим Євангелієм. З ними злиті передання, вони стали темами для культурних шедеврів у музиці,  живописі, літературі. Їх дохідливо тлумачили для найширших верств народу популярні книжкові видання ще в ті часи,  коли світло Православ’я осявало всі сфери народного буття, чого, на жаль, не можна вповні сказати про наше сьогодення. Як приклад — маленька книжечка з моєї домашньої бібліотеки, видана у Москві 1900 р. Вона зветься: «Семь слов Спасителя и Господа нашого Иисуса Христа на кресте».
Давайте, як і наші предки більше століття тому, пригадаємо трагічну велич і божественну силу цих семи епохальних висловів.
Ми знаємо із церковнослов’янського, українського, російського перекладів Євангелія, що назва Голгофа перекладається як «Лобне місце» або «Череповище». Є різні версії походження цієї назви. Блаженний Ієронім вважав, що вона пов’язана зі скупченням черепів і кісток страчених там злочинців. Більшість святих отців (серед них Афанасій Олександрійський, Іоанн Златоуст, Амвросій Медіоланский, Василій Великий) схилялися, проте, до думки, що саме тут знаходилося поховання праотця Адама, і Божественна кров Спасителя після Його розп’яття просочилася крізь розщелину в землі й омила останки (главу) першої людини, що й ознаменувало початок спасіння людського роду.
Як би там не було, Голгофа, що знаходилася за західною межею Єрусалима, була місцем страти злочинців, і злоба людська привела туди для кари на смерть найбільшого Праведника — Самого Бога, на Якому не могло бути і тіні гріха! Все видається абсурдним для земної логіки: Месія приходить не земним царем у славі, багатстві, силі та пошані, а навпаки — зведений до рівня найбільш зневажуваних злочинців. Замість подяки й почестей — знущання і муки. Творець і Володар світу приймає образ раба (Флп. 2: 7). Але знаряддя страти, що викликало в усіх тільки жах і відразу, стає деревом життя! Та як це можливо було зрозуміти обмеженому людському розуму? Сучасників земного життя Христа ніби спіткало засліплення, невідання — що вони чинять? Тому Іісус на хресті найперше звертається до Свого Отця із молитвою про мучителів: Отче! прости їм, бо не знають, що роблять (Лк. 23: 34). Цим Він дає приклад і всім нам, грішним людям, що отримують свої порівняно нікчемні справедливі покарання за гріхи, — як потрібно ставитися до тих, кого ми вважаємо власними ворогами…
Обабіч хресного древа — два розбійники, які несуть заслужене покарання. Це — символ двох типів грішників, якими в різній мірі є всі ми. Одні вважають свої страждання незаслуженими, проклинають і хулять всіх і все, звинувачують навіть Бога. Але інші, як розіп’ятий «одесную» розбійник, розкаюються, визнають, що отримують достойне за своїми справами, розуміють очисну силу страждань. І звертаються до Спасителя з гарячою вірою в милосердне прощення: Господи, пом’яни мене, коли прийдеш у Царство Своє… І до таких звучить владне друге слово Христа: істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі Мною в раю (Лк. 23: 43).
Благорозумний розбійник першим увійшов до раю — разом із Воскреслим, з Боголюдиною.
Ось надходить полудень, у який стає темно, ніби опівночі. Тьма накрила землю, панічний жах охопив усе живе. Розпинателям стало вже не до знущань та насмішок над розіп’ятим Іісусом. Усі присутні на Голгофі скуті страхом і німотою. До Христа підійшли тільки Пречиста Мати разом із Марією Магдалиною, Марією Клеоповою, Саломією та Іоанном, улюбленим учнем Господа. Він єдиний з апостолів витримав випробування при хресті. Решта учнів, очевидно, вважали голгофські події остаточним крахом усіх своїх надій і впали у відчай…
І в ці передсмертні хвилини Іісус, повний Божественної любові, терплячи останні муки, вручає рід людський (в особі улюбленого учня) Пресвятій Богородиці: Жено! це — син Твій (Ін. 19: 26), а людям пропонує прийняти Богородицю Марію як власну матір, Заступницю на всі покоління й віки. І тому промовляє до Іоанна: це, Мати твоя! (Ін. 19: 27). Так Господь висловив на хресті свій заповіт…
 На Голгофі — та сама темрява і глибоке мовчання.
Більше ніж за дві тисячі років і коментаторами-богословами, і вченими (медиками, наприклад) було багато й детально сказано про сутність величезних фізичних страждань Спасителя. Але навіть вони були не найстрашнішою мукою… Наче вселенська кам’яна чи свинцева брила неймовірних розмірів, на душу Боголюдини звалився тягар усіх людських гріхів, по суті — весь вміст заслуженого нами вічного страждання. Його масштаби нездатна уявити, відчути жодна людина. Ось як про це пише невідомий автор згаданого нами дореволюційного видання для народу: «Замість людини ставши під ударами покари небесного правосуддя, Господь ніс тепер за все людство на Собі усю тяжкість гніву Божого, і весь подвиг цей Він повинен був здійснити один, при повному полишенні небом і землею, і, при тому, в кілька хвилин!».
Єдине, чого «не може» Бог, — піти проти власної сутності. Боже правосуддя не могло суперечити Божому милосердю. Вготоване грішникам справедливим правосуддям Бога Отця пекло, вічну муку Бог Син, за невимовною милістю, взяв на себе. Ілі, Ілі! лама савахфані? що значить: Боже Мій, Боже Мій! навіщо Ти Мене покинув? (Мф. 27: 46). Це — четвертий передсмертний крик на хресті. Заслужену нами всіма богопокинутість Господь відчув на собі…
Комусь здалося, що Страждалець кличе на допомогу пророка Іллю. До чого ж укорінене зло в людській натурі, які страшні паростки воно пустило за час існування людей — навіть після пережитого жаху мучителі вже знову оговталися і знущальницьки перемовляються: чи прийде Ілля порятувати Його?!
П’яте слово-стогін підтверджує нам той факт, що, терплячи хресні муки, Господь не користувався чудодійною Божественною силою; Йому потрібно було постраждати виключно як людині, бо інакше спасіння було б неможливим. До всіх тортур додалася суто людська мука спраги. Пити! (Ін. 19: 28) — видихнув Господь. І чим намагалися напоїти присутні люди Того, Хто воскрешав мертвих, зцілював розслаб­лених, уздоровлював одержимих злим духом? Пекучим оцтом…
Настає година третя за теперішнім ліком часу доби. Безсмертний Бог підходить до порога уготованої всім людям смерті. Справа спасіння роду людського закінчується, і лишатися в цьому світі Боголюдині вже не було потреби. Звершилось! (Ін. 19: 30), — тихо промовляє Іісус. І, перш ніж померти, підіймає очі до неба із вигуком: Отче! у Твої руки віддаю дух Мій (Лк. 23: 46). Цей крик, сьоме слово Іісуса на хресті, почули всі поверхи світобудови: небо, земля і пекло…
Голгофа — це місце, до того прокляте, стало благословенним Вівтарем, планетарною святинею. Місце страждань Господа на хресті, звідки прозвучали по всій землі згадані семеро слів, тепер знаходиться в самому Єрусалимі. Над Голгофою височіє Храм Воскресіння Христового, первісно збудований імператором Костянтином Великим, з часів царювання якого християнство почало переможно крокувати по всіх континентах. Виникали й занепадали імперії, але всесвітнє царство любові, засноване Спасителем, продовжує завойовувати серця мільйонів людей любов’ю і — перемагати.
Про ці події, про згадані євангельські вислови, мабуть, неможливо думати байдуже й холодно… В один з недільних днів, після Літургії в нашому Вознесенському храмі на Деміївці, я, в силу певних пережитих обставин, подумки звернувся до Господа: «Боже, допоможи зміцнити віру, впевнитися, що ці випробування не можуть бути випадковими чи даремними!..». І тут мій погляд ковзнув за вікно: на тлі ясно-блакитного весняного неба я побачив мальовничу березу, що випустила свіжі, яскраві зелені сережки. «Яких іще доказів потрібно? — подумалось мені. — Після холодів — весна. Після темряви — сонце. Після Голгофи — Воскресіння!..»
Світла Пасха.

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.