Сильніше за смерть

“Розкажіть, будь ласка, про богослужбові традиції поминання померлих у нашій Церкві”.
І. Федченко, Кагарлик

Православна Церква піклується про всіх своїх чад: не тільки живих, але й спочилих. Тому важливою складовою православного богослужіння є молитва про тих, хто відійшов у вічність.
У православній традиції існує кілька видів заупокійного богослужіння. У першу чергу — це чин поховання або відспівування покійного християнина. Богослужбова практика передбачає здійснювати “чин на розлучення душі від тіла”, “послідування по відході душі від тіла” і читання Святого Письма біля гробу покійного. Священносповідник єпископ Афанасій (Сахаров) у своїй праці “Про поминання покійних за уставом Православної Церкви” зауважує: “У нас встановився звичай біля гробу архієреїв та ієреїв, як нарочитих проповідників і служителів Євангелія, читати Святе Євангеліє, а при гробі всіх інших спочилих православних читати Псалтир”.

У сучасних виданнях богослужбових книг наводяться чини відспівування мирян, ченців, священиків і немовлят. “Православна енциклопедія” повідомляє, що на Помісному Соборі 1917–1918 рр. порушувалося питання про створення чину дияконського поховання, однак запропоновані варіанти у практику не ввійшли. У 1956 р. митрополит Мануїл (Лемешевський) склав новий чин архієрейського поховання. Раніше архієреїв відспівували по чину чернечого поховання, а з 1767 р. — по чину священицького.
Необхідно зазначити, що поминання покійних передбачено у богослужінні практично кожної суботи. Також церковним уставом визначено особливі суботи, які іменуються батьківськими і за характером піснеспівів належать до поминальних богослужінь. Серед них слід відзначити дві вселенські суботи — перед Неділею про Страшний суд (м’ясопусна) і перед неділею П’ятидесятниці (Троїцька). До них належить Димитріївська батьківська субота (субота перед 26 жовтня за ст. ст.), не згадувана в Типіконі. У практиці Руської Церкви вона є третім найважливішим поминальним днем у році. Також поминальними є 2-га, 3-тя і 4-та суботи Великого посту і Радониця — вівторок 2-ї неділі після Пасхи. Служіння цього дня пов’язано з перенесенням поминання зі Страсної і Світлої седмиць.
Однією з найпоширеніших форм поминання покійних є панахида. Словник Брокгауза і Ефрона повідомляє, що “панахида” (від πας — весь і νύξ — ніч) буквально означає всеношну службу; до моління про померлих ця назва відноситься тому, що за своєю структурою вона схожа на частину всеношної, а також тому, що в перші століття існування Церкви, під час гонінь, вона відправлялася вночі, подібно до всеношної. Панахида звершується після кончини християнина, потім — у 3-й, 9-й і 40-й день по смерті, у дні його народження і тезоіменитства. Послідування панахиди викладається в 14-й главі Типікону, детальніший виклад — в Октоїху перед суботньою службою 1-го гласу. Чин панахиди є скороченням чину поховання.
Заупокійна літія складається з кількох тропарів та заупокійної єктенії. Звершується вона при винесенні з будинку тіла покійного, після заамвонної молитви на Літургії і після панахиди. Згідно з церковним уставом літію потрібно відправляти щоденно після вечірні й утрені.
Найповнішим чинопослідуванням панахиди є парастас або велика панахида. Відмінність від звичайної панахиди полягає в тому, що на парастасі співають 17-ту кафізму і повний канон. У 1876 р. у Києві було видано “Последование парастаса сиречь великая панихида и всенощное бдение об усопших”. Це дослідження передруковано з требника Петра Могили, з невеликими змінами. Священносповідник єпископ Афанасій (Сахаров) зазначає: “Послідування заупокійної всеношної, як і ті, що розміщені в ієрейських молитовниках у двох місцях служби за упокій, не маючи виправдання в основних діючих богослужбових книгах Православної Руської Церкви, мають бути розглянуті тільки як призначені для приватного, келійного, домашнього звершення, а не як заміну визначеного згідно з уставом щоденного богослужіння і навіть не на додаток до нього, оскільки це призвело б до порушення уставу”.
Церква постійно молиться за упокій спочилих. Заупокійна молитва звершується щодня на єктеніях вечірні, утрені та Літургії, наприкінці повечір’я і полуношниці. При служінні Літургії покійні поминаються на проскомідії, при читанні записок і відразу ж після перетворення хліба і вина на Тіло і Кров Христові під час співу хору “Тобі співаємо…”. Святитель Іоанн Златоуст говорить: “Не дарма встановили апостоли, щоб при звершенні страшних таїн поминати покійних: вони знали, що від цього багато їм вигоди й користі”. І риторично запитує: “Коли весь народ і священний лик стоять зі здійнятими руками, і коли звершується страшна жертва, то як не ублагаємо Бога, просячи за них?”
Така різноманітність форм поминального богослужіння свідчить про важливість молитов за померлих. Святе Письмо говорить, що для Бога всі живі: “Бог не є Богом мертвих, а живих” (Мф. 22: 32). Апостол Павел говорить: “Чи живемо — для Господа живемо; чи вмираємо — для Господа вмираємо; і тому чи живемо, чи вмираємо, — завжди Господні” (Рим. 14: 8). У Церкві основою відносин між живими й померлими є заповідь любові, яка перемагає смерть. Саме тому кожен православний християнин не тільки може, але й зобов’язаний поминати своїх покійних родичів.

Підготував протоієрей Миколай Баранов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.