Сила Божа в немочі звершується

Десять місяців на рік він у дорозі, два місяці — вдома. Він об’їздив понад два десятки країн, його чули понад три мільйони людей — у школах, будинках престарілих, тюрмах. Буває, Нік говорить на стадіонах-багатотисячниках. Він виступає близько 250 разів на рік. На тиждень Нік отримує близько трьох сотень пропозицій про нові виступи. Він став професійним оратором.

Чому?

Ніколас Вуйчич з’явився на світ в австралійському Мельбурні в сім’ї сербських емігрантів.
Дитина народилася без рук і без ніг...
Спочатку мати не могла змусити себе взяти сина до рук, не могла годувати його грудьми. «Я не уявляла, як заберу дитину додому, що з нею робити, як про неї дбати, — згадує Душка Вуйчич. — Я не знала, до кого звертатися з моїми питаннями. Навіть лікарі були розгублені. Тільки через чотири місяці я почала приходити до тями. Ми з чоловіком стали вирішувати проблеми, не заглядаючи далеко вперед. Одну за одною».
У Ніка є щось на зразок стопи замість лівої ноги. Завдяки цьому хлопчик навчився ходити, плавати, кататися на скейті, грати на комп’ютері та писати. Батьки домоглися, щоб сина взяли у звичайну школу. Нік став першою дитиною-інвалідом у звичайній австралійській школі.

Втопитися

Щовечора Нік молився Богу і просив Його: «Боже, дай мені руки й ноги!». Він плакав і сподівався, що, коли прокинеться вранці, руки й ноги вже з’являться. Мама з татом купили йому електронні руки. Але вони були занадто важкими, і хлопчик так і не зміг ними користуватися.
Щонеділі він ходив на заняття до церковної школи. Там вчили, що Господь усіх любить. Нік не розумів, як так може бути — чому тоді Бог не дав йому те, що є у всіх? Іноді дорослі підходили й говорили: «Ніку, усе в тебе буде добре!». Але він їм не вірив — ніхто не міг йому пояснити, чому він такий, і ніхто не міг йому допомогти, навіть Бог. У вісім років Ніколас вирішив втопитися у ванні.
«Я повертався обличчям до води, але втриматися було дуже складно. Нічого не виходило. За цей час я уявив картину свого похорону — ось стоять мої тато й мама… І тут я зрозумів, що не можу себе вбити. Все, що я бачив від батьків — це любов до мене».

Змінити серце

Більше Нік не намагався покінчити з собою, але весь час думав — навіщо ж йому жити?
У 15 років його вразила Євангельська історія про сліпого. Учні запитали Христа, чому ця людина сліпа. Христос відповів: «Щоб на ньому діла Божі виявилися». Нік говорить, що в цей момент він перестав сердитися на Бога.
«Тоді я усвідомив, що я — не просто людина без рук та ніг. Я — творіння Боже. Бог знає, що і для чого Він робить. Бог не відповідав на мої молитви. Значить, Він більше хоче змінити моє серце, аніж обставини мого життя. Напевно, навіть якби раптом у мене з’явилися руки й ноги, це не заспокоїло б мене так.
У 19 років Нік вивчав фінансове планування в університеті. Якось йому запропонували виступити перед студентами. На промову відвели сім хвилин. Уже через три хвилини дівчата в залі плакали. Одна з них ніяк не могла припинити ридання, вона підняла руку і запитала: «Можна мені піднятися на сцену і обійняти вас?». Дівчина підійшла до Ніка і стала плакати у нього на плечі. Вона сказала: «Ніхто ніколи не говорив мені, що любить мене, ніхто ніколи не говорив мені, що я гарна така, яка є. Моє життя змінилося сьогодні».
Нік прийшов додому і сказав батькам, що знає, чим хоче займатися до кінця свого життя.

Сто спроб підвестися

Перед початком виступу помічник виносить Ніка на сцену і допомагає йому влаштуватися на якомусь підвищенні, щоб його було видно. Потім Нік розповідає епізоди зі своїх буднів. Про те, що люди як і раніше пильно дивляться на нього на вулицях. Про те, що коли діти підбігають і запитують: «Що з тобою сталося?!», він хрипким голосом відповідає: «Усе через цигарки».
Тим, хто молодший, говорить: «Я не прибирав свою кімнату». Те, що у нього замість ноги, він називає «окорочком». Нік розповідає, що його собака любить цей «окорочок» кусати. А потім він починає відбивати «окорочком» модний ритм.
Після цього він каже: «А якщо відверто, іноді ви можете впасти ось так». Нік падає обличчям на стіл, на якому стояв і продовжує:
«У житті трапляється, що ви падаєте, і, здається, підвестися немає сил. Ви замислюєтеся тоді, чи є у вас надія… У мене немає ні рук, ні ніг! Здається, спробуй я хоч сто разів піднятися — у мене не вийде. Але після чергової поразки я не залишаю надії. Я буду намагатися раз за разом. Я хочу, щоб ви знали: невдача — це не кінець. Головне — те, як ви фінішуєте. Ви збираєтеся фінішувати сильними? Тоді ви знайдете в собі сили підвестися — ось таким чином».
Він спирається чолом, потім допомагає собі плечима, встає і починає говорити про вдячність Богові.

«Я нікого не рятую»

— Люди бувають зворушені, втішаються, бо бачать, що комусь важче, ніж їм?
— Іноді мені говорять: «Ні-ні! Я не можу уявити себе без рук та ніг!». Але порівняти страждання неможливо, та й не потрібно. Що я можу сказати тому, чия близька людина помирає від раку або чиї батьки розлучилися? Я не зрозумію їхнього болю.
Минулого року я зустрів людей, у яких народився син без рук і без ніг. Лікарі сказали: «Він буде рослиною все життя. Не зможе ходити, вчитися, нічого не зможе». І раптом вони дізналися про мене і зустрілися зі мною особисто — іншою такою ж людиною. І у них з’явилася надія. Кожному важливо дізнатися, що він не самотній і що його люблять.
— Чому Ви повірили в Бога?
— Я не міг знайти нічого іншого, що дало б мені спокій. Через слово Боже я дізнався правду про мету свого життя — про те, хто я, навіщо я живу, і куди піду, коли помру. Без віри нічого не мало сенсу.
У цьому житті дуже багато болю, тому повинна бути абсолютна Істина, абсолютна Надія, вища від усіх обставин. Моя надія — на Небесах. Якщо пов’язуєш своє щастя з тимчасовими речами, воно буде тимчасовим.
Я можу розповісти багато випадків, коли до мене підходили підлітки і говорили: «Вранці я дивився у дзеркало, тримаючи ніж у руці. Це мав бути останній день мого життя. Ти врятував мене».
Одного разу підійшла до мене жінка і сказала: «Сьогодні другий день народження моєї доньки. Два роки тому вона послухала Вас, і Ви врятували її життя». Але я і сам себе не можу врятувати! Тільки Бог може. Те, що в мене є, це не досягнення Ніка. Якби не Бог, мене б не було тут із вами і на світі б уже не було. Я б не впорався зі своїми випробуваннями сам. І я дякую Богові за те, що мій приклад надихає людей.
— Що Вас може надихнути, крім віри та сім’ї?
— Усмішка друга.
Якось мені повідомили, що смертельно хворий хлопець хоче зі мною побачитися. Йому було 18 років. Він був уже дуже слабкий і зовсім не міг рухатися. Я вперше увійшов до його кімнати. І він усміхнувся. Це була дорогоцінна усмішка. Я сказав йому, що не знаю, як би відчував себе на його місці, що він — мій герой.
Ми бачилися ще кілька разів. Якось я запитав його: «Що б ти хотів сказати всім людям?». Він сказав: «Що ти маєш на увазі?». Я відповів: «От якби тут була камера. І кожна людина в світі мала змогу тебе побачити. Що б ти сказав?».
Він попросив час подумати. Востаннє ми розмовляли по телефону, він був уже настільки слабкий, що я не міг розчути його голосу у слухавці. Ми говорили через його батька. Цей хлопець сказав: «Я знаю, що б я сказав усім людям. Постарайтеся стати віхою в історії чийогось життя. Зробіть хоча б що-небудь. Що-небудь таке, щоб вас пам’ятали».

Обійняти без рук

Раніше Нік боровся за незалежність у кожній дрібниці. Тепер через напружений графік став більше справ довіряти патронажному працівнику, який допомагає одягатися, пересуватися і т. д. Дитячі страхи Ніка не виправдалися. Нещодавно він заручився, збирається одружитися і тепер вважає — щоб утримати серце нареченої, йому не потрібні руки. Він більше не турбується про те, як буде спілкуватися зі своїми дітьми. Допоміг випадок. До нього підійшла незнайома дворічна дівчинка. Вона побачила, що у Ніка немає рук. Тоді дівчинка сховала свої руки за спину і поклала голову йому на плече.

Нік з нареченою

Нік не може нікому потиснути руки — він обіймає людей. І навіть встановив світовий рекорд. Хлопець без рук обійняв 1749 осіб за годину. Він написав книгу про своє життя, набираючи на комп’ютері 43 слова за хвилину. У перервах між робочими поїздками він рибалить, грає у гольф та займається серфінгом.
«Я не завжди прокидаюся зранку з посмішкою на обличчі. Буває, спина болить, — говорить Нік. — Але, тому що в моїх принципах є велика сила, я продов­жую робити маленькі кроки вперед, кроки немовляти. Сміливість — це не відсутність страху, це вміння діяти, покладаючись не на свої сили, а на Божу допомогу.
Зазвичай батьки дітей-інвалідів розлучаються. Мої батьки не розлучилися. Ви думаєте, їм було страшно? Так. Думаєте, вони довірилися Богу? Так. Гадаєте, тепер вони бачать плоди своєї праці? Абсолютно вірно.
Скільки б людей повірили, якби мене показали по телевізору і сказали: «Цей хлопець молився Господу і в нього з’явилися руки й ноги»? Але, коли люди бачать мене таким, який я є, вони дивуються: «Як ти можеш посміхатися?». Для них — це диво, яке можна побачити. Мені потрібні мої випробування, щоб я розумів, наскільки я залежу від Бога. Іншим людям потрібно моє свідчення, що сила Божа в немочі звершується (див.: 2 Кор. 12: 9). Вони дивляться в очі людини без рук та без ніг і бачать у них мир, радість — те, до чого прагне кожний».

pravmir.ru

Коментар

У своїй книзі про Льва Толстого архієпископ Іоанн (Шаховський) описує картину, що постала перед очима графа, який здійснював з мужиками паломництво монастирями. В одній з обителей він побачив паралізованого ченця (на вирубці лісу його покалічило падаючим деревом), який лише тим і займався, що лежав на лавці й молився, хрестячись лівою рукою. Права була нерухома. Від нього ніколи не було чути ні нарікань, ні лайки, ні роздратування. А молитви найчастіше були короткі: «Слава Тобі, Боже, слава Тобі!..».
Цей чернець тоді здивував бунтівливого графа. Нікого не годуючи, не одягаючи, не лікуючи, сам будучи хворим, цей монах зміцнив, підбадьорив, напоумив безліч смутних, зневірених, знесилених.

***

Щось подібне бачимо ми і на прикладі Ніка Вуйчича. Він міг би спитися або стати наркоманом. Він міг би піти в інші гріховні форми втечі від дійсності, і ніхто з нас не мав би морального права йому за це дорікнути. Він міг би навіть образитися на Господа і стати богохульником…
Але він не став богохульником. Навпаки, для того щоб закрити уста богохульникам на двох ногах і з двома руками, Нік виступає перед великими аудиторіями як раб Божий, а не як ворог Божий. Він робить справжній подвиг. Подвиг терпіння та сповідання.
Є Іов давніх часів, праведник, який страждав і пророкував. І сьогодні є люди, чимось подібні до нього: страждають, все життя ведуть боротьбу з цим болем, але не зневіряються. Їм боляче, але вони не гнівлять, а, навпаки, люблять Творця і хвалять Його.
Один з таких людей — Нік Вуйчич, людина, яка дуже дорого заплатила за те, щоб змусити себе посміхатися. Однак посмішка його не фальшива і не підробна. Вона щира. Вона сяє на його обличчі для того, щоб багато хто з нас зронив сльозу, раптом відчуваючи сором через свою малодушність і свою невдячність.

Протоієрей Андрій Ткачов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

1 коментар до “Сила Божа в немочі звершується

  1. История Ника отзывается болью и радостью. Болью о том, как трудно принять, болезни делающие людей не такими как все, делающие их инвалидами. Я как-то переписывалась с юношей больным ДЦП. Его родители развелись и он остался жить с отцом. Отец спился. Юноша испытывает много ненависти ко всем… Это очень больно. Действительно, когда человек молится, он часто верит, что Бог вылечит его. Но у Бога свой промысел и нам так сложно его принять.
    Радостью о том, что принятие возможно и Ник живой пример.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.