ШЛЯХ СВЯТОГО ЯКОВА. Історія християнства в Іспанії

Іспанія, Каталонія, монастир на г. Монсеррат
(вид з хреста святого Михаїла)
Давній переказ оповідає, що апостол Павло, який у Посланні до Римлян писав про бажання здійснити подорож до Іспанії (див.: Рим. 15: 24–28), справді побував там і обійшов увесь Іберійський півострів. У мартирологах IX ст. повідомляється про місіонерів-єпископів, яких відправили до Іспанії апостоли Петро і Павло. Безсумнівно — християнство в Іспанії з’явилося дуже рано, якщо не у І, то у ІІ ст.

ЧАСТИНА I. ВІД ХРЕЩЕННЯ ДО БИТВИ ПІД ЛАС-НAВАС-ДЕ-ТОЛОСА (I—ХIII ст.)
РИМСЬКИЙ І ВЕСТГОТСЬКИЙ ПЕРІОД (I–VII СТ.)
Не можна точно встановити, хто приніс Благу Вість до Іберійського півострова. Можливо, це був апостол Павло, який у Посланні до Римлян писав про бажання здійснити подорож до Іспанії (див.: Рим. 15: 24–28). Давній переказ оповідає, що апостол справді побував там і обійшов увесь Іберійський півострів. У мартирологах IX ст. повідомляється про місіонерів-єпископів, яких відправили до Іспанії апостоли Петро і Павло. Безсумнівно — християнство в Іспанії з’явилося дуже рано, якщо не у І, то у ІІ ст.
11 січня 259 р. мученицьки спочив (був заживо спалений) єпископ Тарраконський (нині Taррaгoнa) Фруктуоз — перший відомий на ім’я і, ймовірно, історично перший єпископ Тарракони. Серед сонму мучеників часів «великого гоніння» (303–313) була свята Євлалія, 14‑річна діва, яка ціною життя викрила ігемона Дакіана, який змушував християн приносити жертви ідолам, а тих, хто відмовлявся, страчував після страшних мук. Вшанування Євлалії поширилося серед християн Іспанії вже з середини IV ст. і стало широко відомим через століття завдяки присвяченій їй поемі Пруденція.
Ельвірський собор 306 р., на якому були присутні 19 єпископів різних іспанських міст, свідчить про значне поширення християнства у цей час. У діяннях собору брав участь святитель Осія сповідник († 359), один із найшанованіших пастирів Церкви, єпископ Кордуби (Кордови).
На початку V ст., спершу на правах федератів Західної Римської імперії, в Іспанії виникають варварські держави германців. У 456 р., розбивши свевів, більшу частину Іберійського півострова підкорили вестготи. За короля Евріха (467–485) їхня держава досягла вищого ступеня могутності — вона займала всю Південну та Середню Галлію та майже всю Іспанію і була найбільшою з варварських держав, що утворилися на руїнах Римської імперії. Проте це тривало недовго. Король православних франків Хлодвіг, під приводом боротьби з єрессю аріан-вестготів, у 507 р. розгромив їх і відібрав володіння в Галлії. Аріанство вестготи прийняли ще в IV ст., живучи в Причорномор’ї, від священика Вульфіли (Ульфіли). Він не лише навернув частину вестготів у аріанство, а й склав готський алфавіт і переклав готською мовою Біблію (т. зв. «Срібний Кодекс» Вульфіли). За словами Ісидора Севільського, вестготи «встановили це злісне богохульство на довгі часи і дотримувалися його впродовж правління королів протягом 213 років»,  до 589 р.
Того року на III Толедському соборі, найбільш значимому для Церкви з усіх, що збиралися в Іспанії, було проголошено Нікео-Константинопольський Символ Віри, прийнятий наверненими з аріан­ства вестготськими ієрархами, священиками та знаттю. Головував на соборі король Реккаред I. Його найближчими радниками були єпископ Севільський святий Леандр, який раніше навернув у Православ’я самого короля, і Євтропій, абат монастиря Сервітана. На цьому соборі було вперше згадано «філіокве» — з метою чіткіше розмежувати Православ’я та аріанство і затвердити рівновеликість Бога Отця і Бога Сина.
Ввівши Православ’я як основну релігію, Реккаред I отримав давно бажану єдність між вестготами та православними. Але, програвши богословський диспут, аріанське «злісне богохульство» втрималося серед частини вестготів і вдавалося іноді до інших «аргументів». Першим із них стало в березні 630 р. мучеництво святого Вікентія, абата монастиря святого Клавдія в Леоні. Невдовзі було вбито й інших братів монастиря на чолі з настоятелем усієї громади святим Раміром. Три роки потому святий Север, єпископ Барселонський, був також жорстоко замучений аріанами.

Вотивна корона короля Реккесвінта (649–672) —
вид церковного начиння, ювелірна прикраса.
Національний археологічний музей,
Мадрид
Святитель Леандр Севільський був старшим братом відомого вченого-енциклопедиста Ісидора Севільського, останнього з латинських отців Церкви. Він завершив формування вестготського (що пізніше отримало назву мосарабського) чину Божественної літургії. У ньому наявні численні «східні» риси, невластиві «західним» літургійним обрядам. Для церковної історії величезне значення має його «Книга канонів», де зібрано постанови соборів, що проходили за часів становлення Церкви. Ісидор також автор цінної «Історії готів, вандалів та свевів». Їхня сестра, преподобна Флорентіна, стала засновницею жіночого чернецтва в Іспанії, черницею та абатисою монастиря в Долині (Convento de Valle) в Андалузії. Уніфікував богослужіння Іспанської Церкви святий Ільдефонсо († 667), учень святого Ісидора.
Держава свевів, розташована на північному заході півострова, прийняла Православ’я на три десятиліття раніше, ніж вестготи, з часу проповіді «апостола Галісії», святого Мартіна Брагського, єпископа Думійського.
У 552–624 рр. існувала також Візантійська Іспанія — володіння Східної Римської імперії на півдні півострова та на Балеарських островах. На останніх, через їхню ізоляцію морем від вестготів, найсильніше відчувався вплив візантійської культури. Переважну більшість населення тут (як, власне, і в Іспанії в цілому) становили православні романомовні іспаноримляни. Архітектура та мистецтво вестготів відчули на собі вплив візантійських зразків — до наших днів дійшло декілька храмів, серед них Сан-Педро-де-ла-Наве в провінції Сарагоса і Сан-Хуан‑де-Баньос у провінції Паленсія.
Наприкінці історії Вестготського королівства духовенство в ньому мало великі права та привілеї, будучи опорою королівській владі. Першим ієрархом, який здійснював юрисдикцію над усією Іберійської Церквою, став святий Юліан, висвячений на архієпископа Толедського в 680 р. Проте деякі з останніх королів намагалися обмежити вплив та багатства Церкви, зміцнити свою владу за рахунок світської та духовної знаті, що викликало ряд смут. Між 693 і 709 рр. відбулося знач­не зменшення населення Вестготської держави внаслідок голоду і декількох епідемій бубонної чуми.
ЗАВОЮВАННЯ І ПЕРШИЙ ПЕРІОД РЕКОНКІСТИ (VIII—ХIII ст.)
Це полегшило завоювання півострова арабам. Військо полководця Таріка ібн Зіяда у 711 р. переправилося з Африки через протоку біля скелястої гори, яка і тепер має його ім’я — Гібралтар (Джабаль аль-Тарік, «Гора Таріка»). Завойовані Арабським халіфатом землі — майже весь півострів, крім крайньої півночі, — отримали назву Аль-Андалус. Спочатку це була частина Омейядського халіфату, пізніше утворився самостійний емірат, потім халіфат з центром у Кордові, який у 1031 р. розпався на безліч дрібних держав. Християнська знать на чолі з королем Пелайо (Пелагієм) заснувала на гірській півночі півострова маленьке королівство Астурія (з 924 р. Леон), що разом із басками успішно протистояло маврам. Поступово утворилися й інші феодальні володіння, що стали потім королівствами, — Кастилія, Арагон, Наварра, які почали відвойовувати у мусульманських емірів землі півострова. Цей процес, що тривав кілька століть, отримав назву Реконкіста (ісп. Reconquista, від reconquistar — відвойовувати).

Сан-Педро-де-ла-Наве в провінції Сарагоса —
вестготська церква VIII ст.
З VIII ст. у християнських володіннях з’явилося багато нових монастирів. Самітник, преподобний Іоанн (Хуан) Атаресський заснував монастир Сан-Хуан-де-ла-Пенья, який став духовною опорою християнським королівствам Наварри й Арагона, а також іспанським землям, підпорядкованих мусульманам. Наприкінці століття Карл Великий відвоював у маврів Каталонію, де ще через століття на г. Монсеррат було засновано знаменитий монастир. Тут міститься національна святиня Каталонії — статуя «Чорна Діва Монсерратська» («Чорна Мадонна»), знайдена в ХII ст.
Остання третина VIII ст. ознаменована діяннями пресвітера в Льєвані святого Беата, бенедиктинського ченця, чиї знамениті тлумачення щодо Апокаліпсиса дійшли до нас у трьох списках X ст. Цей твір мав велику популярність у Іспанії в X–XII ст.; його рукописи отримали назву «беати». Святий Беат відстоював Православ’я від помилок єресі адопціонізму, що її висунув Еліпанд, архієпископ Толедо, і стверджувала, що Христос не Син Божий, а лише усиновлений Богом. Ця ідея, принесена ісламом, пізніше була дуже поширена в мавританській Іспанії.



«Апостол Яків»
(невідомий майстер з Вюрцбурга, 1475 р.).
Музей образотворчих мистецтв,
Діжон, Франція
У 813 р., як свідчать перекази, наслідуючи якусь дороговказну зірку, монах-відлюдник Пелайо виявив ковчег з нетлінними мощами апостола Якова. Після того, як у 44 р. апостол мученицьки помер на Святій Землі, його останки були покладені у човен й опущені на хвилі Середземного моря. Човен за дивних обставин приплив до Іспанії і був викинутий на берег у гирлі р. Улья (там, де з’явиться пізніше м. Сантьяго‑де-Компостела). Тоді ж виникла й абсолютно неправдоподібна легенда про проповідь самого Якова на Піренейському півострові. У 896–899 рр., за указом короля Альфонсо III, на місці знахідки над мощами було побудовано невелику церкву, пізніше — зведено величний собор, а саме місце було названо Компостела (лат. Campus Stellae, «Місце, позначене зіркою»). Святий Яків (Сант-Яго), який, за переказом, близько 40 разів дивно з’являвся під час битв з маврами, став покровителем Іспанії та Реконкісти, його ім’ям було названо один із духовно-лицарських орденів. Уже з середини Х ст. мощі апостола в Сантьяго‑де-Компостела стали об’єктом паломництва («шлях святого Якова»), яке в Західній Європі незабаром набуло статусу другого за значимістю (після паломництва на Святу Землю).
Спочатку арабські завойовники ставилися до християн з великою терпимістю, але в середині IX ст. почався період гонінь, центром яких стала столиця маврів — Кордова. Масштаб гонінь може порівнятися зі стражданнями, що випали на долю іберійських християн в епоху Діоклетіана. Серед тих, хто з 835 до 864 р. зазнав страждань за віру, були Кордовські мученики — 48 християн, в тому числі священномученик Євлогій Кордовський, один із найбільш шанованих в Іспанії. Він втішав християн у їхніх стражданнях і надихав мучеників, склавши для них «Спогади про святих». У 859 р. його схопили і потім усікли мечем за захист святої Левкритії (Лукреції), дівчини зі знатної арабської сім’ї, яка навернулася в християнство з ісламу. Святого Родеріка (Родріго) брат-«ренегадо» (відступник від християнської віри) звинуватив у відступництві від ісламу і перехід у християнство. Поставши перед ка́ді, Родерік намагався виправдатися, запевняючи, що ніколи не був мусульманином. Але йому запропонували стандартний вибір шаріатського суду: прийняти іслам або померти. Тричі відмовившись «одуматися», він був страчений 13 березня 857 р. разом із Соломоном, християнином з Єгипту, який прийняв іслам, а потім повторно хрестився.
Переслідування призвели до масової втечі християн усіх станів на північ і посилення визвольного руху, що ускладнювалося водночас постійними феодальними усобицями. У 874 р. виник новий осередок Реконкісти — граф Барселонський Віфредо Волохатий домігся фактичної незалежності від франків і почав активно протидіяти маврам. А до 925 р. баскський король Санчо I Гарсес зміцнив форпост Реконкісти на північному сході — королівство Памплони і Наварри. У 978–1002 рр. видатний воєначальник, хаджиб Кордови Альмансор (Мухаммед ібн Абу Амір на прізвисько аль-Мансур — «Переможець») перехопив у християнських феодалів військову ініціативу і примусив їх платити данину арабам. Зруйнувавши в 997 р. Сантьяго‑де-Компостелу, аль-Мансур, однак, не зачепив гробницю святого Якова.


Базиліка Сан-Ісідоро (Леон, ХI ст.) — одна з небагатьох церков,
в якій зберігся мосарабський обряд після реформ Альфонса VI
Розпад у 1031 р. Кордовського халіфату різко послабив позиції мусульман. Король Альфонсо VI Хоробрий, об’єднавши Леон і Кастилію, розбив маврів і 25 травня 1085 р. урочисто в’їхав у древню столицю вестготського королівства Толедо. Головну мечеть міста було освячено у католицький собор. Але ще за шість років до цього на соборі в Бургосі, поступившись тиску папського легата, Альфонсо VI замінив мосарабський обряд у богослужінні, що повсюдно застосовувався, на римський. Привілей продовжувати служби за мосарабським чином зберегли лише шість храмів Толедо і королівська базиліка Сан-Ісідоро в Леоні. В Арагоні ж службу за мосарабським обрядом востаннє було проведено ще 22 березня 1071 р. у монастирі Сан-Хуан‑де-ла-Пенья в присутності короля Санчо I Раміреса і папського легата Гуго Простодушного. Про прихильність народу до мосарабського обряду і крайньої непопулярності реформи оповідають два збережених перекази про «Божий суд». За рішенням Альфонсо VI в 1077 р. відбувся поєдинок двох лицарів, які захищали відповідно римський і мосарабський обряди, і «мосарабський» ідальго переміг. У рік взяття Толедо мосарабський і римський міссали (богослужбові книги) за наказом короля були піддані випробуванню вогнем. Мосарабська богослужбова книга благополучно вціліла, але Альфонсо, тим не менше оголосив про «перемогу» римського міссалу.
Тим часом, налякані успіхами Альфонсо, іспанські еміри закликали на допомогу вождя африканських берберів-альморавидів Юсуфа ібн Ташфіна. У жовтні 1086 р. у битві поблизу Заллаки він завдав тяжкої поразки Альфонсо, його союзнику королю Арагона Санчо Раміресу і французьким лицарям. Після цієї перемоги Юсуф прийняв титул емір-аль муслимін («емір мусульман») і в наступні чверть століття Аль-Андалус був приєднаний до альморавідського Марокко, причому частина емірів разом з християнськими королями чинила опір цьому.
Базиліка Сан-Ісідоро в Леоні (ХI ст.).
Усипальниця королів Леона
Держава Альморавидів проіснувала недовго — в 1147 р. вона була завойована новим рухом релігійного відродження серед кочових берберських племен Магріба — Альмохадами. Їхнього ватажка Абд аль-Муміна проголосили халіфом. Його син зробив у 1171 р. Севілью своєю столицею. Символом цього міста понині є побудовані за Альмохадах Хиральда — мінарет, потім дзвіниця Севільського собору. Вона зведена як пам’ять про перемогу військ еміра Якуба аль-Мансура біля Аларкоси 19 липня 1195 р. — останньої великої перемоги маврів за часів Реконкісти.
В Арабській Іспанії, що перевершувала за своїм розвитком країни Європи, процвітали наука та мистецтво. Але, прагнучи протиставити Реконкісті об’єднаний мусульманський південь, Альмохади жорстоко гнобили християн та євреїв, намагаючись навернути їх в іслам. Домоглися вони лише озлобленості та жорстокої релігійної боротьби — за закликом іспанських єпископів папа Римський Інокентій III оголосив хрестовий похід. Альфонсо VIII Кастильський, чиє правління (понад 56 років) є найтривалішим в історії Кастилії, а пізніше й Іспанського королівства, за два роки до смерті досяг бажаного. Грандіозна битва біля Лас-Навас-де- Толоса, що відбулася 16 липня 1212 р., між об’єднаними силами католицьких королівств Кастилії, Арагона, Наварри і Португалії та армією Альмохадів завершилася стратегічним розгромом маврів. У 1236 р. іспанці закріпили досягнуте взяттям Кордови, а до кінця ХIII ст. у мусульман в Іспанії залишився лише невеликий емірат Гранада.
Володимир Моїсеєнко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.