ШЛЯХ СВЯТОГО ЯКОВА. ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА В ІСПАНІЇ. Частина II. Від ХIII ст. до наших днів

Ескоріал — монастир святого Лаврентія,
палац і резиденція короля Іспанії Філіпа II
поблизу Мадрида.
Побудований у 1563—1584 рр.

Нове освічене покоління ставиться до віри більш свідомо, не як до традиції, а глибоко особисто. Відроджується паломництво в Сантьяго‑де-Компостела («Шлях святого Якова»), що прийшло в занепад ще в XVI ст. Якщо в 1978 р. ним пройшли всього 13 осіб, то в 2009‑му — понад 145 тисяч. 7 листопада 2010 р. папа Бенедикт XVI провів обряд освячення недобудованого собору Святого Сімейства в Барселоні — шедевра світової архітектури.

ЗАВЕРШЕННЯ РЕКОНКІСТИ (ХIII—ХV СТ.)
Битва під Лас-Навас‑де-Толоса стала поворотним пунктом Реконкісти. Її прапором був святий Яків, над полями битв гримів бойовий клич християнського воїнства — «Сантьяго!», серед лицарства апостол отримав прізвисько «Сантьяго-Матаморос» (Сантьяго — винищувач маврів). Успіхи християнських королівств не обмежувалися Реконкістою. В 1212‑му, вирішальному році перемоги над маврами, король Леона і Галісії Альфонсо IX заснував університет у Саламанці, найдавніший в Іспанії. Чотири роки потому папа Гонорій III затвердив орден братів-проповідників, що отримав пізніше назву домініканців в ім’я його засновника — Домініка де Гусмана Гарсеса, уродженця селища Калеруега в Іспанії. Орден було створено для підготовки грамотних проповідників і боротьби з єресями. В останньому він особливо досяг успіху: недарма його прізвисько — «Пси Господні» (Domini Canes) — віками наводило жах на реальних і уявних єретиків середньовічної Європи. Католицька традиція пов’язує з іменем Домініка появу розарію — широко відомої католицької молитви на чотках.
29 червня 1236 р. королю Кастилії і Леона Фернандо III Святому нарешті вдалося взяти Кордову, а 12 років потому і Севілью, в яку він переніс столицю. До кінця життя Фернандо завоював майже всі мусульманські держави півострова. Він відкинув пропозицію французького короля Людовика IX взяти участь у хрестовому поході проти східних мусульман, кинувши: «Мені своїх маврів вистачає!» Емір Гранади Мухаммад I ал-Галіб був змушений визнати себе данником королів Кастилії. Фернандо Святий заснував надзвичайно красиві собори в Бургосі і Толедо. У східній частині півострова король Арагона Хайме I Завойовник відвоював Балеарські острови, в 1238 р. вступив у Валенсію, протягом наступних трьох десятиліть воєн вигнав маврів із Мурсії. У ті роки торговець Петро Ноласко викупив із рабства безліч християнських бранців, витративши на це весь успадкований ним батьківський статок. Духівник короля (пізніше генерал домініканського ордену) Раймунд де Пеньяфорт і барселонський єпископ Беренгарій за повної підтримки короля схвалили створення Ноласко, чернечого ордену мерседаріїв, метою якого став викуп полонених.
При відвоюванні півострова Католицька Церква та духовно-лицарські ордени Сантьяго, Калатрави, Алькантара поряд зі світськими феодалами ставали власниками величезних маєтків. Сюди вони пільгами переманювали селян із півночі, даючи їм землі, які забрали у мусульман. Та все ж кастильські королі, починаючи з освіченого государя Альфонсо Х Мудрого (1252–1284), тривалий час були порівняно терпимі до представників інших релігій та іменували себе «королями трьох релігій».
Рівень розвитку економіки та культури мусульманських еміратів був вищим, ніж у католицьких королівствах. Чудовий укріплений палац Альгамбра, побудований на початку ХIV ст. у Гранаді, привабливі сади і багаті поля вражали європейців, які приїздили в емірат. У ХIV — першій половині ХV ст. Реконкіста йшла в цілому мляво, але в жовтні 1340 р. на Ріо-Саладо відбулася одна з найбільших її битв, в якій маврів, що вторглися з Марокко, було розбито. У цей період поступово посилюється релігійна ворожнеча, колишня терпимість поступається місцем фанатизму.
Спокутний храм Святого Сімейства в Барселоні,
що будується на приватні пожертвування з 1882 р.
Знаменитий проект Антоніо Гауді
19 жовтня 1469 р. в Алькасарі Сеговії, замку інфанти, було укладено династичний шлюб принцеси Кастильської Ізабелли з принцом Арагонським Фердинандом (Фернандо), який десять років потому, коли вони успадкували свої королівства, поклав початок об’єднанню Іспанії. Прийнявши владу, католицькі королі цілком заслужили цей титул, отриманий ними в 1496 р. від папи Олександра VI, уродженця Іспанії. Ізабелла I Кастильська і Фердинанд II Арагонський протягом усього свого спільного правління прагнули політичне об’єднання країни доповнити релігійним. Пріор монастиря Санта-Крус-ла-Реал, духівник кастильської королеви Томас де Торквемада був призначений ними «Великим інквізитором». Цей «молот єретиків» дав хід спаленню на вогнищі не лише «відьом» та єретиків (кількість аутодафе в його час оцінюється мінімум у 2200), а й некатолицької літератури, переважно найцінніших єврейських і арабських бібліотек.
У 1492 р. було завойовано Гранаду.
КАТОЛИЦЬКА ІСПАНІЯ В ХVI — ПОЧАТКУ ХIХ СТ. 
Через три місяці в зайнятій ними розкішній Альгамбрі Ізабелла і Фердинанд видали едикт від 31 березня, що поставив іудеям жорстку умову: перейти у католицизм або у тримісячний термін залишити країну. Вже понад десятиліття інквізиція Торквемади (який сам був вихідцем із хрещених євреїв) пильно стежила за справжністю хрещення марранів. Криптоіудеїв виявляли і нещадно карали: на них накладали штрафи (на які, як і на позики у єврейських лихварів, велися завершальні бої Реконкісти), їх спалювали на вогнищі. Цей едикт був першим в історії Іспанії, за яким було з її території вигнано цілий народ (до 300 тисяч осіб), що проживав тут уже протягом півтори тисячі років.
Дев’ять років потому долю іудеїв розділили мусульмани. Прагматичні едикти 1501—1526 рр. повністю заборонили арабську мову, носіння мусульманського одягу, будь-які прояви арабсько-мусульманської культури (мусульманські імена, пісні, танці, звичаї) і навіть мавританські лазні, які до того часу перетворилися на місце таємних зібрань мусульман.
Продовжувач справи Торквемади, архієпископ Толедо Франсиско Хіменес де Сіснерос своєю вкрай релігійною нетерпимістю привів багатьох людей на вогнище інквізиції. Водночас, вимагаючи щирого служіння Богові і Церкві, він провів багато розслідувань про поведінку кліру і ченців, нещадно виганяючи тих, хто не виконував обіт­ниць, порушував заповіді і не був «зразком святого життя». У 1500—1502 рр. Сіснерос видав перекладені з вестготсь­кої мови на латину міссал і бревіарій давнього мосарабського обряду, який після реконструкції набув максимально наближеного вигляду до того, яким був за Ісидора Севільського. Він розпорядився зберегти або ж повторно ввести обряд в Толедо, Саламанці та Вальядоліді, а також домігся від папи Юлія II офіційного дозволу щодо його використання. Через півтора десятиліття було завершено організовану ним, із залученням кращих знавців старожитностей, роботу над Комплютенською поліглотою — текстом Святого Письма давньоєврейською, грецькою та латинською мовами, що дозволило побачити біблійні тексти без пізніших спотворень.
Відтоді потужна Іспанська Церква, посилена інквізицією, надовго стала непорушною опорою абсолютизму в Іспанії і католицизму в Європі. Це допомогло запобігти у самій Іспанії поширенню Реформації, початої в рік смерті Сіснероса Мартіном Лютером у далекому Віттенберзі. Проте Реформація торкнулася Іспанії іншою стороною, втягнувши її в руйнівні релігійні війни. Іспанський король Карл I Габсбург, який у 1520 р. став і імператором Священної Римської імперії Карлом V, повів нещадну боротьбу з протестантизмом. Здобувши ряд перемог, Карл все ж змушений був піти на компроміс — Аугсбурзький релігійний мир 1555 р. визнав лютеранство офіційною релігією в німецьких володіннях імперії. Розчарований, Карл I склав із себе іспанську корону на користь сина Філіпа, а два роки потому й імператорські повноваження. Залишок життя колишній імператор провів у монастирі в Сан-Херонімо‑де-Юсте в Естремадурі.
Великий вплив на Карла мав творець гілки босоногих францисканців Петро Алькантрійський. Він також був наставником і духівником Терези Авільської, автора містичних творів і перебудовниці іспанського кармелітського чернец­тва (гілка «босоногих кармеліток»). У Контрреформації велику роль зіграв заснований у 1534 р. іспанцем Ігнасіо де Лойолою орден єзуїтів (офіційна назва «Товариство Іісуса»). Члени ордену, підвладного безпосередньо папі Римському, повели місіонерську і прозелітичну діяльність у всьому світу.
«Шлях Святого Якова». Паломництво
до гробниці апостола в Сантьяго-де-Компостела
Правління Філіпа II стало зенітом могутності Іспанії. У 1561 р. Філіп обрав своєю резиденцією Мадрид, поблизу якого розпорядився звести Ескоріал, що поєднував у собі королівську резиденцію, монастир святого Лаврентія та династичну усипальницю. У 1580 р. йому вдалося об’єднати Португалію з Іспанією під одним скіпетром. Але розгром англійцями Непереможної армади у 1588 р., 40‑річна боротьба з революцією в іспанських Нідерландах, що проходила під протестантськими гаслами, вигнання півмільйона морисків із Іспанії ознаменували провал політики, яку півтора століття вели іспанські королі. Результатом було зубожіння і майже повне банкрутство Іспанії до кінця правління бездарного Філіпа III і початку Тридцятилітньої війни, що закінчилася перемогою протестантських країн і повною незалежністю Голландії та Португалії. Грубі забобони, що панували в країні при останньому з іспанських Габсбургів — Карлі II, вилилися в грандіозне аутодафе 1680 р. Можливо, що цю подію викликала одна з небагатьох самостійних дій Карла II: очевидно, будучи противником жорстокості інквізиції, він звелів дослідити її діяльність, заснувавши Велику Хунту. Війна за іспанську спадщину, що вибухнула після смерті короля в 1700 р. і коштувала Європі понад півмільйона життів, привела на іспанський престол французьких Бурбонів.
У часи правління Карла III (1759–1788) Іспанія почала оговтуватися від занепаду. Спирався король-реформатор на талановитих і освічених міністрів — графа Аранда, який обмежив вплив інквізиції, графа Флорідабланка, який домігся від папи видання булли 1773 р., що знищила орден єзуїтів. Граф Кампоманес намагався покласти край надмірному зростанню церковного майна, збільшив розміри платні парафіяльних священиків і дбав про підвищення їхнього освітнього та морального рівня, що був украй низьким. Реформи Карла III викликали народні хвилювання, підбурювані неосвіченим духовенством та єзуїтами. Король відгукувався про це так: «Мій народ, як дитина, — вона плаче, коли її миють». У 1767 р. єзуїти були вигнані з країни.
ІСПАНСЬКА ЦЕРКВА В ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЙ (1808–1938)
Починаючи з 1808 р., протягом чверті століття Іспанія пережила дві іноземні інтервенції і дві революції, втратила майже всі колонії в Америці. Наполеон, посадивши на іспанський трон брата Жозефа, скасував інквізицію і дві третини монастирів. Тоді ж метою повсталих іспанців став захист «батьківщини, короля і релігії». Вигнавши за допомогою англійської армії французів, іспанці повернули трон Фернандо VII, який повернув Церкві конфісковане при Жозефі майно, відновив інквізицію та монастирі, повернув у країну єзуїтів. У 1826 р. у Валенсії був страчений через повішення шкільний учитель Ріполль за звинуваченням у деїзмі, причому востаннє були дотримані обрядові сторони аутодафе.
Після смерті Фернандо VII в 1833 р. внаслідок скасування ним салічного закону вступила на престол його малолітня дочка Ізабелла II. Урядом в умовах розпочатої революції було скасовано інквізицію, проведено дезамортизацію — розпродаж державних, церковних і громадських земель, яка супроводжувалася руйнуванням храмів і монастирів. Разом із власністю Церква втратила можливість здійснювати благодійну діяльність, чи то пожертвування, утримання лікарень, сирітських будинків, притулків, монастирських шкіл.
Новий собор у Саламанці.
Побудований у XVI—XVIII ст.
Розпочався 40‑річний період, поперемінних революціями, карлістських війн, названих так в ім’я брата померлого короля дона Карлоса Старшого, який претендував на престол. Карлісти спиралися на частину духовенства, титуловану знать, верхівку армії, відсталі верстви селянства півночі та сходу країни. 16 лютого 1851 р. було укладено конкордат Іспанії з папським престолом, що узаконив статус католицизму як державної релігії Іспанії. Після року Першої респуб­ліки, політику лідерів, яку іспанці визначили як «дебілідад» (слабкість), до влади в 1874 р. прийшов Альфонсо XII і, очоливши армію, розбив карлістів. Вирізняючись тактом і миролюбністю, амністував карлістів і провівши через кортеси помірну конституцію, король отримав від підданих прізвисько Умиротворитель.
Реставрація монархії, архітектором якої був прем’єр-міністр Іспанії Антоніо Кановас де Кастільо, відродила колишні теплі відносини між Церквою і монархією, не руйнуючи при цьому ліберальних основ держави. Католицизм став єдиним офіційно підтриманим віросповіданням, решта отримали лише статус допустимих. І все ж за другу половину XIX ст. Католицька Церква майже втратила пастирський зв’язок із найбіднішими іспанцями: сільський пролетаріат послухався обіцянок анархізму, міський — опинився під впливом соціалістичних ідей. Також і значна частина міської буржуазії та інтелігенції під впливом ідей позитивізму, дарвінізму чи марксизму ставилася до Церкви байдуже або скептично.
Роки правління короля Альфонсо XIII (1886–1931) припали на іспано-американську війну 1898 р., що закінчилася цілковитим приниженням Іспанії, втратою залишків її впливу в Європі. Це посилило політичну кризу в країні, почався розгул тероризму. Релігійне питання в перші десятиліття ХХ ст. перестало бути основою єдиної політичної системи, як це задумав Кановас, а стало причиною розколу між партіями лібералів і консерваторів. Католицизм стійко асоціювався із консерватизмом.
Альфонсо XIII був вигнаний із країни під час революції 1931 р. У роки Другої республіки конституція відокремила Церкву від держави, був заборонений орден єзуїтів, конкордат був денонсований. У березні 1933 р. прийнято закон про конфіскацію церковних земель і частини нерухомості. Перемогу Франко у громадянській війні іспанський клір зустрів із піднесенням. Причини цієї підтримки лежать у галузі звичайної (і «закритої») традиціоналістської ментальності, а також пов’язані з жорстокими переслідуваннями Церкви з боку респуб­ліканців під час громадянської війни: близько семи тисяч священиків було вбито, зруйновано багато храмів, що розташовувалися в республіканській зоні, і знищено значну частину художньої спадщини.
РОКИ ФРАНКІЗМУ І НАШІ ДНІ (1939–2012)
Іспанія 1940—1950‑х рр. мала яскраво виражений клерикальний характер, це була епоха «релігійного запалу і наснаги». Проте вже тоді багато видних католиків, навіть міністрів, категорично протестували проти побудови справжньої фашистської держави. У 1953 р. було підписано новий конкордат із Ватиканом. У 1960‑і і в 1970‑і рр. Церква разом із усім суспільством віддалялася від режиму, іспанський католицизм переживав при цьому найсильнішу кризу ідентичності. Ці зміни були пов’язані здебільшого з II Ватиканським собором Католицької Церкви та з його ідеями: акцент змістився на здійснення людиною і суспільством релігійних, політичних і культурних свобод. Іспанський католицизм на чолі з кардиналом Вісенте Енріке-і-Таранконом, який керував «розлученням» Церкви і франкізму, еволюціонував до повного прийняття ліберальної демократії.
Православний храм РПЦ
в ім’я Архангела Михаїла в м. Алтеа, Іспанія
Франко помер 20 листопада 1975 р. Король Хуан Карлос I розпочав процес поступового переходу до демократії. Конституція 1978 р. відокремила Церкву від держави. За три десятиліття, що минули відтоді, релігійність іспанців значно знизилася. Якщо в 1980 р. 90 % жителів країни були католиками, то в 1996 р. їх стало 83 %, а у вересні 2010 р. — лише 73 % населення Іспанії. Серед віруючої молоді більш помітний спад: якщо в 1980 р. католиками називали себе 76 % молоді від 15 до 29 років, то сьогодні — 52 %. Середній вік католицьких священиків в Іспанії становить 63 роки, а з 23,3 тисячі парафій майже половина не має свого постійного священика.
За словами папи Бенедикта XVI, сьогодні «в Іспанії існує агресивний антиклерикалізм, подібний до того, яким були позначені 30‑ті роки минулого століття». Дійсно, попри рішучий осуд іспанським кліром на чолі з кардиналом-архієпископом Мадрида Антоніо Марією Роуко Варелою, в Іспанії, на додаток до полегшення процедури розлучення та абортів, у 2005 р. був легалізований одностатевий шлюб. Того ж року, вперше з часу падіння диктатури Франко, Церква відкрито втрутилася в політичне життя Іспанії — кардинал Роуко Варела закликав віруючих взяти участь в антиурядовій маніфестації, спрямованій проти всіх цих нововведень.
Одночасно відбувається консолідація тих, хто залишився вірним християнству: нове освічене покоління ставиться до віри більш свідомо, не як до традиції, а глибоко особисто. Відроджується паломництво в Сантьяго‑де-Компостела («Шлях святого Якова»), що прийшло в занепад ще в XVI ст. Якщо в 1978 р. ним пройшли всього 13 осіб, то в 2009‑му — понад 145 тисяч. 7 листопада 2010 р. папа Бенедикт XVI провів обряд освячення недобудованого собору Святого Сімейства в Барселоні — шедевра світової архітектури. У серпні 2011 р. у Мадриді, за участю папи і від 1 до 1,5 млн людей, відбувся XXVI католицький Всесвітній день молоді.
Храм на честь Різдва Христового в Мадриді,
закладений 6 грудня 2011 р.
Проект московського архітектора О. Р. Воронцова
у співпраці з іспанським архітектором Хесусом Сан Вісенте
З початку 90‑х років ХХ ст. в Іспанії динамічно розвивається Православ’я. Православних нині в країні близько 1,5 млн осіб (здебільшого — трудові мігранти), дві третини з них — румуни, близько 300 тисяч — громадяни України. У 2001 р. було утворено парафію РПЦ на честь Різдва Христового у складі Корсунської єпархії. 6 грудня 2011 р. єпископ Єгор’євський Марк (Головков) і єпископ Корсунський Нестор (Сиротенко) освятили наріжний камінь у фундамент храму на честь Різдва Христового в Мадриді. Будуються й інші, наприклад, храм в ім’я Архангела Михаїла в м. Алтеа.
Зростає інтерес до Православ’я і серед корінних жителів країни. «Іспанці, майже нічого не знали про Право­слав’я раніше, — пише ієромонах Арсеній (Соколов), — сьогодні живо ним цікавляться. Когось приваблює краса і таємничість стародавніх візантійських обрядів, когось — культурно-етнографічний інтерес, а когось (є, на щастя, і такі) бажання дізнатися про Православ’я, що виникло так раптово на іспанському монорелігійному ландшафті, обґрунтовано живим релігійним інтересом».
Володимир Моїсеєнко

ШЛЯХ СВЯТОГО ЯКОВА. Історія християнства в Іспанії

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

1 коментар до “ШЛЯХ СВЯТОГО ЯКОВА. ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА В ІСПАНІЇ. Частина II. Від ХIII ст. до наших днів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.