Що таке церковне покарання?

“Він, підвівшись, сказав їм:
 хто з вас без гріха,
перший кинь у неї камінь” (Ін. 8: 7)

Єпітимія, анафема, відлучення

Людині властиво помилятися в духовному житті. Часом вона навіть не помічає цього, тому, для її ж блага, іноді не­обхідно вказати на допущені помилки.
“Якщо ж согрішить проти тебе брат твій, — говорить Христос, — піди й викрий його між тобою і ним одним; якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого; якщо ж тебе не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох чи трьох свідків підтвердилось кожне слово; якщо ж не послухає їх, скажи Церкві; якщо ж і Церкви не послухає, то нехай він буде тобі, як язичник і митар” (Мф. 18: 15–17). У цих словах Господь учить нас бути уважними до людей, поблажливими до їхніх слабкостей, допомагати виправляти їхні помилки. Послідовність дій, встановлена Христом, смиряє нашу гординю, не дозволяючи нам “іти в атаку” на кривдника: спочатку необхідно поговорити з ним наодинці, потім при свідках, здатних вірно розсудити, а вже потім виносити справу на суд Церкви; з боку скривдженої людини має бути виявлена любов для відновлення миру.

Трапляються випадки, коли людина знову і знову повторює помилки, настільки погрузаючи в цьому, що вже не бореться з ними. У такому випадку Церква накладає на людину певні обмеження, або єпітимію (від грецьк. επιτιμία — “покарання”). Мета такого покарання полягає не в самому каранні людини, а в тому, щоб вказати їй шлях до виправлення. Дотримуючись єпітимії, людина має виховати у собі відразу до гріха та силу протистояти йому. Наприклад, ласолюбець може смиряти себе вживанням помірної кількості їжі. Помірність у цьому випадку рятує його від багатьох інших гріхів, адже ласолюбство — це набагато більше, ніж вгамування голоду. Ласолюбство, у свою чергу, породжує блудну пристрасть. Таким чином, стримано харчуючись, людина може поступово позбутися цих пристрастей.
Проте трапляється така заскнілість у гріхах, коли людина зовсім відходить від спільноти віруючих у Христа людей. Звичайно причиною цього є розумові гріхи, коли людина відкидає істину, підмінюючи її хибними ідеями й переконуючи в цьому інших людей. У такому випадку після кількаразових умовлянь, як написано в Євангелії, Церква піддає таку людину або плоди її міркувань анафемі.
Анафема (грецьк. ανάθεμα — “відлучення”, від ανατίθημι — “покладати, накладати”) — відділення (кого-небудь від громади), вигнання, прокляття. Анафема констатує той факт, що людина відійшла від істини, своїми неправильними домислами спотворює її, і Церква свідчить, що її вчення суперечить істині, тому спілкування з цією людиною слід уникати. Іоанн Златоуст у 16-й Бесіді на Послання апостола Павла до Римлян на запитання “Що таке анафема?” відповідає: “Анафема, тобто нехай буде відлучений від усіх і буде чужим для усіх”. Термін “анафема” вперше було вжито в канонах Ельвірського собору (305 р.), а саму канонічну формулу “якщо хто-небудь…, нехай буде анафема” остаточно було встановлено в канонах після Гангрського собору (340 р.). Процедура відлучення називається анафематствуванням, або підданням анафемі. Один з прикладів анафематствування — так званий Київський Патріархат в особі його “предстоятеля” Михайла Денисенка. Його було анафематствувано за те, що переступив церковні канони й переконав деяких інших людей у правильності свого вчинку, повівши їх за собою.
Церковну анафему не слід плутати з “відлученням” (αφορισμός), яке є тимчасовим виключенням людини з церковної спільноти із забороною участі в таїнствах і (для духовних осіб) займати церковні посади. Іноді воно називається також “малим відлученням” і служить покаранням за грабіж, убивство… На відміну від анафеми, що проголошується собором священнослужителів, які в цьому випадку є свідками, “відлучення” не вимагає соборного рішення й не потребує соборного проголошення для набуття чинності.
Не варто думати, що анафема або відлучення накладають на людину незгладимий слід, і вона назавжди залишається вигнанцем. Згадаймо розбійника на хресті, який увірував у Христа й розкаявся у своєму злі. Покаяння повертає в лоно Церкви. Знімає анафему той орган, який накладав її, за умови принесення покаяння грішником.

Андрій Ухтомський, кандидат богослов’я

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.