«СЕ ВРЕМЯ БЛАГОПРИЯТНО, СЕ ВРЕМЯ ПОКАЯНИЯ…»

Лі Портер. «Ріки Вавилонські»

Рік у рік Православна Церква готує віруючих до початку Великого посту. За чотири неділі до Чотиридесятниці за богослужінням починають користуватися Тріоддю Пісною — богослужбовою книгою, що містить особливі покаянні піснеспіви.

Одними з таких піснеспівів, які починають співати з Неділі про митаря і фарисея, а закінчують на 5-й Неділі (преподобної Марії Єгипетської) Великого посту, — тобто протягом усіх недільних всеношних — є тропарі:

«Покаяния отверзи ми двери, Жизнодавче, утренюет бо дух мой ко храму святому Твоему, храм носяй телесный весь осквернен; но яко щедр, очисти благоутробною Твоею милостию» (переклад: «Життєдавче, відкрий мені двері покаяння, бо душа моя з ран­нього ранку прагне до Твого святого храму, тому що її храм тілесний увесь осквернений; але Ти, як щедрий, очисти його з Твоєї безмірної милості»),

«На спасения стези настави мя, Богородице, студными бо окалях душу грехми и в лености все житие мое иждих; но Твоими молитвами избави мя от всякия нечистоты» (переклад: «Богородице, вкажи мені шлях спасіння, бо я занапастив душу свою ганебними гріхами і все життя своє провів у лінощах; але Ти Своїми молитвами звільни мене від усякої нечистоти»)

І стихира: «Множества содеянных мною лютых помышляя, окаянный, трепещу страшнаго дне суднаго, но надеяся на милость благоутробия Твоего, яко Давид вопию Ти: помилуй мя, Боже, по велицей Твоей милости» (переклад: «Я, нещасний, думаючи про численні вчинені мною беззаконня, боюся страшного судного дня; але, сподіваючись на Твою безмірну милість, як Давид, благаю Тебе: помилуй мене, Боже, з великої Твоєї милості»). Це єдині піснеспіви, що об’єднують період підготовки до Великого посту й сам піст.

«ПОКАЯНИЯ ОТВЕРЗИ МИ ДВЕРИ»

У цьому піснеспіві говориться, що дух наш прагне до храму з ран­нього ранку: «Утренюет бо дух мой (див.: Іс. 26: 9) ко храму святому Твоему». Дух людини прагне туди, де може по-справжньому покаятися і отримати благодатну допомогу в боротьбі зі своїми немощами та слабкостями. Тільки в Церкві людина може досягти істинного богоспілкування, співпричетності Христу, тому що храм — це особливе молитовне місце, де життя простої людини стає причетним вічності, де Церква земна має зв’язок із Церквою Небесною, де під час Таїнства Євхаристії людина причащається Тіла і Крові Господа.
Далі піснеспів говорить нам про стан нашого тіла: «храм носяй телесный весь осквернен». Тіло наше повинно бути храмом Святого Духа, адже в Таїнстві Хрещення ми дали обітниці Богу, що зберігатимемо себе у чистоті, й відреклися від служіння дияволу. Проте щодня ми робимо ті чи інші проступки, зневажаючи тим самим і наше тіло як храм. Лише завдяки щирому покаянню та молитві ми можемо очистити храм тілесний і зробити його придатним для пробування Духа Святого.

«Но яко щедр, очисти благоутробною Твоею милостию» — заключне прохання першого тропаря. Пройшовши через двері покаяння, пориваючись до храму і усвідомивши всю свою негідність, ми сміливо молимо очистити нас, зробити нас гідними Царства Божого, але при цьому смиренно розуміємо, що це можливо не за наші заслуги й чесноти, а лише з великої милості Божої.

Наступний тропар присвячений молитовному зверненню до Пре­святої Богородиці: «На спасения стези настави мя, Богородице, студными бо окалях душу грехми». Церковно­слов’янське дієслово «окалях» походить від відомого нам слова, що тлумачиться як людські випорожнення. Саме так потворно занапастив я свою душу. І нормальний стан людини — дійсно жахнутися від того, що я зробив з тим безсмерт­ним даром, який мені дав Господь. Тому ми просимо Божу Матір наставити нас на шлях спасіння, позбавити нас від лінощів («и в лености все житие мое иждих») і клопотати про наше виправлення («но Твоими молитвами избави мя от всякия нечистоты»).

Стихира «Множества содеянных мною лютых…» є квінтесенцією двох попередніх тропарів, в якій резюмується наше усвідомлення «множества содеянных лютых», тобто наших гріхів і провин, наш острах опинитися з таким надбанням у день Страшного суду перед Богом, тому в надії на милість Божу ми, як Давид, молимо Господа: «Помилуй нас, Боже, по велицей Твоей милости».

«НА РІКАХ ВАВИЛОНСЬКИХ…»

Настає друга неділя підготовки до Великого посту, Неділя про блудного сина. Цієї та наступні дві неділі, аж до початку Великого посту, Церква визначає співати псалом 136-й: «На реках Вавилонских». Він співається на додаток до звичайних урочистих і прославляючих Бога псалмів: 134-го («Хвалите Имя Господне») і 135-го («Исповедайтеся Господеви, яко благ»). Псалом «На реках Вавилонских» за своїм змістом різко відрізняється від поперед­ніх двох, являючи собою пісню єврейських вигнанців, які томляться у вавилонському полоні після падіння Єрусалима та руйнування Першого Храму. Перша частина псалма (ст. 1–6) виражає скорботу євреїв за втраченою батьківщиною, друга (ст. 7–9) — надію на відплату загарбникам і гнобителям.

«Ріки вавилонські», що згадуються в тексті, — це Євфрат, Тигр і, можливо, Ховар (згадується у пророка Єзекиїля), на пустельних берегах яких віддавалися скорботі євреї, згадуючи Єрусалимський храм і богослужіння, що там звершувалися. На думку блаженного Феодорита Кирського, вавилоняни вимагали від євреїв виконання священних пісень не для того щоб навчитися шануванню істинного Бога, але для того щоб посміятися над полоненими. Щоб не давати приводу для насмішок і наруги, а також тому, що священні пісні не можна було виконувати поза межами Єрусалимського храму, євреї відмовлялися співати пісню Господню на землі чужій. Правиця, яка забуде того, хто піддасть забуттю Єрусалим, — це, за тлумаченням святителя Афанасія Великого і блаженного Феодорита, допомога з Неба від Бога; той, хто забуде Єрусалим і, відповідно, заповіт між Богом та Його народом, сам буде забутий Богом. Саме цю думку повторить згодом і Ф. М. Достоєвський у своєму романі «Брати Карамазови», де капітан Снєгірьов цитує псалом: «— Не хочу гарного хлопчика! не хочу іншого хлопчика! — прошепотів він диким шепотом, скрегочучи зубами, — якщо забуду тебе, Єрусалиме, нехай прилипне язик мій…». Там само Олексій Карамазов пояснює: «Це з Біблії: “Якщо забуду тебе, Єрусалиме”, — тобто якщо забуду все, що є найціннішого у мене, якщо проміняю на щось, то нехай уразить…».

Останні два вірші цього псалма зазвичай трактуються як в історичному, так і в алегоричному контексті. У першому випадку дочка Вавилона, тобто сам Вавилон, називається спустошувачкою, оскільки і йому самому загрожує захоплення та розорення спочатку мідянами й персами, а потім греками й римлянами, які не пошкодують навіть немовлят і таким чином помстяться за гноблення народу Божого. У другому ж випадку, на думку багатьох святих отців, Вавилон розуміється як символ віку цього, а вавилонський полон — як поневолення людини гріхами та сластолюбством. Блаженний, хто може позбутися від рабства гріха й розбити об наріжний камінь (див.: Іс. 28: 16), тобто про Христа, навіть дітей — помисли гріховні, які повинні викорінюватися в зародку.
Напередодні Великого посту Церква молитовно закликає Своїх вірних чад ретельно боротися зі своїми немочами і пристрастями та пропонує нам засіб у допомогу — піст і стриманість. Ніби підбадьорюючи нас перед Святою Чотиридесятницею, у своїй бесіді про піст святитель Василій Великий пише: «Радій, що Лікарем дано тобі зцілення, яке знищує гріх. Як черв’яки (глисти — М. М.), що зароджуються в нутрощах у дітей, знищуються найгіркішими ліками, так само і гріх, що живе у глибині душі, умертвляється прийняттям такого посту, який справді гідний цього найменування».

Максим Мудрак

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.