САД БОГОМАТЕРІ: СВЯТА ГОРА АФОН

Афон є унікальною багатонаціональною чернечою республікою, що розташована на півострові (60 км завдовжки і 7‑12 км завширшки). На прапорі Вселенської Патріархії, який використовується на Афоні, зображено герб династії візантійських імператорів Палеологів. Із 20‑ти афонських монастирів 17 належать грекам, монастир великомученика Пантелеймона — росіянам, є також болгарська й сербська обителі.

УДІЛИ БОГОРОДИЦІ НА ЗЕМЛІ
Богородиці, за переданням, випало згідно з апостольським жеребом проповідувати Євангеліє в Іверії (сучасна Грузія). Але спершу Богоматір відвідала друга Господнього — Лазаря Чотириденного. (Після того як Іісус Христос воскресив його, Лазар, побоюючись бути вбитим іудеями, вирушив на Кіпр і став першим єпископом цього острова.) 
Через морську бурю корабель, де знаходилася Пресвята Діва, втратив керування. Марія ревно молилася, і перед Нею постав Архангел Гавриїл, який вказав на півострів Афон. Наближаючись до берега, Богородиця почула голос із неба: «Скільки я додам, Матір Моя, усе Твоїм буде, якщо вони дотримуватимуться Моїх настанов. Відтепер і надалі нехай буде це Твоєю спадщиною і Твоїм садом, і пристанню спасіння для бажаючих спасти себе, а також тихим притулком і сховищем для покаяння тих, хто обтяжений багатьма гріхами».
Оскільки Афон є уділом Пресвятої Богородиці, візантійський імператор Костянтин Мономах, дід князя Володимира Мономаха, видав указ, що забороняє жінкам відвідувати Святу Гору. Це правило досі ніхто не скасовував: уже понад тисячу років сюди не ступала нога жінки.
ІСТОРІЯ АФОНСЬКОГО ЧЕРНЕЦТВА
Від IV ст. до Р.  Х. Афон входив до складу Македонії, а із II ст. до Р. Х. — до складу Римської імперії. В Аполлонії, невеликому грецькому місті-полісі, розташованому колись на території сучасного Афону, проповідував апостол Павел.
У часи гонінь у тій самій Аполлонії було замучено багатьох християн. Після прийняття у 313 р. Костянтином Великим едикту про вільне віросповідання християнства, Афон потрапляє в поле зору візантійських імператорів: до Аполлонії прибув перший єпископ, були побудовані собори в Каріесі (сучасний адміністративний центр Афону) й Ватопеді. Щедрі пожертвування на будівництво храмів на Святій Горі робили й наступники Костянтина.
У VII ст. після Р. Х. араби, взявши в облогу Константинополь, знищили усі населені пункти Афону, зокрема й Аполлонію. За Промислом Божим, півострів став безлюдним. Згодом, рятуючись від ісламської загрози, із Близького Сходу на Афон почали переселятися єгипетські та палестинські ченці, які жили поодинці або невеликими общинами. Через це в 676 р. імператор Костянтин Погонат передав Афон у вічну власність ченцям. Першим відомим афонським святим, житіє якого дійшло до наших днів, вважається преподобний Петро Афонський († 734).
Із 971 або 972 р. на Афоні діяв типікон Іоанна Цимісхія, що став основою прийнятого у 1045 р. типікона Костянтина Мономаха. Згідно з типіконами іноземці не мали права селитися на Афоні без попереднього дозволу проту (орган управління, який представляв Афон перед цивільною та церковною владою Візантії). Крім того, бажаючі прийняти постриг на Афоні повинні були знайти тут духовного наставника і протягом року бути у нього послушниками.
У Х ст. на Афоні розпочався процес формування великих монастирів, у які об’єднувалися розрізнені дрібні обителі та келії пустельників. Велика Лавра преподобного Афанасія Великого була першою спільножительною обителлю, що згадана в історичних літописах.
У 1204 р. латиняни, завоювавши Візантію, вивезли в Західну Європу незліченні багатства та святині. Не минули пограбування і Святу Гору Афон. Після відновлення у 1261 р. Візантії, Афон став важливим центром духовного життя не тільки імперії, а й країн південно-східної Європи: Русі, Сербії, Болгарії, Молдовлахії (сучасні Молдова і Румунія), а також Іверії (сучасна Грузія). Вихідцями із цих країн засновувалися монастирі, що мали національне забарвлення. В історичних документах XI ст. засвідчено існування великої руської чернечої общини в монастирі Ксилургу, якій у 1169 р. було передано монастир Фессалонікійця, відомий з того часу як руська обитель великомученика Пантелеймона. Виникла Іверська обитель, яка належала грузинам, а також болгарський монастир Зограф. Святитель Савва Сербський († 1236), син сербського царя Стефана Неманьї (у постризі преподобний Симеон), заснував Хілендарський монастир.
Взяття турками у 1453 р. Константинополя остаточно зруйнувало Візантійську імперію. Завдяки аполітичності чернецтва Афон на початку турецького панування користувався особливими правами та привілеями, наданими Муратом ІІ і деякими наступними султанами. На початку XVI ст. посилилися утиски православних: у 1520 р. була спроба перетворити церкви на мечеті, а в 1566 р. султан Селім II відібрав у афонських монастирів усі володіння. Крім того, турецька влада закрила усі грецькі школи.
На межі XV–XVI ст. приїзди монастирських посольств із Афону на Русь за збором пожертвувань стали регулярними. Місцеві правителі жертвували багату милостиню, а з Афону в подарунок отримували святині.
У 1705 р. Константинопольським патріархом Гавриїлом III руським ченцям знову, після де­яких перипетій, було передано Пантелеймонів монастир.
У той важкий час Афон став місцем грецької освіти, вченості і книговидавництва: при монастирях діяли таємні школи, що займалися освітою в національно-патріотичному дусі. Перший офіційний в Османській імперії грецький навчальний заклад — так звана Афонська академія або Афоніада —було відкрито при монастирі Ватопеді тільки в середині XVIII ст.
Майже чотири століття Греція знаходилася під османським ярмом, проте народ зберіг свою віру. Ідеологічним натхненником національно-визвольного повстання 1821 р. стала Православна Церква. Дізнавшись про заворушення на Пелопоннесі, розлючені турки звинуватили у співучасті патріарха Григорія V. На Пасху первосвятителя повісили на брамі Константинопольської патріархії, а потім тіло викинули в море. Мощі священномученика знайшли російські моряки і доставили їх в Одесу.
У роки боротьби грецького народу за свою незалежність афонські монастирі продавали найцінніші скарби, надаючи повстанцям фінансову допомогу. Відомі також випадки й військового опору, що його чинили монастирі. Турецькі війська, окупувавши Афон, почали жорстокі репресії. Вцілілі ченці розсіялися по островах архіпелагу. На допомогу одновірцям прийшла Росія, яка в XIX ст. зіграла ключову роль у звільненні Балканського півострова від турецького ярма. За умовами Адріанопольського мирного договору, підписаного Росією і Портою у вересні 1829 р., Туреччина офіційно визнала незалежність Греції, що забезпечило повернення монастирських володінь.
У 1912 р. Афон було приєднано до Греції. У 1924 р. уряд і парламент Греції ухвалили нині чинний загальноафонський Статут, який регламентує автономне самоврядування Афонського півострова.
АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ ТА УПРАВЛІННЯ АФОНОМ
Афон є унікальною багатонаціональною чернечою республікою, що розташована на півострові (60 км завдовжки і 7‑12 км завширшки). На прапорі Вселенської Патріархії, який використовується на Афоні, зображено герб династії візантійських імператорів Палеологів. Із 20‑ти афонських монастирів 17 належать грекам, монастир великомученика Пантелеймона — росіянам, є також болгарська й сербська обителі.
До XIV ст. Афоном керував виключно прот (пρώτος) — виборний орган, до складу якого входили представники різних афонських монастирів. На початку XIV ст. афонським монастирям став присвоюватися статус ставропігійних, тобто підлеглих безпосередньо Константинопольському патріарху. Підкорився патріарху і прот, який у 1585 р. було скасовано, а у 1783 р. відновлено.
Згідно із загальноафонським Статутом 1924 р., Афон, з одного боку, підпорядковується Міністерству закордонних справ Греції, з іншого — Константинопольській Патріархії, незважаючи на те що у середині XIX ст. Елладська Церква отримала автокефалію.
Богослужбова практика на Афоні ґрунтується виключно на юліанському календарі. Чернечий побут прописано у внутрішньомонастирських статутах (канонізмах). Адміністративна, законодавча й судова влада належить Священній Общині (Кіноту), до складу якої входять по одному представнику із 20‑ти чільних монастирів. Термін повноважень Священної Общини становить один рік. Священна Община обирає Священне Попечительство — орган адміністративної влади, що складається з Первопопечителя і трьох помічників. Кожен монастир буває представлений в Епістасії (виконавчий орган Кіноту) кожні п’ять років разом із трьома іншими в його групі монастирями. Резиденція Священної Общини знаходиться у Кареї — столиці афонської чернечої республіки. Крім того, на Афоні є своя поліція.
Чільні монастирі мають на своїх землях скити, келії, каливи (окремі споруди), кафізми (або сідалища), ісихастирії (печери). Створення нових або скасування старих монастирів, перетворення скитів на монастирі, келій на скити, калив на келії, згідно зі Статутом, заборонено.
Існуюча система поділу земель між чільними монастирями склалася до середини XVІ ст. Принципова відмінність чільних монастирів від скитів, келій і калив — виняткове право брати участь в органі самоврядування і право на земельну власність.
Скити виникли на Афоні як форма організації чернечого побуту (вона була запозичена Нілом Сорським († 1508), який після повернення на Русь заснував проживання в скиту за афонським Статутом). Скит повністю підпорядковується головному монастирю, хоча по суті — це також невеликий монастир. У наш час на Афоні налічується 12 скитів, чотири з яких мають спільножительний, вісім — осібножительний статут. За користування землею скити мають боргові зобов’язання перед головним монастирем.
Своєрідною формою осібножительної афонської традиції є так звані «келії» — зазвичай, дво-триповерхові будівлі з домовим храмом, у яких проживають старець із учнями. Келіоти мають земельні ділянки й займаються сільськогосподарською працею. Найчастіше келії утворюють селища, іноді осібножительні скити, в яких мешкають до 30–40 ченців.
Калива також є будівлею, в якій проживають учні та старець (кількість учнів обмежена). На відміну від келіотів, каливити не мають земельних наділів і живуть виключно ремеслом та рукоділлям. Групи калив утворюють невеликі селища, наприклад Капсала поблизу Кареї, Мала свята Анна, Катунак’я тощо.
Кафізми — це окремі споруди, розташовані поблизу материнських монастирів. На відміну від келіотів і каливитів, монахи, які несуть подвиг усамітнення, не мають учнів. Зазвичай, у таких подвижників зберігаються келії в головному монастирі.
Ісихастиріями називаються печери, де живуть ісихасти. Проявом крайнього аскетизму є життя «на сидіннях» або «котушках». Цей вид подвигу полягає в тому, що пустельник проживає в печері на укісній горі. Підхід із суші майже неможливий, тому зв’язок зі світом здійснюється за допомогою котушки й мотузки.
На Афоні нерухоме майно, скити, келії та каливи продаються і купуються. Саме тому тут є скити, що належать етнічним групам, які відрізняються від етнічної групи головного монастиря. Наприклад, на землях грецького монастиря Пантократор розташовано Свято-Іллінський скит, у якому проживають в основному росіяни й українці.
Статути монастирів, залежно від економічних умов, зазнавали змін. У Х ст. Афанасій Великий, отримавши від воєначальника і майбутнього імператора Візантії Никифора ІІ Фоки кошти, заснував Велику Лавру — головну обитель Афону. Тим самим було покладено початок спільножительства. У XVII ст. усі афонські монастирі мали осібножительний статут. Із 1922 р. у всіх монастирях Святої Гори Афон затверджено спільножительні чернечі правила. У більшій частині скитів, а також в усіх келіях, каливах, кафізмах і, звичайно, ісихастиріях ченці живуть за осібножительним статутом. Особливістю афонського Статуту є нічні богослужіння.
ДУХОВНИЙ ЗВ’ЯЗОК АФОНУ І РУСІ
Один із засновників Києво-Печерського монастиря, в миру Антипа, вирушив на Афон і прийняв на Святій Горі постриг з ім’ям Антоній — на честь засновника чернецтва Антонія Великого. Одному Богу було відомо, що Антоній Печерський стане засновником чернецтва на Русі. З житійної літератури відомо, що Феоктистові, ігумену обителі Есфігмен, поблизу якої в печері подвизався Антоній, було одкровення з неба, після чого він закликав Антонія і сказав: «Повертайся на Русь, де завдяки тобі постане безліч чорноризців, і нехай буде з тобою благословення Святої Гори Афон».
Прийнятий потім Феодосієм Печерським, ще одним засновником Києво-Печерського монастиря, Студитський Статут був загальноприйнятим і на Афоні. Крім того, відомо, що на той час багато руських ченців та купців відвідували Константинополь і Афон.
У XIII–XIV ст. на Афоні широко розповсюджується відома ще з V–VI ст. практика ісихазму (грецьк. — безмовність, спокій). Найвідомішими проповідниками «розумної молитви» були Григорій Синаїт († 1346) і архієпископ Солунський Григорій Палама († 1359). В ісихазмі отримали розвиток два напрями: повне усамітнення з поглибленою молитвою й перебування у спільножительстві. З останнім органічно пов’язане старчество — чернечий подвиг, внутрішньо спрямований на досягнення безпристрасності через постійне пам’ятання про Бога (більшість святих отців зі смиренням творили Іісусову молитву), а зовні — на духовну опіку ченців і мирян.
У кінці XIV — на початку XV ст. пожвавлюються зв’язки руського чернецтва з Афоном. Зі Святою Горою пов’язані імена багатьох святих, канонізованих Руською Православною Церквою (Ніл Сорський, Сергій Нуромський, Іларіон, ігумен новгородського Лисицького монастиря та інші). Один із них, святитель Кіпріан, мав духовне спілкування із преподобним Сергієм Радонезьким.
У XVIII ст. преподобний Паїсій Величковський заснував на Афоні русько-молдавський скит святого пророка Ілії. За Божим Промислом, учні старця Паїсія заснували знамениту Оптину пустинь, де процвітали старчество й розумна молитва. Широко відомо також ім’я преподоб­ного Силуана Афонського, який уславився далеко за межами Святої Гори.
Олександр Канівець

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.