РОЗРІЗНЯТИ ДОБРО І ЗЛО У СВОЄМУ СЕРЦІ

Нещодавно виповнилося 110 років від дня народження чудової дитячої письменниці Валентини Олександрівни Осєєвої (1902–1969) Валентина Олександрів­на — наша землячка, вона народилася в Києві. Її батько був інженером, а мати майбутньої письменниці організовувала комуни й колонії для безпритульних дітей.
У 21 рік юна Валя Осєєва, прийшовши одного разу в дитячу трудову комуну, відчула, що її справжнє покликання — виховувати дітей. Працюючи вихователем, вона розуміла, як важливо наситити душі знедолених дітей (які рано стикнулися не тільки зі злигоднями, але і з пороком) світлими, добрими думками й почуттями, дати тверді моральні орієнтири. Саме для цих важких дітей були написані її перші казки та оповідання, що згодом завоювали серця багатьох юних читачів.
Добрі та зворушливі розповіді Валентини Осєєвої стали класикою дитячої літератури. Вся творчість письменниці сповнена величезним бажанням навчити дітей розрізняти добро і зло у своєму серці, давати правильну оцінку своїм вчинкам. Кожне з її коротких оповідань глибоко проникає в душу читача, змушує замислитися. Сьогодні, коли моральні ідеали в суспільстві настільки розмиті, коли стираються межі між добром і злом, кращі з творів В. Осєєвої можуть допомогти не тільки дітям, а й дорослим побачити, що такі хвороби душі, як егоїзм, жадібність, злість і зрада, отруюють життя набагато більше, ніж зовнішні неприємності.

ПРОСТО СТАРЕНЬКА

Вулицею йшли хлопчик і дівчинка. А попереду них ішла старенька. Було дуже слизько. Старенька послизнулася і впала.
— Потримай мої книжки! — крикнув хлопчик, передав дівчинці свою сумку й кинувся на допомогу старенькій. Коли він повернувся, дівчинка запитала його:
— Це твоя бабуся?
— Ні, — відповів хлопчик.
— Мама? — здивувалася подружка.
— Ні!
— Ну, тітка? Чи знайома?
— Та ні ж, ні! — відповів їй хлопчик. — Це просто старенька!
Три товариші
Вітько загубив сніданок. На великій перерві всі дітлахи снідали, а Вітько стояв осторонь.
— Чому ти не їси? — запитав його Миколка.
— Сніданок загубив…
— Погано, — сказав Миколка, відкушуючи великий шматок білого хліба. — До обіду далеко ще!
— А ти де його загубив? — запитав Мишко.
— Не знаю… — тихо сказав Вітько й відвернувся.
— Ти, напевно, в кишені ніс, а треба в сумку класти, — сказав Мишко.
А Володя нічого не запитав. Він підійшов до Вітька, розламав навпіл шматок хліба з маслом і простягнув товаришеві:
— Бери, їж!
БОРГ

Приніс Ванько у клас колекцію марок.
— Хороша колекція! — схвалив Петрик і тут-таки сказав: — Знаєш що, у тебе тут багато марок однакових, дай їх мені. Я попрошу в батька грошей, куплю інших марок і поверну тобі.
— Бери, звичайно! — погодився Ванько.
Але батько не дав Петрикові грошей, а сам купив йому колекцію. Петрику стало шкода своїх марок.
— Я тобі потім віддам, — сказав він Ванькові.
— Та не треба! Мені ці марки зовсім не потрібні! Ось давай краще у пір’ячко зіграємо!
Стали грати. Не пощастило Петрикові — програв він десять пір’їн. Насупився.
— Всюди я у тебе в боргу!
— Який це борг, — каже Ванько, — я з тобою жартома грав.
Подивився Петрик на товариша спідлоба: ніс у Ванька товстий, по обличчю веснянки розсипалися, очі якісь круглі…
«І чого це я з ним дружу? — подумав Петрик. — Лише боргів набираюся». І став він від товариша бігати, з іншими хлопчиками дружити, а в самого якась образа на Ванька.
Ляже він спати і мріє:
«Накопичу ще марок і всю колекцію йому віддам, і пір’я віддам, замість десяти пір’їн — п’ятнадцять…».
А Ванько про Петрикові борги й не думає, дивується він: що це таке з товаришем сталося?
Підходить якось до нього і питає:
— За що дивишся на мене скоса, Петрику?
Не витримав Петрик. Почервонів увесь, наговорив товаришеві грубощів:
— То гадаєш, ти один чесний? А інші нечесні! Ти думаєш, мені твої марки потрібні? Чи пір’я я не бачив?
Позадкував Ванько від товариша, образливо йому стало, хотів він щось сказати і не зміг.
Випросив Петрик у мами грошей, купив пір’я, схопив свою колекцію і біжить до Ванька.
— Забирай усі борги сповна! — Сам радісний, очі блищать. — Нічого за мною не пропало!
— Ні, пропало! — каже Ванько. — І того, що пропало, не повернеш ти вже ніколи!

ПРОСТО СТАРЕНЬКА

Вулицею йшли хлопчик і дівчинка. А попереду них ішла старенька. Було дуже слизько. Старенька послизнулася і впала.
— Потримай мої книжки! — крикнув хлопчик, передав дівчинці свою сумку й кинувся на допомогу старенькій. Коли він повернувся, дівчинка запитала його:
— Це твоя бабуся?
— Ні, — відповів хлопчик.
— Мама? — здивувалася подружка.
— Ні!
— Ну, тітка? Чи знайома?
— Та ні ж, ні! — відповів їй хлопчик. — Це просто старенька!

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.