Розповіді гостиничного

У дитинстві я часто хворів, і одного разу старша сестра, студентка медичного інституту, виходжувала мене цілих два тижні. Вона тоді сказала мені, що я повинен вірити в Бога, що Він мене зміцнить, дасть здоров’я, тільки треба Йому молитися. Тоді я й вивчив молитву «Отче наш». І з тих пір ніколи з нею не розлучаюся. Будь-яку справу починаю з цієї молитви. Будучи студентом, фотографував усі святі місця Києва. Тема дипломної роботи була «Культура Київської Русі». А вперше в Лавру мене привела моя старша сестра, сказавши мені, що тільки з Богом ми можемо прожити життя гідно, і все, що ми заслуговуємо, Господь нам дасть. Відтоді я намагався якомога частіше бувати в Лаврі. Хоч на п’ять хвилин забігав, душа просила, особливо якщо траплялися проблеми. Познайомився з трудниками, послушниками. Якось мені сказали, що потрібен адміністратор в гостиницю для паломників. Вісім років ходив до Лаври і не знав, що є така гостиниця.

Невдовзі у мене почалося нове життя. Я заново народився. Четвертий рік працюю черговим адміністратором паломницької гостиниці Києво-Печерської Лаври. У Лавру приїжджають різні люди, всі зі своїми проблемами і бідами, багато стражденних і хворих. Зустрічаючись з паломниками, слухаючи їхні історії, мимоволі багато чому вчуся у цих людей. Тепер усвідомлюю, що все в житті кожної людини не випадково, звершується з Божої волі. Кожного паломника зустрічаю як найдорожчого гостя, як посланника Божого.

 

Володимир Осауленко

 ПАЛОМНИЦЯ З СИБІРУ

Влітку 2010 р. на порозі лаврської гостиниці з’явилася жінка трохи старша 40 років й розповіла, що вона з Сибіру і добиралася до Лаври сім діб, а звуть її Ольга. Приїхала вона рівно на одну добу. Нещодавно у неї померла мама, якій було за 80. Перед смертю вона відкрила донці історію її появи на світ: «Ми прожили з твоїм батьком 25 років, і у нас не було дітей, я всі ці роки молилася день і ніч, щоб Господь Бог дав нам дитину. Останньою моєю надією залишалося відвідання Києво-Печерської Лаври. Більше місяця жила в Лаврі й молилася Антонію, Феодосію і всім Києво-Печерським святим, просячи лише про одне — про народження в нашій сім’ї дитини. Києво-Печерські святі допомогли, Господь Бог почув молитви святих і дарував мені дитя».

Мати навчила Ольгу вірі й молитві. Головною мрією доньки було приїхати в Києво-Печерську Лавру хоча б на один день, помолитися за матір і подякувати всім святим, по молитвах яких до Бога їй даровано життя. Її мрія здійснилася. Але в гостиниці в цей день місць не було, поселити паломницю нікуди, навіть на один день. Я думав про те, як допомогти влаштувати на нічліг жінку, що приїхала здалеку. Раптом радісна Ольга каже: «Я можу посидіти й помолитися на вулиці цю ніч, біля гостиниці. Я така щаслива, що перебуваю в Лаврі».

У цей час задзвонив телефон. Жінка з Кіровограда повідомила, що знімає свою бронь. Так скоро влаштувалася одна місцинка для вдячної паломниці з Сибіру.

НАТІЛЬНИЙ ХРЕСТИК

Тридцятирічний паломник Олексій приїхав у Києво-Печерську Лавру з Владивостока. Працює в морському торговому порту слюсарем, освіта вища. Він придбав кілька ікон святих Антонія і Феодосія Печерських — це подарунки для батюшки і друзів. У Лавру приїхав вперше. Потім їде до Почаєва. Ось що він розповів про себе:

— Прийшов до віри, коли мені було десять років. Я не був хрещений, але коли побачив хрестик, дуже захотілося його носити. Просив батьків, щоб купили, і дізнався: щоб його носити, спочатку потрібно прийняти Хрещення.

Коли мої батьки були на заробітках у Ємені, півтора року нас, дітей, виховувала бабуся. Він не був хрещений, як і я. Жили ми тоді в бабусі на Сахаліні. Там я і знайшов хрестик. Знав, чий він був, але не хотів повертати його. Якось бабуся насварила й покарала мене за якусь провину. Але я попросив Бога і потримав хрестик, і раптом відчув захист від Нього, а бабуся через три хвилини відпустила мене гуляти. А хрестик належав Катерині. Вона була старшою від мене. Я знав, що вона переживала про втрату, ми з нею довго разом шукали хрестик, а потім я його знайшов. Але не сказав їй… Згодом хрестик зник, навіть не пам’ятаю як…

Дуже любив природу, ходив у ліс. Там ми грали серед великих дерев, перестрибуючи з дерева на дерево по гілках.

Запам’ятався один випадок з нашою кішкою Муркою. Якось я пішов до лісу, а Мурка йшла зі мною кілометри три і голосно нявчала, нібито хотіла щось розповісти і кудись вела. Раніше вона з дому ніколи не виходила так далеко, і я злякався. Вона привела мене не в ліс, а до брата. Через три місяці мого брата Івана не стало. Він потонув, знайшли його лише через десять днів, коли хвиля винесла тіло на берег. Усі ми дуже сумували за братом. Після такого горя батьки мене охрестили. Коли дізнався, що брат хотів врятувати товариша і сам потонув, я ще більше навернувся до Бога.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.