Journal-Familiya-7

Разом – назавжди. Сімейний портрет на фоні будинку

Мій дід Олександр Сергійович Коряков був 13-ю, найменшою дитиною в сім’ї. З чого можна зробити висновок, що у моїх прадіда та прабабусі Сергія Трохимовича та Іраїди Олександрівни Корякових було 13 дітей.

Жили вони у своєму будинку на березі нижньотагільського міського ставка в районі, що називався Стара Гальянка. Прадід працював на руднику, а після того як отримав виробничу травму, почав чоботарювати. Будинок прадіда досі стоїть, він був куплений ним у якогось судновласника, який возив дрова для металургійного заводу, розташованого прямо на протилежному березі (цей завод зберігся до наших днів як музей). Жилося моїм предкам за нинішніми мірками важко, а за тодішніми – цілком нормально: великий город, багато худоби. Город і будинок увійшли в історію, їх зобразив відомий фотограф Сергій Прокудін-Горський, який робив за завданням імператора Миколая II масштабний фотопортрет Росії на межі XIX–XX ст. На його листівці – дивовижний вид з гори на міський ставок та прилеглі будинки.

Чоботарського промислу прадіда вистачало, щоб утримувати велику сім’ю. Прадід та прабабуся були тоді сучасними людьми, як і ми з вами зараз – сучасні люди. Тільки час тоді був інший, та й багато з тих пір змінилося.

Я пригадав фотографію, на якій мої дорогі предки зображені всією сім’єю на фоні будинку… І задумався: чи були вони щасливі? Дивлячись на обличчя, важко сказати щось визначене. Дорослі й діти – поряд, усі схожі один на одного, й усі – різні. Красиві. Але є й ще щось невловиме в їхніх обличчях. Щоб розгледіти цю таємницю, треба притишити свій біг, звільнитися від суєти, вдивитися, вдуматися.

І я розгледів. І через це побачив себе у ті часи, коли про мене ще й згадки не було. Побачив не в одному і не в двох образах, а в багатьох. Це всі мої прямі предки, кровні родичі. Я схожий на них, вони схожі на мене. Ми різні, але ми частина єдиного цілого, не підвладного часу. Отже, Божий задум про мене був набагато раніше за мене, Бог знав мене раніше за мене. Як це зрозуміти, як – вмістити? І скільки в цьому любові! І хіба це не шлях до умиротворення та спасіння?

Сімейне життя – це труд. Так, одним з побажань для майбутнього подружжя завжди буває висловлена кимось думка про важливий крок у житті, з яким пов’язано багато трудів і відповідальності. Мовляв, дивіться, справу серйозну затіяли, чи здолаєте… Головне, щоб любили одне одного по-справжньому, не егоїстично, а так, щоб жити один заради одного.

І, звичайно, чим більше у сім’ї дітей, тим більше в ній любові. Можу це стверджувати, тому що у нас з дружиною троє дітей і наша молода сім’я офіційно вважається багатодітною. З народженням кожної дитини любов примножується. А все інше – суєта, тривоги й печалі, які лякають багатьох, – мізерно мала плата за щастя бути сім’єю.

Є у мене відчуття, навіть переконання, що любові треба навчатися усе життя. Якщо після завершення земних днів ми збережемо і примножимо в собі любов, то не втратимо її ніколи. Сім’я – це коли разом назавжди. Де, як не в сім’ї, ми можемо на славу попрацювати на духовній ниві примноження любові! Адже її завжди не вистачає, її занадто мало, і тільки Бог володіє всією її повнотою.

Олексій Коряков

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.