РАДУЙСЯ, АДАМОВЕ ПОКЛИКАННЯ: З ТОБОЮ ГОСПОДЬ

Благовіщення. XI ст. Мозаїка.
Київ, Софійський собор
7 квітня (25 березня за ст. cт.) Православна Церква святкує одне з найдавніших двунадесятих свят — Благовіщення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії. Саме так він називається зараз у Мінеї — особливій богослужбовій книзі, в якій містяться піснеспіви на кожний день року, приурочені до неперехідних свят (тобто таких, які прив’язані до конкретного календарного дня) і днів пам’яті святих.

Однак така назва цього свята склалася лише в VII ст., а в давнину існували різні його найменування: у Східній Церкві він називався ἡμέρα ἀσπασμοῦ (День вітання), ἀγγελισμός (Сповіщення), ἡμέρα / ἑορτή τοῦ εὐαγγελισμοῦ (День / Свято Благовіщення), χαιρετισμός (Радісне вітання; від перших слів Ангельського вітання: χαῖρε, κέχαριτωμένη — радуйся, Благодатна (Лк. 1: 28)); у Західній Церкві він мав такі назви: annuntiatio angeli ad beatam Mariam Virginem (Благовіщення Ангела до Блаженної Діви Марії), Mariae salutatio (Привітання Марії), annuntiatio sanctae Mariae de conceptione (Благовіщення святій Марії про зачаття), annuntiatio Christi (Благовіщення про Христа), conceptio Christi (Зачаття Христа), initium redemptionis (Початок спокутування), festum incarnationis (Свято Втілення).
У сучасному богослужбовому уставі, прийнятому на сьогодні у грецьких і Руській Церквах, Благовіщення має один день передсвята й один день післясвята, в який святкується Собор Архангела Гавриїла. Цього року свято Благовіщення припадає на Неділю 3-тю Великого посту, Хрестопоклонну.
Гімнографія свята Благовіщення переважно належить Феофану, митрополиту Нікейському, та преподоб­ному Іоанну Дамаскіну й відноситься до VIII ст., але кондак свята «Взбранной Воеводе…» був написаний преподобним Романом Солодкоспівцем у V ст.
Богослужбові тексти свята містять у собі розповідь про події Благовіщення, біблійні образи та символи, у яких передвіщалася й зображувалася Пресвята Діва. В них також викладаються догматичні істини таїнства Боговтілення. Так, у стихирах на «Господи, воззвах» ми чуємо: «Сове́т преве́чный открыва́я Тебе́, Отрокови́це, Гаврии́л предста́, Тебе́ лобза́я и веща́я: ра́дуйся, земле́ ненасе́янная; ра́дуйся, купино́ неопали́мая; ра́дуйся, глубино́ неудобозри́мая; ра́дуйся, мо́сте, к Небесе́м преводя́й, и ле́ствице высо́кая, ю́же Иа́ков ви́де; ра́дуйся, Боже́ственная ста́мно ма́нны; ра́дуйся, разреше́ние кля́твы; ра́дуйся, Ада́мово воззва́ние: с Тобо́ю Госпо́дь» (Раду передвіч­ну відкриваючи Тобі, Отроковице, постав [перед Тобою] Гавриїл, Тебе вітаючи і сповіщаючи: радуйся, земле незасіяна; радуйся, неопалима купино; радуйся, глибино, недосяжна для зору; радуйся, міст, що приводить до Небес, і високі сходи, які бачив Яків; радуйся, Божественна посудина з манною; радуйся, позбавлення від прокляття; радуйся, Адамове покликання [до спасіння], з Тобою Господь).
Ця стихира вводить нас у домобудівництво спасіння людей, у подію, яка, за Священним Переданням, передувала створенню людини — Передвічну раду Святої Трійці. Ця рада була незбагненною таємницею, прихованою до призначеного Богом часу не тільки від людей, але й від ангелів. Проте, коли наблизився час воплотитися Слову Божому і грішне людство змогло піднести в дар Богові Ту, Яка була гідна послужити справі спасіння людського роду і стати Матір’ю Сина Божого, — Архангел Гавриїл сповіщає Пресвятій Богородиці таємницю, про яку від вічних часів було замовчано (Рим. 14: 24). Вона знайшла благодать у Бога (Лк. 1: 30) і чудесним чином стане причиною спасіння всіх родів (Лк. 1: 48). Пресвята Богородиця порівнюється із землею незасіяною — Вона залишилась Приснодівою як до народження Богонемовляти, так і після (пор.: Лк. 1: 27–35; Мф. 1: 25; Лк. 20: 28; Бут. 38: 8). Пресвята Діва порівнюється з неопалимою купиною, терновим кущем, який бачив Моїсей у пустелі (див.: Вих. 3: 2), бо ніщо нечисте не може увійти в повноту богоспілкування, і тому Діва Марія була передочищена нашестям Святого Духа. Її утроба стає купиною неопалимою, що вмістила вогонь, який пожирає (Вих. 24: 17), Господа слави (1 Кор. 2: 8; Як. 2: 1). У стихирі Богородиця називається «глибиною, недосяжною для зору», оскільки таїнство втілення Бога Слова є таємницею, яка від віків прихована в Бозі (Єф. 3: 9) і не може бути повністю виражена словами чи осягнута розумом. Але завдяки саме цьому таїнству Богородиця стає «мостом, що приводить до Небес, і високими сходами, які бачив Яків» (пор.: Бут. 28: 12). Також Богородиця називається «Божественною посудиною з манною» (пор.: Вих. 16, Ін. 6: 30–35), оскільки Сам Іісус Христос говорить про Себе як про хліб: Хліб Божий є Той, Хто сходить з неба і дає життя світові (Ін. 6: 33).
Останні рядки стихири говорять про мету Передвічної ради: «позбавлення від прокляття… покликання Адама [до спасіння]» (пор.: Бут. 3: 17), знищується прокляття смерті, Адам (а в його особі й усе людство) отримує оновлення в Боголюдині.
Наступні дві стихири (перша з яких співається на літії, а друга — на стиховні), хоч і близькі за змістом, але доповнюють одна одну й розкривають нам задум Передвічної ради, показують, яким чином було звершено домобудівництво нашого спасіння: «Да веселя́тся Небеса́, и ра́дуется земля́, и́бо Отцу́ Соприсносу́щный, Собезнача́льный и Сопресто́льный, щедро́тство прие́м и человеколю́бную ми́лость, Себе́ поста́ви во истоща́ние благоволе́нием и сове́том О́тчим и во утро́бу всели́ся Деви́чу, предочище́нную Ду́хом. О, чудесе́! Бог в челове́цех, Невмести́мый в ложесна́х, Безле́тный в ле́то, и е́же пресла́внее, я́ко и зача́тие безсе́менно, и истоща́ние несказа́нно, и та́инство ели́ко. Бог бо истощава́ется, и воплоща́ется, и зи́ждется, А́нгелу к Чи́стей зача́тие глаго́лавшу: ра́дуйся, Обра́дованная, Госпо́дь с Тобо́ю, име́яй ве́лию ми́лость» (Нехай веселяться небеса і радіє земля, оскільки [Син], такий же Вічний, Безначальний і рівний за славою Отцю, сповнений співчуття та людинолюбної милості, з благої волі Отця Себе добровільно умаляє і вселяється в очищену Святим Духом утробу Діви. О чудо! Бог стає людиною, Невмістимий [уміщається] в утробі, Вічний — у часі, і, що ще дивніше — зачаття без сімені, умалення невимовне і велике таїнство! Адже Бог умалює Себе, втілюється і стає [людиною] в той момент, коли Ангел говорить до Пречистої: «Радуйся, Обрадувана, Господь з Тобою, бо має велику милість»).
«Днесь ра́дость благове́щения, де́вственное торжество́, ни́жняя с Вы́шними совокупля́ются. Ада́м обновля́ется, и Е́ва пе́рвыя печа́ли свобожда́ется, и сень на́шего существа́, обоже́нием прие́мшаго смеше́ние, Це́рковь Бо́жия бысть. О, та́инство! О́браз истоща́ния неве́дом, бога́тство бла́гости несказа́нно: А́нгел слу́жит чудеси́, Деви́ча утро́ба Сы́на прие́млет, Дух Святы́й низпосыла́ется, Оте́ц свы́ше благоволи́т, и измене́ние о́бщим твори́тся сове́том, в не́мже и и́мже спа́сшеся, вку́пе с Гаврии́лом к Де́ве возопии́м: ра́дуйся, Обра́дованная, из Нея́же спасе́ние — Христо́с Бог наш, е́же по нам прие́м естество́, к Себе́ возведе́. Того́ моли́ спасти́ся душа́м на́шим» (Сьогодні радість благої звістки, торжество дівоцтва, земні з небесними поєднуються. Адам (старозавітна людина) оновлюється, Єва від колишньої печалі звільняється, і сінь (скинія, храм) нашого єства стала Церквою Божою завдяки обоженню від Того, Хто з’єднався. О таїнство! Спосіб умалення невідомий, багатство благості невимовне: Ангел служить чуду, утроба Діви приймає Сина [Божого], Святий Дух посилається [Отцем], Отець з Неба благоволить, і [таким чином] звершується змінення за спільною згодою, завдяки якому та за допомогою якого ми спасаємось. Разом з Гавриїлом до Діви гукаймо: «Радуйся, Обрадувана, через Яку [прийшло] спасіння — Христос Бог наш, прийнявши нашу природу, звів її до Себе (обожив). Його моли, щоб спаслися душі наші).
Обидві наведені вище стихири розповідають про радість Благовіщення, що торкнулася як «нижніх» — земних, Церкви земної, так і «вишніх» — Церкви Небесної, бо відбувається велика таємниця спасіння людини: «Отцу́ Соприсносу́щный, Собезнача́льный и Со­пре­сто́ль­ный» (тобто рівний за достоїнством) Син Бо­жий добровільно умаляє (або принижує) Сам Себе і стає Тим, ким не був — людиною. Сам термін «истоща́ние», або «умалення» (від грец. Κένωσις — кеносис), використовується ще апостолом Павлом (див.: Флп. 2: 7), коли він пише про добровільне умалення Христом Своєї Божественної гідності та прийняття «зрака» (образа) раба, тобто людської природи. І таким чином Бог стає людиною, а людина оновлюється.
Христове самоприниження — найпрекрасніший прояв любові Творця до Свого творіння (див.: 1 Ін. 4: 10). Коли Христос прийшов у грішний світ, Він не мав багатств і слави (див.: 2 Кор. 8: 9), зазнав насмішок, спокус і страждань (див.: Євр. 4: 15, 5: 7–8), терпів муки за людським єством (див.: Лк. 4: 2), був у всьому подіб­ний до людини, крім гріха (див.: Євр. 4: 16), навіть пізнав богопокинутість (див.: Мф. 27: 46), був засуджений, як злочинець, перетерпів смерть і поховання (див.: Мф. 27: 60), взявши на Себе наші гріхи (див.: 1 Пет. 2: 24) і відновивши людську природу для оновленого життя з Богом (див.: Рим. 6: 3 ).
Так і християни, бажаючи жити за Євангелієм, зрікаються себе й несуть хрест свій з радістю (див.: Лк. 9: 23), не принаджуючись благами світу цього, привілеями, багатством, задоволеннями.
Ось як характеризує кеносис диякон Андрій Кураєв: «Кеносис — це Могутність, що пересилила Саму Себе. Як педагогу для розмови з дітьми треба применшити себе, заговорити їхніми словами й óбразами, так і Богу, щоб навчити людей, треба применшити Себе. Щоб звести людей горі — Богу треба спуститися до людей долу. Щоб це зведення було не наслідком страху, який підкоряється незбагненному диву, Бог приходить “в образі раба”. Він міг би вразити людей каскадом чудес. Але тоді люди не зможуть принести Творцю найбільший дар. Той, який Він і чекає від нас: дар любові, народженої у вільному серці».
Але справа спасіння людини не могла звершитися лише з благої волі Творця. Для цього була необхідна згода й участь самої людини. У своєму тлумаченні на Євангеліє від Луки святитель Феофілакт Болгарський говорить про Діву Марію та Її роль у домобудівництві спасіння: «Втілення було не тільки справою Отця, Його Сили та Його Духа, але також справою волі й віри Пресвятої Діви. Без згоди Непорочної, без сприяння Її віри цей план залишився б нездійсненим так само, як і без дії Самих трьох Осіб Божественної Трійці. Лише після того, як Бог наставив і переконав Святу Діву, Він приймає Її як Матір і отримує від Неї плоть, яку Вона Йому з радістю дає. Як Він воплотився добровільно, так само Він хотів, щоб і Його Матір народила Його вільно і зі Своєї доброї волі». Своєю покірністю і згодою, на думку святителя Афанасія Великого, Діва Марія висловила Своє визнання віри. Він порівнює Її зі скрижалями, «на якій Писець пише, що завгодно Йому. Господь усіх нехай пише і творить, що хоче». На думку святителя Іринея Ліонського, Благовіщення — це перший акт домобудівниц­тва спасіння, в якому послух Діви Марії урівноважує непослух Єви, а Сама Марія стає «новою Євою», через Яку людство отримує спасіння. Блаженний Ієронім висловив цю думку у стислій формулі: «Смерть — через Єву, життя — через Марію».
Таємниче зачаття Дівою Марією, за вченням Православної Церкви, є великою таємницею благочестя: в ньому людство принесло в дар Богу найчистіше його створіння — Діву, гідну стати Матір’ю Сина Божого, а Бог, прийнявши дар, відповів на нього даром благодаті Святого Духа, і, таким чином, «сінь нашого єства» (тобто людська природа) поєдналася з природою Божою в особі Слова Божого, і Діва Марія стає «Церквою Божою», Храмом, який зміг вмістити Невмістимого Бога.
«Е́же от ве́ка та́инство открыва́ется днесь, и Сын Бо́жий Сын челове́чь быва́ет: да, ху́ждшее восприе́м, пода́ст ми лу́чшее. Солга́ся дре́вле Ада́м, и бог, возжеле́в бы́ти, не бысть: Челове́к быва́ет Бог, да бо́га Ада́ма соде́лает. Да весели́тся тварь, да ликовству́ет естество́, я́ко Арха́нгел Де́ве со стра́хом предстои́т и — е́же ра́дуйся — прино́сит, печа́ли сопроти́вное. За милосе́рдие ми́лости вочелове́чивыйся, Бо́же наш, сла́ва Тебе́» (Сьогодні одвічна таємниця відкривається, і Син Божий стає Сином людським, щоб, прийнявши гірше, дати мені краще. Було ошукано Адама в давнину, і, захотівши стати богом, [він] не став ним. Бог стає людиною, щоб богом зробити Адама. Нехай радіє творіння, нехай тріумфує єство, Архангел бо перед Дівою зі страхом стоїть і вітання: «Радуйся!» — приносить Їй, замість печалі. Боже наш, Який з милосердної ласки Своєї став людиною, слава Тобі!).
Ця стихира є своєрідною квінтесенцією всього богослужіння, оскільки описує всі перелічені вище події Благовіщення та Боговтілення, і, разом з тим, додає формулу: «ху́ждшее восприе́м, пода́ст ми лу́чшее». Цю формулу було виведено святителем Григорієм Богословом у його слові на Великдень: «Принесімо ж дари Потерпілому за нас і Воскреслому… принесімо самих себе — надбання найдорогоцінніше перед Богом і Йому найбільш близьке, повернімо Óбразу створене за образом, пізнаймо свою гідність, вшануймо Першообраз, зрозуміймо силу таїнства й те, за кого Христос помер. Станьмо подібними до Христа, бо й Христос став подібним до нас, і станьмо богами заради Нього, бо й Він став людиною заради нас. Він добровільно прийняв найгірше, щоб дати найкраще; зубожів, щоб нам збагатитися Його вбогістю; прийняв образ раба, щоб нам отримати свободу; зійшов долу, щоб нам піднестися горі; зазнав спокуси, щоб нам перемогти; зазнав безслав’я, щоб нас прославити; помер, щоб спасти; вознісся, щоб покликати до Себе тих, хто лежить долу в гріховному падінні».
Підготував Максим Мудрак

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.