ПУСТЕЛЯ СВЯТОГО ГРАДА

Мертве море

Нещодавно я взяв участь у прес-турі, що його організувало Міністерство туризму Ізраїлю за сприяння авіакомпанії «Ель-Аль». У поїздку запросили представників ЗМІ Української Православної Церкви. Як і для всіх прочан, Свята Земля стала для нас «п’ятим Євангелієм», втіленою оповіддю про земне життя Спасителя. Але навіть на Святій Землі є місце, яке при знайомстві перевершує усі сподівання. У Святому Письмі про нього завжди згадується лише побіжно і ти ніяк не чекаєш потрясіння при зустрічі з цим місцем. Але саме тут відбулося багато подій, без яких хід Священної історії був би іншим. Назва цього місця — пустеля, світ пророків і відлюдників. Ми пройшли цим розпеченим камінням, від оази до оази, доторкнувшись до дивовижного минулого.

ГОРА СПОКУСИ

Повітря тут прозоре й нерухоме, тож голі скелі, що застиг­ли на протилежному боці Йорданської долини, створюють враження нереальності пейзажу. Лише вихори пилу вальсують один з одним, і, ніби засоромившись своїх недоречних веселощів, зніяковіло розчиняються у ледь помітному серпанку. Будь-якого дня ви можете спостерігати цей пейзаж зі схилів гори Каранталь. Він не змінюється століттями. Такою бачив цю долину і Сам Христос: <…> Іісус виведений був Духом у пустиню для спокушання від диявола, і, постившись сорок днів і сорок ночей, наостанку зголоднів (Мф. 4: 1, 2).

Сьогодні на схилі гори Каранталь, немов ластівчине гніздо, приліпився грецький монастир. Піший підйом до нього дозволяє всім тілом відчути палкі обійми пустелі: сонце в зеніті майже не дає тіні, камені під ногами, пісок на зубах. Тут Христос стоншив Свою людську плоть постом, показавши нам знаряддя перемоги над дияволом: цей же рід виганяється тільки молитвою і постом (Мф. 17: 21).

Оаза

ЄРИХОН

З вершини гори Каранталь це місто має вигляд зеленої плями на тлі безкрайньої пустелі. Зелені поля й акуратні ряди фінікових пальм. До речі, тільки тут можна побачити фініки завбільшки з добрячу сливу. Щедре сонце робить місцеві фрукти дуже солодкими. Основне населення Єрихона — араби. Тепер це містечко мало відрізняється від інших поселень в Ізраїлі, але його історія — особлива. Розкопки на території міста зробили революцію в офіційній історичній науці. Тривалий час їхнім результатам просто не хотіли вірити. Після сенсаційних відкриттів, що їх зробила тут британський археолог Кетлін Кеніон у середині ХХ ст., вчені довго полемізували. Вважалося, що докерамічний неоліт — це епоха невеликих примітивних сіл, жителі яких щойно опановували землеробство. А Єрихон на той час був справжнім містом з густотою населення вищою, ніж у сьогоднішньому Києві: на площі в чотири гектари проживало майже три тисячі осіб.

Саме біля стін цього неприступного міста у ХVІ ст. до Різдва Христового з’явилося численне плем’я євреїв. Їхній вихід з Єгипту й 40-річні манд­ри пустелею обросли неймовірними чутками, що проникали за стіни неприступного Єрихона та наповнювали жахом серця його мешканців. Інакше чим пояснити поведінку жінки Раав, яка, ризикуючи життям, сховала у своєму будинку двох єврейських розвідників, а потім взяла з них слово, що її сім’ю помилують, після того як Єрихон буде зруйновано­. Як і передбачала Раав, за кілька днів міські укріп­лення впали, але не від стінобитних знарядь, а від священного звуку ювілейних труб. Біблійний текст отримав несподіване підтвердження під час розкопок Єрихона. Дослідник Зеллін довів, що обидві міські стіни впали водночас: зовнішня — назовні, внутрішня — всередину. В одну мить місто залишилося без укріплень, євреї зруйнували його дощенту, а їхній проводир Іісус Навін наклав закляття на того, хто спробує відновити Єрихон…

Через кілька століть життя тут відродилося. Одного разу вулицями Єрихона йшов збуджений натовп, щільно оточивши проповідника з Назарета, і Його теж звали Іісус. Іудеї чекали, що Він стане їхнім вождем і звільнить Землю Обітовану від римлян, як до Нього Іісус Навін звільнив її від хананеїв. На узбіччі, в дорожньому пилу, сидів сліпий Вартимей, просив милостині. «Помилуй мене, Іісусе, Сину Давидів», — прокричав він, дізнавшись ім’я Того, Хто йде дорогою. І у відповідь на невідступне прохання отримав прозріння.

Інший житель Єрихона, на ім’я Закхей, теж вирішив будь-що побачити Христа. Та у натовпі не міг цього зробити через свій маленький зріст. Тож виліз на дерево, щоб хоч здалеку споглядати Спасителя. У відповідь на його прагнення Христос увійшов у дім Закхея, і тут, за вечерею, прозвучала притча про таланти.

З Єрихона Спаситель попрямував до Єрусалима, щоб звершити Свою останню Пасху, але найголовніше — щоб звільнити нас від влади гріха.

КАСР ЕЛЬ-ЯХУД

Така незвична для слов’янського слуху назва перекладається просто — «дім єврея». Це переправа через Йордан трохи на північ від того місця, де річка впадає в Мертве море. Перша переправа в цьому місці відбулася чудесним чином під час приходу євреїв на Землю Обітовану: коли лиш тільки ті, що несли ковчег [завіту Господнього], ввійшли в Йордан, і ноги священиків, які несли ковчег, занурилися у воду Йордану <…>, вода, що текла згори, зупинилася і стала стіною на дуже велику відстань <…>, а та, що тече в море рівнини, у море Солоне, пішла і припинилася (Нав. 3: 15, 16).

Пізніше тут перейшов через річку пророк Ілля перед своїм вознесінням на небо у вогнен­ній колісниці. Разом із ним був його наступник — пророк Єлисей. Цей перехід через Йордан теж був чудесний: і взяв Ілля милоть свою, і згорнув, і вдарив нею по воді, і розступилася вона туди і сюди, і перейшли обоє по сухому (4 Цар. 2: 8).

Сюди ж прийшов з іудейської пустелі пророк Іоанн. Його виховувала релігійна громада ессеїв, що жила в Іудейській пустелі. Ессеї — обособ­лена секта, що вийшла із сере­довища ортодоксального іудаїзму. Вони звели в культ щоденні обмивання. Однак хрещення покаяння, яке Іоанн запропонував іудеям, не було схоже ні на що: у ті дні приходить Іоанн Хреститель і проповідує в пустині Іудейській, і каже: покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне. <…> Тоді Єрусалим і вся Іудея і вся околиця Йорданська виходили до нього. І хрестилися від нього в Йордані, сповідуючи гріхи свої (Мф. 3: 1, 2, 5, 6).

Серед усіх, хто прийшов, Предтеча впізнав Того, на Кого трепетно чекав Ізраїль. Саме тут, у йорданських водах, Христос прийняв хрещення від Іоанна.

Зовсім недавно це місце було недоступне паломникам, оскільки по Йордану пролягає державний кордон між Ізраїлем та Йорданією.

Дорога до місця хрещення Спасителя і сьогодні лежить між загороджувальними мінними полями, а саме обмивання паломників у водах священної річки проходить під пильним наглядом ізраїльських прикордонників. Це цілком зрозуміло, адже Йордан тут такої ширини, що в одну мить можна опинитися в іншій державі. Значення Йордану для Священної історії погано узгоджується із масштабами річки — подекуди її можна перейти вбрід. Але навесні вона може сильно вийти з берегів. Наприклад, відмітка рівня води за 13 січня цього року на кілька метрів перевищила звичайні показники. До речі, саме в січні тут спостерігається масовий приплив паломників, які прагнуть зануритися у води Йордану на свято Хрещення Господнього.

МОНАСТИР СВЯТОГО ГЕРАСИМА

В’їхавши у його тінисту алею, починаєш розуміти значення слова «оаза». Кілька десятків пальм серед пустелі, між ними — храм із грецьким прапором на дзвіниці. Чи то острів, чи то корабель, оточений мертвою жовтизною. Дістатися до такої оази після денного переходу — мрія будь-якого манд­рівника. Напевно, тому гостинність на Сході колись була питанням життя і смерті. Часто від привітності господаря оази залежало, чи доживе подорожній до світанку чи загине від розбійників, шакалів та голоду.

Із прибуттям нашого автобуса в монастирі почалася весела суєта — один з ченців побіг бити у дзвони, другий виніс лукум, фініки та каву, третій відімкнув іконну крамницю…

Цей монастир у V ст. заснував преподобний Герасим. Його насельники не їли вареної їжі, не запалювали свічок. Ідучи з келії, вони ніколи не замикали двері, оскільки майно ченця складалося з рогожі для сну й посудини з водою. У цій воді вимочували прути для плетіння кошиків, вона ж призначалися для пиття. У період Великого посту, посилюючи свої подвиги, ченці йшли в зайорданську пустелю.

Один із них — старець Зосима — під час такого усамітнення познайомився з дивовижною мешканкою пустелі. Вона розповіла отцеві Зосимі про своє мирське життя, спов­нене гріхів, і про роки в пустелі, проведені у покаянні. Так Господь відкрив нам преподобну Марію Єгипетську.

МЕРТВЕ МОРЕ

Цю назву знають усі школярі. Найглибше, найсолоніше і «наймертвіше» море у світі. Це теж пустеля — в її воді мешкає лише два види бактерій. Але при цьому береги Мертвого моря завжди приваблювали людей. Біля гирла Йордану на початку II тисячоліття до Р. Х. розташовувалося одразу п’ять міст: Адма, Севоїм, Сигор, Содом і Гоморра. Їх об’єднували військовий союз і надзвичайна розбещеність жителів. Коли в дім Лота, який жив у Содомі, прийшли два мандрівники, жителі міста вимагали у нього видати їм прибульців: ще не лягли вони спати, як міські жителі, содомляни, від молодого до старого, весь народ з усіх кінців міста, оточили будинок і викликали Лота і говорили йому: де люди, які прийшли до тебе на ніч? виведи їх до нас; ми пізнаємо їх (Бут. 19: 4, 5). Манд­рівники, яких прийняв Лот, відкрили йому своє ангельське достоїнство й вивели сім’ю праведника із Содома, а на розбещені міста зійшов вогненний дощ і розлилися води Солоного моря.

Кумранська печера

КУМРАН

Невелике поселення на західному березі Мертвого моря проіснувало трохи більш як два століття. У масштабах історії Святої Землі — термін недовгий. Однак історичне значення Кумрана велике. Тут знайшли майже 900 рукописів — сувої з папірусу, зі шкіри й навіть із тонких листів міді. На них зафіксовані майже всі старозавітні тексти і деякі апокрифічні оповіді. Приблизно третина текстів — статутні та описові документи кумранської громади.

Один з апокрифів, відкритих у Кумрані, дослідники назвали «Арамейським апокаліпсисом». У ньому йдеться про пришестя Месії, для Якого вперше в історії старозавітних текстів вжито вираз «Син Божий»: «Сином Бога Він називатиметься, і Сином Всевишнього вони назвуть Його… Його царство буде вічним царством, і всі Його шляхи — у праведності. Він судитиме землю праведністю, і всі творитимуть мир. Меч із лиця землі зникне, і всі області Йому вклоняться. Бог Великий буде Йому в поміч, і… панування Його — панування вічне»…

«ВДРУГЕ МАСАДА НЕ ВПАДЕ»

Це слова з клятви, що її приносять військовослужбовці ізраїльської армії. Масада для євреїв — спогад про боротьбу за свободу, смерть за яку миліша полону. Масада для археологів — ілюстрація ключових дат в історії. Масада для туристів — привід піднятися на вершину гори і помилуватися дикою красою долини Мертвого моря.

Зійти на цю гору можна тільки двома стежинками. За неприступність її обрав Ірод Великий, влаштувавши тут палац-фортецю. Завдяки унікальній системі збору дощової води, вирощуваню зернових і величезним запасам провіанту, фортеця могла витримувати облогу довгий час. На початку 70-х років І ст. після Р. Х. увесь Ізраїль був зруйнований каральною експедицією римлян. Кісткою в горлі залишилася Масада. У ній сховалася майже тисяча євреїв — небагато в масштабах тієї війни, але знех­тувати цим полководець Флавій Сільва не міг. Легіон (4,5 тисяч вояків) і рік облоги знадобилися для того, щоб створити насип і зруйнувати укріплення Масади. Проломивши стіну і відклавши вирішальний штурм до світанку, римляни спокійно повернулися в табір. Вони були впевнені, що наступний ранок буде останнім для захисників. Та вранці на бойовий заклик римлян з Масади не відповів ніхто. Усі, хто був у фортеці, разом із дружинами й дітьми, добровільно віддали себе смерті…

Близько 425 р. на вершині цієї гори оселився преподоб­ний Євфимій Великий. До того часу про фортецю Масада нагадували лише численні руїни. Ченці використовували каміння для нових будівель. Так на вершині гори виникла ціла Лавра. У монастирському господарстві був осел, якому іноді казали: «Іди вниз до городника і повертайся з овочами». Осел ішов на город, ставав біля воріт і бив у них. Городник, пов’ючивши осла овочами, відпускав його назад. День у день можна було бачити осла, який ішов униз і вгору схилом гори Масади і служив лише старцям, не підкоряючись нікому іншому (Луг Духовний, новела 158).

Монастир припинив своє існування у VII ст. Про Масаду та Лавру, що існувала на її місці, усі надовго забули.

Перша археологічна експедиція працювала тут тільки в середині ХХ ст. У розкопках взяли участь сотні волонтерів з усіх кінців світу, що працювали в найскладніших умовах. Люди різних професій, вони говорили різними мовами й діалектами, але їх об’єднала любов до архео­логії. Масада, покликавши їх з різних країн світу, проникла в їхні серця.

Річка Йордан
біля Віфавари

ЛАВРА СВЯТОГО САВВИ ОСВЯЩЕННОГО

Дістатися цього монастиря не просто. До нього веде вузька дорога, яка в змозі пропустити лише мікроавтобус. У часи святого засновника цієї обителі вона була в глибині пустелі, віддалена від будь-якого житла на кілька днів шляху. Всупереч її ізольованості від зовнішнього світу, події, що відбувалися за її стінами, вплинули на долю усієї Церкви.

Житіє святого Савви († 532) своїм початком нагадує історії багатьох пустельників: піст, усамітнення в неприступній печері, справи милосердя, що обеззброюють навіть розбійників. Однак, коли Савва досяг духов­ної зрілості, навколо виріс не просто монастир, а поселення, що розтяглося на кілька кілометрів уздовж Кедронської ущелини. У цій общині жило три тисячі ченців (для порівняння: в усіх монастирях Афона нині подвизаються дві з половиною тисячі осіб). Для опіки такої кількості ченців Єрусалимський патріарх висвятив Савву на пресвітера — нечуваний виняток для ченця. Тоді священство вважалося справою соціального служіння і до нього було покликане біле духовенство. Тому до імені Савви назавжди прикріпилося — «Освященний».

Завдяки цьому святому ми зараз маємо богослужіння, яке називаємо всеношною. Саме святий Савва об’єднав у дві великі групи служби добового кола, що звершуються на великі свята, — бдіння та Літургію. Це було необхідно для зручності спільної молитви братії, яка збиралася на свята з віддалених скитів Лаври.

У листопаді 1965 р., після зустрічі Константинопольського патріарха Афінагора з Римським папою Павлом VI, мощі преподобного повернули з Венеції до Лаври Савви Освященного (до Венеції вони були відвезені ще у XIII ст.).

Серед подвижників Лаври преподобного Савви майже тридцять нині прославлені у сонмі святих. Тут жили гімнографи, словами яких і сьогодні молиться Церква: преподобний Іоанн Дамаскін, преподобний Андрій Критський, преподоб­ний Стефан Савваіт, святий Косма, згодом єпископ Маіумський. У цій обителі півтора року жив відомий руський паломник ігумен Даниїл. Тут деякий час подвизався святитель Савва Сербський. Кілька років у Лаврі преподобного Савви провів святитель Феофан Затворник.

* * *

Лавра преподобного Савви Освященного — найбільший, але не єдиний монастир пустелі Святого Града. Це духов­на столиця країни, яка не від світу цього (Ін. 18: 36). Напевно, тому так складно пояснити причину чарівності пустелі. Вона нагадує, який малий ти перед вічністю, і вона ж дає відчуття свободи. Іноді лише мертвість пустелі дозволяє побачити Того, Хто є джерелом життя. І тоді, за словами пророка, звеселиться пустеля і суха земля, і зрадіє країна ненаселена і розцвіте як нарцис (Іс. 35: 1).

Олександр Ворсін

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.