ПРОТОІЄРЕЙ СЕРГІЙ ЮЩИК: «ТРЕБА НАВЧИТИСЯ ПОВНІСТЮ І В УСЬОМУ ДОВІРЯТИ БОГУ»

Рік тому в Київських духовних школах з’явилася нова посада — перший проректор КДАіС, на яку призначили колишнього ректора Волинської духовної семінарії протоієрея Сергія Ющика. Напередодні нового навчального року «Церковна православна газета» поцікавилась у священика про його враження від нового місця служіння, а отець Сергій розповів, чим відрізняються волинські студенти від київських.

— Розкажіть про цьогорічну вступну кампанію у Київських духовних школах?
— Абітурієнтів на денну і заочну форму навчання в семінарію та академію було понад три сотні осіб. Конкурс у семінарії був дві особи на місце. Та найголовніше те, що за анкетними даними стоять не просто прізвища, а жива віра молодих хлопців, які бажають самовіддано служити Богу. Така ситуація може тільки тішити й воістину спонукати дякувати Творцю, що серед усіх спокус сьогодення воздвигаються ті неосквернені серця, що прагнуть душу свою покласти на вівтар служіння Богу і людям. Особисто для мене ця вступна кампанія була особливою тим, що вона стала першою в Київських духовних школах, і на екзаменах не стільки абітурієнти складали іспити, скільки я сам намагався не припуститися помилок в оцінюванні знань. Адже для всіх нас це не просто вступ до навчального закладу — це життєвий вибір.
— Яких студентів Ви хотіли б бачити у стінах КДАіС?
— Якщо коротко відповісти — відданих своєму покликанню. Але якщо більш широко, то досить важко відповісти на це питання, оскільки студент духовної школи для викладача більше ніж просто учень. Для викладачів це питання звучить так: «Якими б ви хотіли бачити своїх дітей?». Діти — це наша нагорода, а їхні вчинки — це наша єпитимія за батьківське виховання. Тому тут важливо, якими ми бачимо себе, яким є викладацький колектив. Владика ректор завжди наголошує у своїх зверненнях до студентів, щоб вони не гаяли даремно час, перебуваючи на учнівській лаві. Я цілком погоджуюсь з цим, адже роки навчання спливають надзвичайно швидко, і того, що надбав за чотири роки семінарії має вистачити на багато років служіння. Це не означає відмову від саморозвитку, але без міцного фундаменту навряд чи можливий творчий розвиток особистості. Тому студентів хотілось би бачити порядними і цілеспрямованими, а їхня міцна віра і Божа милість примножать і розвинуть Богом закладені таланти для подальшого служіння.
— Ваше служіння Церкві розпочалося у стінах Волинської духовної семінарії. Розкажіть про свою «альма-матер».
— Волинська духовна семінарія — це моя рідна школа. Я закінчив саме цю семінарію у 2001 році. Потім Господь так судив, що я став у ній викладачем, у 2006 році — проректором з навчальної роботи, а з 2010 року на мене було покладено обов’язки ректора. Протягом останніх років у Волинській духовній школі проводилась активна робота з удосконалення навчального процесу. Ми намагалися зберегти багатовікові надбання нашої традиційної церковної системи освіти, збагативши її при цьому кращими досягненнями сучасної педагогіки. Звісно, що це дуже непросте завдання. Однак, здається, що нам певною мірою вдалося його вирішити. Сьогодні можу сказати, що я безмежно вдячний Богові за те, що мав можливість навчатись і розпочати своє священицьке служіння у прекрасному колективі Волинської духовної семінарії. Саме навчатись, оскільки вважаю, що кожна мить спілкування — це навчання, а не механічна передача інформації. Пишаюсь тим, що виховувався під керівництвом митрополита Нифонта, протоієреїв Петра Влодека, Валентина Негоди, Георгія Шевчука, Петра Муляра, архімандрита Аліпія (Сапіги) та багатьох інших викладачів, які щедро ділились своїм багатим пастирським досвідом. Служіння поруч з такими видатними особистостями — це дорогоцінні уроки життєвої школи для мене і як священнослужителя, і як адміністратора, і просто як християнина.
— Як Ви опинилися у КДАіС?
— За останні роки всі духовні школи УПЦ стали більш відкриті одна для одної і трудяться разом заради досягнення спільної мети. Досить часто викладачі духовних шкіл збираються для обговорення і вирішення тієї чи іншої проб­леми, а також беруть активну участь у спільних заходах. Це створило певне коло спілкування між духовними школами. Проте варто пам’ятати, що тільки Господь знає як наші серця, так і серця тих людей, кому ми потрібні в даний час. Тому, коли владика ректор митрополит Антоній запропонував мені трудитися в Київських духовних школах, я сприйняв це як послух Богові й Церкві. Сім’я також підтримала це рішення. Тепер головне завдання для мене — виправдати ту велику довіру, яку виявив Предстоятель нашої Церкви Блаженніший Митрополит Володимир, видавши указ про моє нове призначення.
— Що входить до обов’язків першого проректора духовної школи?
— Тут варто згадати те, що Київські духовні школи були не тільки колискою, а й взірцем для навчальних закладів на теренах нашої держави. Проте час і обставини змінилися, й духовні навчальні заклади на сьогодні, свято зберігаючи традиції та досягнення минулого, повинні працювати над своєю впізнаваністю серед навчальних закладів України. Адміністративний устрій, організація навчального процесу мають відповідати міжнародним стандартам, чинному законодавству і, найголовніше, церковним традиціям. Відповідно до посадових обов’язків, у сферу компетенції першого проректора входять питання втілення й контролю виконання рішень Ученої ради та розпоряджень ректора в навчально-виховному секторі роботи школи.
— Які Ваші враження на новому місці? З якими труднощами стикнулися і що Вам сподобалося у Києві?
— Про труднощі не варто говорити, оскільки маю честь трудитись і служити в обителі преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Усі труднощі чи негаразди ми намагаємось долати в молитвах до Спасителя, Пречистої Богородиці та отців Києво-Печерських. Тому говорити можу тільки про враження. Перше — це те, що я родом з регіону, де атеїстична влада не настільки зашкодила душам людей, як в інших регіонах. Досвід віри на Волині передається в родинному колі. У столиці велика кількість віруючих — це люди, які самі прийшли до храму. На Волині віра — це сімейна, родинна святиня, не традиція, а саме святиня. У столиці для багатьох віра — це довгий особистий пошук і вибір. Ці особливості не розділяють, а скоріше підкреслюють багатство Православ’я та його велич. Наживо розумієш, що Христос — Один для всіх, Той же і вовіки, і що не може бути іншої основи, окрім уже покладеної.
— Чим відрізняються столичні студенти від волинських?
— Студенти взагалі нічим не відрізняються. Студентство — це особливий спосіб життя, де б ти не був і скільки років тобі б не було. В духовних школах доводилось читати лекції і приймати іспити як у сімнадцятирічних, так і шістдесятирічних студентів. Очі горять у них однаково. До Волинської семінарії вступають переважно із західних регіонів України, до Київської — не тільки з усіх куточків нашої держави, а й з-за кордону. Кожен урок може в будь-який момент перетворитись на обговорення різних богослужбових традицій. З одного боку, розумієш, що лекція є лекція, але з іншого — усвідомлюєш, що в цих маленьких відмінностях, колоритах відбивається душа кожного регіону, народності, які є живими свідченнями молитви Христа про єдність. З волинськими студентами я був з 1997 р. (зі свого першого курсу навчання) до 2012 р. Знав їхні життя, побут, родини, місця служіння. З київськими також сподіваюсь тісніше познайомитись, подружитись, щоб вони сприймали своїх викладачів не тільки як адміністраторів, але і як старших друзів і, найголовніше, братів у Христі.
— Чи достатньо для майбутнього священика лише богословської освіти?
— Дивлячись, що вкладається в поняття «богословська освіта». Богослов’я — це не сума інформації, це жива іскра Божественного Одкровення, яка має пломеніти в душі й відбиватись у житті. Тому випускник духовної школи має бути інтелектуально розвиненим, здатним завжди дати вичерпну відповідь про свою віру і надію, засвідчуючи їх власним життям, має бути воістину носієм Божественного Одкровення.
— Що для цього робить педагогічний колектив Київських духовних шкіл?
— Духовна освіта має свої усталені традиції навчання і виховання. У період відродження духовних шкіл у середині ХХ ст. патріархом Олексієм І був закладений принцип існування таких шкіл біля великих духовних центрів. Київська духовна академія і семінарія три століття жила на Подолі, а відродилась «щасливицею» біля келій преподобних отців Києво-Печерських. Тому головне навчання проходить, за словами владики ректора, в основних аудиторіях — храмах Святої Успенської Лаври та печерах, біля святих мощей. Крім безпосередньо навчального процесу, студенти активно долучаються до богослужбової практики у храмах, послуху в синодальних відділах.
Виховна рада працює над дотриманням внутрішнього розпорядку школи, оскільки це привчає людину до самодисципліни, яка вкрай необхідна для майбутнього священнослужителя. Водночас школа намагається різнобічно наповнити і позаурочний час студента: це паломницькі поїздки, екскурсії, творчі вечори, тематичні лекції, зустрічі з видатними особами.
— Чи поділяєте Ви думку про те, що майбутній пастир повинен обов’язково мати ще якусь цивільну професію?
— Варто визначити спочатку причини і цілі. Державна спеціальність для майбутнього священнослужителя актуальна нині тільки з причини постатеїстичного синдрому сучасної влади, яка не може ще розродитись, щоб вольовим рішенням відновити історичну справедливість — визнати духовну освіту. Щодо цілі, то у вихованця духовної школи вона має бути тільки одна — служіння Богу і людям. Якщо певна спеціальність допоможе йому в цьому, знання за плечима не носити, їх варто розвивати. Проте визначальним у прагненні отримати державну спеціальність мають стати слова Святого Письма про те, що хто поклав руки на рало, не повинен обертатись (див.: Лк. 9: 62). Світська освіта — це не запасний варіант досягнення життєвих цілей, а засіб для кращого служіння.
— Що б Ви побажали юнакам, які хочуть вступити до духовної семінарії?
— Зберігати юнацьку чистоту душі, пам’ятаючи, що «юнацький максималізм» це не вада, а голос душі, яка ще не зіштовхнулась з дорослим, часто гріховним життям. Не дозволяти, щоб буденна рутина зрощувала в душі звикання до святині, до храму, до ближнього — трепет до цього всього потрібно безупинно плекати і завжди берегти в собі. Пам’ятати, що не ми обираємо служіння, а Господь обирає Собі учнів, тому навчитись повністю і в усьому довіряти Богу.
Бесіду вів Олег Карпенко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.