ПРОТОІЄРЕЙ АНАТОЛІЙ ЗАТОВСЬКИЙ: «МІЦНА СІМ’Я — НЕ НИЖЧА ЗА ЧЕРНЕЧИЙ ПОДВИГ»

Голова Всеукраїнського православного педагогічного товариства протоієрей Анатолій Затовський навіть у звичайний будній день звершує по кілька вінчань, потім у нього — пастирські зустрічі, а треба ж ще й на будівництво Духовно-просвітницького центру та Будинку престарілих заглянути… Незважаючи на свої 66 років, він залишається діяльним священиком і чуйним духівником.
З отцем Анатолієм ми зустрілися у Свято-Макаріївському храмі м. Києва у перерві між вінчаннями. Викроївши декілька хвилин під час відпочинку, він розповів про секрети щасливої сім’ї, про те, що робити, коли подружжю загрожує розлучення, і як батьківське благословення допомогло йому в сімейному житті.
— На цю тему зараз є багато корисної літератури, — каже отець Анатолій. — Наприклад, книга митрополита Антонія Сурозького «Таїнство любові».
Причини усіх наших бід і нещасть потрібно все‑таки шукати, передусім, у сім’ї. Адже міцна сім’я — це міцна держава. В Україні понад 50 % розлучень, а це значить — неповні сім’ї. Там, де Церква має авторитет у державі (наприклад, Польща чи Італія), — там розлучень значно менше, близько 5 %. А 5 % і 50 % —суттєва різниця.
Тому у нас з’являються діти з надломленою психікою. Для дитини тато і мама нероздільні й однаково цінні, а тому розлучення — завжди трагедія і травма.
Тож у конфліктній ситуації треба п’ять разів подумати, перш ніж рубати з плеча, розриваючи сімейні узи.
— Чим у цій ситуації може допомогти Церква?
— У нашому храмі від 1988 р. повінчалося близько двох з половиною тисяч подружніх пар. Серед них теж, на жаль, є десь 4‑5 % розлучень. Але це в основному там, де люди пішли під вінець лише заради моди, якогось зовнішнього ефекту. Щоб такого уникнути, ми зараз проводимо катехізичні бесіди з тими, хто збирається вінчатися. Спочатку розмова, потім Сповідь, Причастя. І лише після цього вони вже йдуть під вінець.
Якось одна мама гуляла з малюком біля нашого храму і каже: «Колись ми у вас вінчалися, а тепер розлучаємося, вже подали заяву». — «У чому ж річ?» — «От, він мені так сказав, а я йому отак відповіла, і він мене отак обізвав…».
Ми з цією мамою довго розмовляли, а потім окремо говорили з її чоловіком. Також була розмова з ними разом. Потім вони прийшли і кажуть: «А ми вже забрали заяву про розлучення». Але це явище поодиноке.
Авторитет Церкви зараз зростає, і це вселяє певну надію на те, що і сім’ї наші будуть міцнішими. Коли подружжя розумітиме, що Шлюб — це Таїнство, маленьке чудо, тоді вони і ставитимуться одне до одного зі смиренням і з терпінням, з любов’ю переносячи всі складнощі сімейного життя. Адже, як кажуть, шлюби звершуються на небесах.
А у нас часто так: з цим чоловіком не склалося — другого знайду, з другим не склалося — третього знайду. Ставлення до сім’ї та шлюбу, яке нам зараз нав’язують ЗМІ, Захід, ні до чого доброго не приведе. Багато державних осіб та людей мистецтва з легкістю ставляться до самого поняття шлюбу.
Якось син одного нашого парафіянина розповів, що вже п’ять років живе в цивільному шлюбі. «І коли ж ви одружитеся?» — питаю. «Та ось, треба інститут закінчити, аспірантуру, посаду та квартиру отримати». Потім одружилися, розписалися, повінчалися — за наполяганням батьків. І найсумніше — через місяць розійшлися. Була трагедія для всіх: і для батьків, і для мене в тому числі. Ну як так ви могли? П’ять років жили-жили, любили. А вина всьому — необов’язковість.
Існує вислів, що цивільний шлюб — це коли жінка себе вважає заміжньою, а чоловік себе вважає холостяком. Це і є необов’язковість: хочу — прийду додому, хочу — поїду до батьків, а хочу — з друзями десь проведу час. І ось ця необов’язковість за п’ять років стала звичкою. А потім, коли вже знадобилася відповідальність, виявилося, що до неї людина не готова. І де ж це кохання було? А воно якось спливло, десь розплескалося.
Так що все це сумно. Таке ставлення до сім’ї та шлюбу неприпустиме. Не знаю, чи повернемося ми коли-небудь до домострою, до того, що чоловік — голова родини, як Христос — Глава Церкви. Сподіваюся, що хоча б у наших християнських родинах про це пам’ятатимуть. Утім, зараз, звичайно, дуже важко знайти гідну супутницю життя. Бо зазвичай вибирають за якимось зовнішніми ознаками, за зовнішньою красою, а не дивляться вглиб, щоб розгледіти красу внутрішню, красу душі.

— Що Ви радите молодим людям, які шукають собі супутницю чи супутника життя?
— Раніше радилися з батьками. Гадаю, що це було значною мірою виправдано. Звичайно ж, добре, якщо б ми прислухалися до батьків, а батьки б проявляли мудрість, толерантність та повагу. Навчилися підказувати, а не лише нав’язувати свою волю.
Пригадую, в 1970‑ті роки, коли я навчався на останньому курсі інституту, а моя матушка — на другому, ми вирішили одружитися. Я приїхав до батька за благословенням. Тато не питав, багата вона чи бідна, чи висока, чи гарна… Він лише запитав: «Хто її батьки?». Я відповів: «Селяни». А мій батько, інвалід війни, і каже: «Тоді одружуйся». Я спочатку не вникнув у сенс його слів.
А згадав про цю розмову через п’ять років, коли вирішив круто повернути своє життя. Коли я залишив роботу в НДІ гідрометеорології і пішов до редакції журналу «Православний вісник», моя дружина навчалася в аспірантурі. А в той час наука — це, так сказати, і повага, і престиж, і зарплата. Однак ми разом вирішили, що треба піти. Коли вона сказала директору інституту, що я пішов і вже служу дияконом у Флорівському монастирі, той страшенно засмутився і навіть злякався, боячись наслідків по партійній лінії. Моїй дружині він нічого не сказав, а потім вона пішла в декретну відпустку, після чого звільнилася — і так потихеньку закінчилася її наукова кар’єра. Хоча тоді багато хто радив їй розлучитися. І ось тоді я згадав, як мудро тато дав своє благословення. У той час у сільських сім’ях виховання було ще патріархальним. Дітей вчили, що сім’я — це на все життя, сім’я — це святе. На жаль, зараз у селах уже цього немає. Та й самі села зникають.
Я знаю, до речі, багатьох священиків, які теж у 1970‑ті роки вирішили стати на стезю служіння Богові, але їхні дружини були проти і розлучалися, сім’ї розпадалися. Потім ці дружини приходили і просили прощення, але вже все, назад шляху не було…
Так що батьківське благословення — це важливо. Як говориться в Таїнстві Вінчання, молитвою батьків утверджується дім дітей. Правда, іноді батьки занадто втручаються в життя молодих. Тоді я нагадую їм слова апостола Павла: «Батьки, не роздратовуйте дітей ваших»(Єф. 6: 4; Кол. 3: 21).

— Про що Ви розповідаєте майбутньому подружжю перед Вінчанням?
— Про християнське ставлення до сім’ї та шлюбу. В одному вірші є такі слова: «Любовь — не вздохи при луне». Це і відповідальність, це і повага. Коли молодят водять навколо аналоя, співають спочатку «Исаие, ликуй». Це радість молодят, радість родичів, радість Церкви про те, що створюється християнська сім’я. А другий раз співається — «Святии мученицы». Мученики тому, що це сімейний хрест і мучеництво. Ось цього розуміння у нас зараз усі начисто позбавлені: ніхто не думає про те, що потрібно бути готовим, певною мірою, і до страждань.
Ми намагаємося донести до молодят, щоб вони подивилися на сімейні взаємини ніби з боку.
Кожна людина трохи егоїстична, хоча християни покликані думати насамперед не про себе, а про інших. Але у нас чоловік, наприклад, звик завжди ходити на футбол або пити пиво з друзями. І ось, у нього вже сім’я, діти, а він так і не може розлучитися зі своїми звичками. А треба тепер думати про сім’ю, про дітей, а не про те, що хочеться в цей час. Не всі здатні перелаштуватися.
І дружини теж часто залишаються егоїстками. Або, наприклад, коли народжується дитина, всі сили своєї душі жінка спрямовує на дитину, а чоловік залишається ніби осторонь. З народженням дітей з’являються всілякі сімейні спокуси та випробування, і чоловік починає ображатися, пред’являти дружині претензії. А все тому, що дружина не зуміла розподілити свої почуття, любов, турботу і на дитину, і на чоловіка, і на все сімейство.
Ось так ми й намагаємося нагадувати, щоб люди більше йшли одне одному назустріч.
— Чи завжди потрібно зберігати шлюб? Чи траплялися у Вашій пастирській практиці такі випадки, коли розлучення було вже неминучим?
— На жаль, бувають і такі випадки. Але це трапляється там, де молодята несерйозно поставилися до Таїнства. І, можливо, вина наша в тому, що не контролювали їх. Ну, не будеш же людину щоразу примушувати — йди, мовляв, до Сповіді. Ті, хто ходять, — вони, так би мовити, підконтрольні Церкві. А ті, які лише формально вінчалися, потім приходять і заявляють раптом: «А ми вже розлучилися».
Часто буває, що люди чинять непродумано, мириш їх десятиліттями, а вони кажуть: «Ми стільки бруду вилили одне на одного, що повернення вже неможливе»…
Іноді причина розлучення і ламаного шеляга не вартує. Один випадок сумний був, коли дружина попросила чоловіка купити їй щось, а в нього зарплата була невелика (справа була в 1980‑ті роки). Чоловік їй грубо відповів на це, а вона образилася і теж відповіла. І ось так пішло-поїхало. Прожили вони десь років 20 років разом, потім — розлучення. А якби з самого початку подумав — стоп, це гріх, я не буду цього робити. Сказав би: «Вибач, я зараз не можу тобі дорогі подарунки купувати…».
— Про що потрібно пам’ятати майбутньому подружжю в першу чергу?
— Про те, що любов, за апостолом Павлом, довготерпить, любов милосердствує, не мислить лихого (див.: 1 Кор. 13: 4‑5). І якщо ми по‑християнськи будемо одне до одного ставитися, значить і сім’ї наші будуть щасливі і довголітні. Слід пам’ятати, що любов може видозмінюватися. Одна любов у 20 років, інша — в 40 чи, наприклад, в 70.
Я, до речі, повінчав пару: йому — 97 років, а їй — 92 роки. Вони одружилися і розписалися ще до війни, з вірою прожили все життя. Він отримав важке поранення, мало не в серце, але молився і вижив. І ось тепер вони вирішили повінчатися.
Нещодавно у святителя Іоанна Златоуста я знайшов слова, що досконала сім’я може бути не нижчою за чернецтво, а за багатьма параметрами навіть перевершувати чернечий подвиг. Ставлячись до чернецтва з належною повагою, ми забуваємо, що Господь благословив християнський шлюб ще в раю — «Плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю, і володійте нею…» (Бут. 1: 28).
Дай Бог, щоб зараз якомога більше людей по‑християнськи переглянули свій світогляд. І завжди ми повинні пам’ятати, що «не хлібом єдиним житиме людина, а всяким словом, що виходить з уст Божих» (Мф. 4: 4).
Бесіду вів Олег Карпенко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.