ПРОЩЕНА НЕДІЛЯ

Цей недільний день має назву Прощеної неділі й згадує про Адамове вигнання. Ім’я Адам означає людину в її ніби первинному сенсі — «взятий із червоної глини». В деяких східних мовах Адам, власне, і означає «людина». Наш праотець згрішив і породив нас у вигнанні. Сам він був створений Богом із райської землі й жив у раю. А потім за гріх свій був вигнаний, як фальшивий бог. Адам хотів бути богом — і не став. 
Сказав змій Єві: «будете, як боги» (Бут. 3: 5) — і обманув. І ось цих фальшивих богів, які скуштували заборонений плід, буквально в шию вигнали геть з місця раю. Так ми всі народилися у вигнанні.
…У тяжкі роки сталінських репресій безліч дітей народжувалося в тюрмах. Були діти війни, діти таборів, яких зачинали й народжували невідомо де — у бліндажах і бараках, на етапах, — а отже, у випадкових зв’язках. І народжувалися, і виростали там. І ми всі з вами в духовному сенсі діти табору й тюрми. Тому що нас народили у вигнанні. Ми і своїх дітей народили теж у вигнанні. І тільки тепер прагнемо до Небесної Батьківщини.
Думати про Адама треба тому, що він дуже пов’язаний із Христом. Христос — це новий Адам. Ми скоро поставимо серед храму Розп’яття, Хрест Спасителя. І там, під Хрестом, на якому висів розіп’ятий Син Божий, лежить череп. Це череп Адама. Новий Адам на Хресті, ветхий — кістками в землі. Христос прийшов з небес, як новий Адам, щоб спокутувати ветхого Адама, який у пеклі. А діти Адамові — на землі.
Класична православна іконографія Воскресіння зображує зішестя Христа у пекло, таїнство Великої Суботи. Господь сходить у пекло для того, щоб визволити усіх, хто чекав на Нього. І кого Він першими вивів з пекла, кого Він тягне за руки? Це Адам і Єва, перші люди. 
Матір Божа — нова Єва, яка послухом Богові зцілила Євин непослух. А Христос — новий Адам, Який Своєю чистотою і безгрішністю веде нас до Отця і гріхи наші підносить на хресне дерево.
Христос і Адам, повторююсь, дуже пов’язані. У світі було лише дві людини без гріха. Перший — це Адам, який був безгрішний і втратив цю безгрішність. Другий — Христос, Який чистий, безгрішний і безгрішності не втратив. І ось Христос виправляє гріхопадіння першої людини.
Христос навіки святий і безсмертний. Над Ним не мають влади ні хвороба, ні смерть, ні гріх. Він — справді Отець нового людства. Всі інші люди, так чи інакше, причетні до зарази гріха. Повторюю, оскільки Адам, будучи безгрішним, втратив безгрішність, він породив осквернене, грішне, хворе потомство. Власне, споглядання всієї цієї трагедії згодом було для нього великою мукою. 
Адам був узятий Богом із землі. Батька й матері у нього не було. Деякі люди, які сумніваються в таїнстві народження Христа без участі чоловіка, говорять: «Ну як може Діва, Яка не знала чоловіка, Яка зберегла невинність, прийняти в утробі, а потім ще й народити, зберігши невинність?». На це ми відповідаємо, що й життя наше теж почалося з чуда. Господь Бог створив Адама із землі. Перша людина теж не була зачатою, виношеною в утробі, вигодуваною груддю. Перша людина була створена одразу «готовою». Це — велике чудо, створене Божими руками без батька й матері. І Христос теж народився чудесно, як новий Адам. І Єва була чудесно створена не із землі, але із ребра. І в неї теж не було ні батька, ні матері. Її теж не носили в утробі, але вона народилася «готовою», цілою, вийшовши з тіла свого чоловіка. І тому мала в особі Адама і чоловіка, і батька. Тому така прихильність у жінки до чоловіка, бо Єва дивилася на чоловіка як на пана одвіку, ще до гріха. А після гріхопадіння Бог підкорив її чоловікові: «до чоловіка твого жадання твоє, і він буде панувати над тобою» (Бут. 3: 16). Єва відчуває, що вона з ребра, вона прагне увійти в своє тіло, прагне сховатися в Адамі, прагне знайти своє місце біля його серця.
Адам прожив тяжке життя. І все життя його після гріхопадіння називалася одним словом — покаяння. Ми не можемо уявити собі життя нашого праотця до гріхопадіння, тому що ми — грішні. А грішні безгрішне життя уявити не можуть. Ми не можемо уявити собі те, чого немає в нашому досвіді. Чоловік не може зрозуміти, як народжує жінка, його організм інший. Людина, яка не воювала, не знає, що таке війна. Той, хто не голодував, — не знає, що таке голод. Спромогтися уявити, напружуючи свідомість, можна, — але до кінця зрозуміти неможливо. І, що значить не мати гріхів, ми, на жаль, теж уявити не можемо.
Яким був наш праотець до гріхопадіння? Він був сукупністю всіх красот і всіх переваг, що є в людстві. Тому що все людство — це одна величезна сім’я. Краса пензля Рафаеля, наприклад, і тонкість музики Моцарта, і стрункість шедевра Растреллі або Гауді — все це було в Адамі. Він був геніальний. Він був безсмертний, блаженний, надзвичайно мудрий, красивий. Узагалі, він був божественний. Це був маленький бог на землі. Він не мав, до речі, жодного страху — ні перед смертю, бо смерть ще не увійшла у світ, ні перед хворобою, тому що він був безсмертний. Він нікого і нічого не боявся. Ми теж не можемо цього уявити, оскільки постійно чогось боїмося і остерігаємося. Знаком влади Адама над природою було те, що тварини приходили до нього і слухалися його. Великі звірі, скажімо, слони або жирафи, і маленькі звірі, які-небудь хом’ячки або комашки — усі вони приходили до Адама як до пана. Вони вклонялися йому, і він давав їм імена.
Як каже Платон, одна з найяскравіших постатей в історії, дати правильне ім’я означає у найкращому сенсі скористатися всією силою розуму, оскільки розум виявляється при правильному називанні імен. Дати ім’я — значить пізнати сутність. Адам розумів навколишній світ. Він знав мову трави й вітру. Він чув голоси птахів і розумів, про що вони співають. Він знав усе, що можна знати людині, і міг знати більше. Він повинен був стати богом по благодаті. Він повинен був очолити увесь цей світ, розплодитися без гріха в раю, а не на землі вигнання, — привести нових людей у світ, створити нове людство. Він цього не зробив. І потім усе життя своє він ридав. Він вив і плакав. Усе життя його було безперестанним виттям. Це не був плач, це був крик.
Знаєте, як страшно втратити те, що ти мав раніше? Легко підніматися вгору, від «Запорожця», наприклад, до «Жигулів», від «Жигулів» — до «БМВ», потім до «Майбаха». А от від «Майбаха» до «Запорожця» спускатися нестерпно. Із власного будинку переселитися до притулку для безхатченків — можна повіситися, та багато хто й вішається, Боже збав. Тому що підніматися вгору відносно легко, а от падати — важко.
А що означає впасти із раю у світ? Бути з Богом — і стати смертним… Адам і Єва змінилися. Вони одразу відчули, що померли. Тілом вони жили ще 900 з гаком років, вони були фізично дуже витривалі, красиві, сильні. Проте душа у них померла одразу після вигнання з раю.
Є дві смерті. Є смерть фізична, коли з тіла йде душа. Людина починає смердіти, гнити, і потрібно якнайшвидше її в землю поховати, тому що вона втратила людську подобу. І ми навіть з любові ховаємо її в землю, бо не можемо дивитися на її гнильні зміни. А є смерть душі, коли душа забула Бога або відірвалася від Бога, згрішила. Як тоскно буває людині, яка згрішила, знає кожен із нас. Це гниття душі. Це запах смертної гнилі всередині людини. Не ззовні, а всередині. Душа болить, коли нагрішить людина.
Так ось, Адам помер одразу ж. Нагрішив і помер. Єва нагрішила й померла. І вони одразу ж відчули себе відірваними від благодаті. Їм стало соромно, що вони голі. Вони помітили свою наготу і зшили собі з листя одяг у вигляді широких поясів. Їм стало соромно майбутнього потомства, яке народиться з цих стегон, яке буде такими ж грішниками, якими стали вони. 
А потім Адам усе життя плакав. Він плакав тому, що втратив рай. Він плакав тому, що думав, що скоро повернеться назад. Як людина, що потрапила в біду, думає: ну, ще трошки, і я вийду звідси. Але «трошки» не закінчується. Воно триває і триває. А потім вона поступово розуміє, що це ніколи не закінчиться, це вже назавжди.
Спочатку Адам з Євою хотіли потомства і жадали Спасителя, щоб народився хтось, хто поверне їх у рай. Ось народився первісток. Вони сказали: «Ось, ми знайшли сина від Господа» (див.: Бут. 4: 1), — і назвали його Каїн — «придбання». Перші пологи у Єви, дорога перша дитинка… І хто ж з неї виріс? Виріс вбивця. Ось перший плід подружжя після гріхопадіння.
Потім народився Авель, і брат убив брата. Адам і Єва вперше ховали дитину. На першому похороні на землі батьки ховали дітей, а не навпаки. Це сьогодні, в основному, діти ховають батьків, і якщо трапляється навпаки — то це жах. Але на початку саме ненормальність і була нормою, й Адам і Єва вперше ховали свого сина, убитого іншим сином. Одна єврейська агада (оповідь) пише, що земля не хотіла пити кров Авеля. Коли пролилася ця перша кров, вона скипілася на поверхні землі і засохла. Земля вперше повинна була увібрати кров людську, а це не її справа, вона не повинна її пити. Вона може пити воду, дощ, талий сніг, але не кров.
Батьки не знали, що робити із сином, оповідається далі. Ворон підлетів, почав дзьобом землю длубати біля небіжчика. Вони зрозуміли, що треба його ховати в землю. Адже Бог сказав: «порох ти і до пороху повернешся» (Бут. 3: 19). Такий був перший похорон. Так розпочалася історія людства.
Потім народжувалися інші діти. Батьки їм розповідали, де вони були, як з’явилися на світ, що вони бачили, що знали. Книг тоді не було. Адам схожий на Христа ще й тому, що Христос не писав книг. Христос нікуди із Палестини не виїжджав, з військовими походами не ходив, багатий не був, у палацах не жив. Він не зробив нічого, чим сьогодні хваляться багаті, сильні, відомі люди. Але, нічого не написавши, Христос перевернув світ. За ним записали по пам’яті, як підказав Дух Святий, Його учні, вже після Воскресіння, після П’яти­десятниці.
Адам теж не писав книг. Він був сам жива книга — жив 960 років. Як колоністи, які потрапили в полон й через те розплодилися далеко від батьківщини, говорять: «Ми повинні повернутися, не тут наш дім, він в іншому місці», — так і Адам говорив своїм дітям про їхню райську батьківщину. Але разом із тим він бачив, що діти його не слухають. Діти, які не знали раю, полюбили землю. Вони почали садити городи, стали добувати залізо, кувати зброю, їм стало ще легше вбивати одне одного. Вони стали грати на дудках і сопілках, будувати міста, обживаючи цю землю. Адам-бо думав, що скоро все це закінчиться, і буде повернення в рай. Але діти слухали його — і не розуміли.
Адам трохи не дожив до Всесвітнього Потопу. Уявіть, що протягом 960 років десятки поколінь могли приходити до нього, живого праотця, і запитувати, як усе було, чому ми зараз живемо так, а не інакше, який Господь, чому Він нас покарав… Усе це можна було почути із вуст найпершої людини. Але тих, хто запитував, було мало. В основному у людей були свої заняття: вони починали, повторюю, воювати і будувати, орати і сіяти тощо. Рай їх цікавив дедалі менше. І Адам розумів з кожним роком все ясніше, що цей жах ще дуже довго не закінчиться, що він тільки почався. Тому він усе життя плакав. Плакав по собі, тому що він перший грішник, і плакав по всіх тих, хто народиться від нього, бо він передав їм у спадок жахливе життя. 
Цим жахливим життям, між іншим, живемо й ми. Якби не Христос — новий Адам, Який прийшов з небес і подарував надію, віру, запалив у нас, як вогник, бажання іншого життя, — то це життя було б повним кошмаром і для ситого, і для голодного, і для молодого, і для старого, і для багатого, і для бідного. Ми й живемо в кошмарі. Ми втратили рай, і ось сьогодні ми повинні шкірою, серцем відчути те, що відчував Адам, коли втратив рай Божий — вийшов з нього геть, дивився на нього здалеку і плакав.
Ми повинні жити іншим життям. Для цього нам Бог дає піст. Перша заповідь, що була дана людині, — не їж, не куштуй, не чіпай. Усе їж, одного тільки не їж. І людина не зробила того, що Бог їй сказав. Тому, коли ми, постуючи, виконуємо заповідь «не їж», ми виправляємо помилку Адама. Великий піст — це можливість всередині свого особистого досвіду спробувати виправити гріх нашого праотця, і загартувати свою волю, і послабити свою плоть, яка із землі взята і до землі міцно прив’язана.
Ми земні люди. Ми — прах, прах та попіл. Авраам про себе Богу сказав: «я порох і попіл» (Бут. 18: 27). А ми й поготів. Якщо Авраам прах і попіл, то хто ми такі? Прах скував нашу душу, і, щоб вона була вільна, потрібно, щоб плоть була в поневоленні. І Великий піст — це можливість поневолити своє тіло. Не дбати про прах, а дати душі більше свободи, для того щоб більше зрозуміти, відчути, прочитати, запам’ятати, помолитися.
Тож, дорогі християни, майте на увазі, що ми живемо життям грішного Адама. Але у світ вже прийшов новий Адам, Господь з небес, і Він вселився в нас. Тобто в нас живуть дві людини: ветхий Адам, який нас породив по плоті, і новий Адам — Христос, Який вселяється в нас через Хрещення, через слово Своє, через Причастя, через виконання заповідей. І ці два Адами повин­ні між собою боротися. І вони борються, причому ветхий повинен слухатися нового. Подивіться на ікону Воскресіння. Що там робить новий Адам, а що — ветхий? Останній з благанням дивиться знизу вгору, а новий з милістю приходить, щоб підняти його з пекла. І потрібно, щоб наш ветхий Адам у внутрішній боротьбі слухався нового. Щоб старе підпорядковувалося молодому, грішне перетворювалося на безгрішне. Ось для цього ми й увійдемо в святу Чотиридесятницю. Щоб у кінці цього довгого моста засяяло нам усім світло Воскреслого Господа. Щоб ми всі викупалися в цьому Нетварному Світлі, Фаворському світлі. Щоб душі наші хоч трохи відчули майбутню радість.
Повторюю, немає в цьому житті справжніх радостей, крім радості істинної віри і крім благодаті, яку Бог дає душі смиренній, віруючій, тій, що кається. Тому кидайтеся в піст, як молодий плавець пірнає в холодні хвилі. Сміливо і з радістю, з юнацьким запалом кидайтеся в піст — постувати, читати Псалтир, не дивитися телевізор, не говорити зайвого, полюбити храм, подавати милостиню. Все це для того, щоб душа окрилилася. Людина — істота духовно крилата. Вона не повинна бути подібна до курки. У курки є крила, але літати вона не може. Вона смішна, коли намагається літати. Ми поки що — такі ось курки, з крилами, але без польоту. А піст повинен усіх нас окрилити. 
Господь сьогодні дає нам ще один шанс стати кращими, стати небесними громадянами, повернутися туди, звідки ми впали, і навіть більше, тому що Адам був у земному раю, а нам подарують інший рай, уже не земний, а небесний град Єрусалим, уготований, що сходить згори, як наречена, прикрашена для свого нареченого. Це побачив тайновидець євангеліст Іоанн і розповів нам у своєму Одкровенні.
Так що ми — громадяни небесного Єрусалима, і ми повинні бути гідні цієї небесної прописки. Тому давайте візьмемося за себе, змінимося на краще, Великдень зустрінемо, зрадіємо та звеселимося, наповнимося Духом Святим і порадуємо Адама, нашого отця. Його кістки в землі давно змішалися з прахом, а душу взяв на небо Христос. І праотець тепер дивиться з небес на землю найуважнішим чином: хто ж із його дітей живе правильно, а хто неправильно. Звеселімо ж нашого праотця, зробимо йому приємне. Нехай він з небес помітить хоча б ще одну душу, яка почала змінюватися на краще, молитися, каятися і прагнути до майбутнього, нетлінного і нескінченного Христового Царства. І нехай сьогоднішня його радість у Царстві Божому з часом стане і нашою радістю.
Протоієрей Андрій Ткачов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.