«ПРОЩАТИ — ЦЕ ЕЛЕМЕНТАРНА ТЕХНІКА БЕЗПЕКИ»

Просити одне в одного пробачення у день Прощеної неділі — традиція, данина моді чи встановлення, що має коріння у вічності? Коли, чому й навіщо потрібно прощати? Відповідає протоієрей Сергій Правдолюбов, настоятель храму в ім’я Живоначальної Трійці у Троїце-Голенищеві (м. Москва):

— Коли у людини має бути операція, під час якої вона може померти, навряд чи вона засумнівається, що необхідно пробачити всім, хто її коли-небудь вільно чи мимоволі образив. Зрозуміло, якщо вона вірує у Христа. Прощена неділя — нагадування про те, що нам треба буде всім пробачити. Так вимагає Господь наш Іісус Христос, і не тому що у Нього виникло таке деспотичне бажання, а тому що якщо я комусь не пробачив, марно навіть молитися і просити у Бога щось для себе. Жодних відмовок, вивертів бути не може. Ми повинні пробачити, інакше життя наше не рухатиметься.
Люди, виховані у Православній вірі, зобо­в’язані прощати, не відкладаючи це на Прощену неділю. Апостол каже: гніваючись, не грішіть: нехай сонце не заходить у гніві вашому (Єф. 4: 26). А згадайте, які чудові слова є в молитві, яку ми читаємо перед Причастям: «первее примирися тя опечалившим». Тебе образили, і ти проси у кривдника пробачення. Це непросто, це вже рівень неземного буття. Але ми й призначені для іншого життя — вічного.
Візьмемо супутник або космічний корабель. Його будують кілька десятиліть, витрачають на це величезні гроші, готують до польоту на Марс. Побудували, злітає, щось не спрацьовує, падає… Чому? Неправильно були на землі орієнтовані плюси й мінуси електропостачання, не зміг він зорієнтуватися на сонці, розвернувши свої сонячні батареї, і загинув.
Загинув не тому, що Бог знищує космічний корабель, а тому, що люди недопрацювали тут, на землі. Тридцять років готували і не підготували як слід. А нас, людей, 60 років готують до вічного життя, кажуть, що для нього необхідно, а ми впираємося: «Та ви що? Неможливо пробачити всі образи». А якщо не працюватиме система, що будете робити далі? Усе впаде. Любий мій, давай налаштовуй свою роботу для вічності, а не для тимчасового життя на землі.
Досить вслухатися у слова Божественної літургії, звернути увагу, в якому часі вживаються дієслова, щоб це стало очевидно. Ми зі студентами три роки вивчали грецький текст, зрозуміло, консультуючись із професором грецької мови. Там є такі слова: «Згадуючи все, що для нас було (церковно­слов’янською — вся, яже о нас бывшая): Хрест, гроб, триденне Воскресіння, на небеса сходження, одесную сидіння, Друге і славне паки Пришестя».
Це не помилка. Греки жахнулися б від одного неправильного слова — зажадали б виправити. Але майже дві тисячі років ніхто не виправляє. Було Друге Пришестя — текст для майбутнього написаний, а не для сьогодення. І ще на одне місце Літургії хочу звернути увагу:
«Нераздельней Троице покланяемся: Та бо нас спасла есть».
Минулий доконаний час. Ми ще не врятовані, живемо на землі, а в Церкві співаємо:
«Та бо нас спасла есть».
Це слова Літургії з майбутнього після Другого Пришестя, а ми їх співаємо зараз. Вони нагадують нам про розбіжності нашого лінійного часу і вічності, ми на Літургії молимося з вічності і страшимося цього, якщо усвідомлюємо сенс слів.
Святитель Василій Великий це трошки пом’якшив, в його Літургії немає такого буквального зіткнення часу й вічності, а коли слухаєш слова Літургії Іоанна Златоуста  — древньої Антіохійської літургії, — аж страшно стає. Такий погляд з вічності у жодному разі не нав’язується, але ми повинні зі страхом і трепетом усвідомлювати, для чого живемо на землі, і всіма можливими технічними засобами налаштовувати себе розумово та морально на те, щоб дивитися уважно на своє життя саме звідти, з вічності. Прощати необхідно, бо це елементарна техніка безпеки.
Ми спираємося на Євангеліє, на слова Христа, але нелегко буває дотримати їх миттєво, іноді «гальмуємо».
Одного разу, коли я в храмі сповідував, підійшов чоловік і зненацька вдарив мене по щоці. А в мене відбулося деяке гальмування — я став згадувати, що треба робити у таких випадках. Максимум дві секунди думав, після чого підставив іншу щоку.
Він не вдарив, більше у храм не приходив, але я досі себе лаю, що тоді загальмував. Миттєво повинен був підставити другу щоку, але наші розум, серце, совість ціпеніють перед Євангелієм. Без запізнення треба реагувати, інакше наш космічний корабель знову може звалитися. У житті земному нас тренують небесними заповідями вічного життя, щоб ми не погубили свій корабель своїми ж недоробками, неполадками, уповільненими реакціями.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.