ПРО ВАЖКИЙ ШЛЯХ ДО ПРАВОСЛАВ’Я

Американський актор Джонатан Джексон публічно сповідав Православ’я на врученні премії «Еммі». Отримавши нагороду, він перехрестився, вшанував Святу Трійцю й, серед інших, подякував афонським ченцям за молитву про увесь світ. Ця новина гаряче й радісно обговорювалася на багатьох православних сайтах.

Шлях Джонатана Джексона до Православ’я був нелегким і довгим, його розповідь про віру і Церкву — глибока й повчальна. Публікуємо фрагменти інтерв’ю Джексона, що він дав його в ефірі американського православного радіо Ancient Faith Radio.

ПОШУК
Мої батьки — адвентисти сьомого дня, напевно, в четвертому поколінні. Років до дев’яти і мене виховували адвентистом, а потім батько й мати почали відходити від цієї деномінації. Ми переїхали у Лос-Анджелес, і я почав грати в «Головному госпіталі».
У Лос-Анджелесі у нас не було храму, тому ми з братом слухали різні проповіді — таке у нас було духовне життя. Деякі проповіді мене дуже глибоко зачепили, і Бог посів у моєму житті досить важливе місце. Я став читати К. С. Льюїса: «Просто християнство», «Розірвання шлюбу» та інші книги.
Я зовсім не бачив сенсу в тому, щоб ходити в храм. Я любив Бога, любив Христа, але не розумів, для чого потрібна Церква. Власне, якщо я можу і вдома слухати проповіді й читати книги, навіщо ходити кудись іще?
Але, з іншого боку, у мене було це відчуття космосу…
Я ніколи не хотів належати до якоїсь деномінації. Я хотів належати до всього християнства! Я не знав, що таке Вселенська Церква, але відчував, що мені дуже близький Льюїс — англієць і англіканин.
У 17 років я став спілкуватися з різними церковними групами — переважно харизматичними, поза деномінаціями. У нас навіть вдома була церква, до нас приїжджали пастори, і десь 15–20 акторів приходили на богослужіння у вихідні.
Я одружився, щойно мені виповнилося 20 — моєму шлюбу десять років. (Моя дружина теж грала в «Головному госпіталі», але помітили ми одне одного на «Еммі». Я подякував Христу, отримавши нагороду, і це її вразило. Тоді вона переживала період відходу від Бога й віри.)
У русі харизматів я був близько десяти років і переконаний, що чимало з них відкриють для себе Православ’я, оскільки щиро хочуть зустрітися з Богом і пізнати Його.
У харизматів немає церковної традиції, тому вони створюють нові традиції, по-своєму шукають Бога. Впевнений: багато хто знайде відповіді на свої запитання у давній вірі, в Православ’ї. Це буде як дорога додому. Як це було у мене.
ЖОДНОГО СЛОВА ПРО ПРАВОСЛАВ’Я
Мій шлях у Православ’я був таким.
Я поїхав у Румунію працювати над фільмом, жив три з половиною місяці в Бухаресті. Я мав роль у чудовому фільмі «Схід темряви», але в результаті студія повністю вирізала мого персонажа. Ми приїхали з дружиною і двома дітьми, і нас пограбували цигани. Таке тепле вітання…
Я заходив у православні храми, дуже маленькі, усе всередині було в золоті й абсолютно незвичним для мене. І мені і дружині Православ’я здавалося дивним кузеном католицтва. Але не там я відкрив для себе Православ’я.
Моя дружина родом з Італії, і ми вирішили з’їздити в Рим. І те, що я побачив у Римі, можна описати так: «Зажди, тут усе настільки близьке до християнства — я й уявити собі не міг!».
Я думав, що Рим мене приголомшить своєю давньою релігійністю, але все виявилося навпаки. Була Вербна неділя, говорив Папа Бенедикт, пальмові гілки вистилали вулиці…
Ми були за три квартали від собору святого Петра, і це було чарівно — по-справжньому глибоко. Ми бачили хрест у Колізеї, і нас із дружиною вразило, що ми зовсім поряд з мучениками за Христа. Одна справа — читати про це в книзі, зовсім інша — бути фізично в цьому місці й усвідомлювати це.
Тоді я вирішив, що маю дізнатися більше про християнство, і став читати книгу Гонсалеса «Історія християнства». Але там не було жодного слова про Православ’я — тільки про католиків і протестантів.
За три роки інтенсивного читання про історію християнства я не знайшов майже жодної згадки про Східну Церкву. І тому вирішив, що давня Церква бере початок у Римі. Я прочитав Честертона, прочитав 15 книг папи Бенедикта… Чудові книги, але багато що в католицизмі прийняти я не міг, наприклад непогрішність папи, особливо враховуючи, що вона дуже пізно була визнана офіційно, близько 1870 р.
Ми з дружиною ходили на католицькі меси, і це було цікаво, я відчував, що це історична віра.
Тоді постало питання про прийняття католицизму. І я став благати Бога про треті двері. Я сказав Богу: «Я не розумію протестантизм, бо для мене дім, що розділився в собі, не може вистояти». Адже тільки в Америці 23 тисячі деномінацій… Як це співвіднести з тим, що в перші століття була одна віра? Так, було багато єресей, але Вселенська Церква була єдиною. І навіть після відділення Риму все одно вони вважали себе єдиною Церквою.
Навіть Лютер — це була спроба повернутися до Святої Кафоличної і Апостольської Церкви.
Я молився, і пам’ятаю багато темних ночей, які були так схожі на темну ніч душі, а я так відчайдушно хотів знайти єдину давню Церкву…
ЦЕРКВА ЗІ СНУ
Три роки пошуків — і я вирішив, що оскільки не можу повністю вмістити католицтво, то буду «протестантом без громадянства». І тут раптом — не знаю, як це сталося, — я подумав: «Перш ніж закинути всю цю справу і просто стати протестантом, слід мені ще прочитати про великий розкол…».
Це було наче спалах блискавки. ВСЕ почало сходитися — навіть не знаю, як це сталося. Але я скачав на айфон книгу «Православна Церква» отця Джона Макгакіна. Я не міг відірватися. Це стало кульмінацією моїх чотирирічних пошуків. Потім — книги владики Калліста (Уера), отця Олександра Шмемана, отця Петра Гілквіста…
Потім на Гугл-карті я став шукати православні храми, знайшов кілька грецьких церков і прийшов в одну з них. Там була літня жінка-співробітниця, я постукав, вона відчинила мені двері і впустила.
Я сказав: «Я тут хотів просто подивитися на храм, але я мало знаю».
Вона відповіла: «Заходьте! Нікого немає. Просто заходьте й оглядайте все». Я був один, я мовчав, мене оточили ікони, абсолютно мені не знайомі, і Христос Вседержитель був там… І, знаєте, перше слово, яке в мене з уст злетіло, було лайливе… Це було неправильно. Але я був настільки вражений, я настільки сторопів… Я зрозумів, що я ЗНАЙШОВ ІСТИННУ Церкву.
І ще я згадав, що мені снився православний храм задовго до того, як я вперше його відвідав. Я був потім у інших храмах, і вони тільки трохи відрізнялися від того, що я бачив уві сні. Я продовжував шукати по Інтернету і знайшов храм Пресвятої Богородиці в м. Сільверлейк.
І це був той самий храм! Там не було лавок! А я запам’ятав уві сні, що в храмі не було лавок! Світло лилося з вікон, люди виходили з храму, все було містичним… «Ось воно! Ось воно!»
Я подзвонив настоятелеві — отцю Джону Стрикланду. Він сам «конверт» — перейшов у Православ’я, і теж з Вашингтона… Ми зустрілися і стали спілкуватися.
ІДИ ЗВІДСИ!
А потім була перша служба. І перша моя думка, коли я увійшов у храм, була: «Іди. Біжи! Просто йди! Не треба. Тобі не можна бути тут!». Дивно, але я подумав, що це був голос Божий. «Ого!» — я практично спітнів. Це було ДУЖЕ сильне почуття.
Я нікого не знав у храмі, мені було некомфортно, я був чужим. Але потім я ніби відчув, що Святий Дух сказав: «Залишись до кінця, і потім ти зрозумієш свої почуття». Але перші 45 хвилин були страшно дискомфортними.
А через 45 хвилин щось сталося. Приміщення преобразилося — після проповіді, після молитви про оголошених. Все зримо змінилося. Почалася Херувимська…
Відкрився рай.
І тут я стою…
За цей час я пройшов шлях від «Іди, іди звідси» до сліз, що котяться по щоках.
Я ніколи не бачив, щоб ось так, єдиним серцем, люди молилися б із таким розчуленням. Просто ніколи не бачив. Люди хрестилися: «Господи, помилуй, Господи, помилуй» — у мене подих перехопило. І це не було самоприниженням, покаянням «я — хробак». Це було радісне покаяння. Немов прямий зв’язок з Богом.
Я молився: «Все, що я хочу — просто бути тут, решта неважливо. Хочу бути тут із цим єдиним тілом… тілом Христовим».
Це було непросто. Але це було поворотною точкою.
Тієї миті дружини не було зі мною, але пізніше я познайомив її з отцем Джоном. Він показав нам храм, вона побачила ікони, і це її налякало. «Вони засуджують нас», — сказала вона. Так, це страшно… І треба розуміти, що для тих, хто виріс у католицькому чи протестантському оточенні, все це сприймається через призму того, що було в католицтві чи протестантизмі.
Я поважаю католицизм, дружу з католиками, але Є різниця… Юридичне сприйняття спасіння, наприклад.
Я всім ділився з дружиною, всім прочитаним… І вона стала відігріватися. Був Великий піст, і я вирішив постити. У нас тоді народилася третя дитина, і дружина не могла постити зі мною. Було напруження, й у нас був не найкращий Великдень, але це частина шляху.
Зараз моя дружина зовсім уже втягнулася… Вона збиралася піти на Прощену неділю на богослужіння і не змогла через малюка, зателефонувала мені і просто плакала, ТАК вона хотіла бути в храмі.
АКТОР І ВІРА
Важким питанням для мене було те, що я актор… Адже я зображую людей. Але мене заспокоює те, що Христос навчав через притчі та оповідання. І я ставлюся до акторства як до мистецтва оповідання, пробуючи відобразити життя чесно, щоб підвести людей до дзеркала, показати їм певний досвід. Наприклад, якщо в історії є помста, це може бути дуже потворно… Але це може бути дуже по-шекс­пірівськи, дуже по-біблійному.
Для мене важливо те, що якщо в серці людини є сім’я злості чи люті, й вона бачить наслідки цього на екрані — перебільшені, — то розуміє: «Ого! Ось що злість може зробити з людиною».
Або, наприклад, наркоманія. Можливо, якщо людина побачить правдивий фільм про наркомана, вона двічі подумає, чи пробувати наркотики…
На мене дуже сильно вплинув Достоєвський, я почав читати його підлітком, а він писав про по-справжньому страшні речі, але писав про це з позиції світла. Як актор я грав серійних убивць, самогубців, героїнових наркоманів… Узагалі, більшість моїх ролей — темні, але я завжди намагався зобразити тьму з позиції світла, щоб це стало просвітленням для інших людей.
ЛІТУРГІЯ
Мене вразило, що на першій службі, на якій я був, отець Джон вийшов з вівтаря, вклонився і сказав: «Простіть мене, брати і сестри». Це мене просто перевернуло: на Заході священик — клерикал, він перебуває над усіма. Він посередник між людиною і Богом. А це було зовсім по-іншому. Людина і Бог. Це священство, засноване на смиренні, служінні, на тому, щоб бути відображенням та іконою Христа. Річ не в окремій особистості, отець Джон БУВАЄ смиренним, це в системі, в традиції. Мене вразили слова сповіді — не «Ти, жалюгідний грішник, і я прощаю тебе», — але це як «Ми з тобою в одному човні, ми стоїмо перед Суддею, Який прийде знову».
Я вдячний Православній Церкві. Тут я знайшов дім, тут я пізнав смирення, а це справжня битва…

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.