ПРО ДІТЕЙ І КВІТИ. Думки про сирітську долю

 «Діти — квіти життя». Ми нерідко чуємо цей вислів, але чи завжди розуміємо, що насправді це означає? Що ми робимо, коли народжується квітка? Повсякчас поливаємо її пагінці, щоб у майбутньому рослина виросла міцною та здоровою.

«КОЖНА ДИТИНА ПОВИННА ЖИТИ У СІМ’Ї!»
Хто б сперечався з таким гаслом? Я — ні. Тим більше що іще 2005 р. в Україні ухвалили відповідний закон: усі дитячі будинки мають бути закриті й усі діти повин­ні жити в сім’ях. Це дуже правильно.
Сьогодні в нашій країні налічується понад 100 тисяч дітей-сиріт і близько 200 державних дитячих будинків та інтернатів.
ТРОХИ ПРО ФЛОРУ
Якщо вам захотілося посадити нове дерево на своїй ділянці, або вирішили придбати рослину, то що ви робите? Ідете й купуєте. Хтось цікавиться доглядом за рослинами при купівлі в магазині. Інші попередньо перелопачують гори літератури, ще інші в Інтернеті шукають інформацію щодо того, як правильно рослину посадити, як часто поливати, удобрювати тощо.
І всі ці знання й уміння потрібні тільки для того, щоб виростити рослину. Якщо ми все робимо правильно, — рослина виросте здоровою і красивою. Якщо ж вчасно не поливаємо або, навпаки, заливаємо водою, то нападають якісь комахи, з’являються хвороби, й рослина починає в’янути і зрештою може загинути.
А як же наші дитбудинківські діти? Адже в них уже була психологічна травма, коли їх забрали від батьків, і вони опинилися в дитячому будинку, де існують певні закони проживання та виживання.
ДИТБУДИНКІВСЬКІ ДІТИ
Рішення про закриття дитячих будинків багато районних служб почали завзято виконувати. Сама бачила, як у суботу приїжджали усиновителі або опікуни й брали дитину додому на вихідні, а в неділю ввечері або в понеділок вранці привозили назад. Комусь із дітей подобалася сім’я, а комусь і ні. Одна дівчинка, раз побувавши у новій родині, більше не захотіла туди їхати. Але минув час, і її забрали на вихідні інші люди, їй сподобалося, і зараз вона живе в будинку сімейного типу. Така процедура відбувалася з іншими дітьми. Вони знайомилися із сім’єю, проводили з нею вихідні або канікули і, якщо родина їм підходила, переїжджали до батьків-вихователів назовсім.
Бачачи таке поважне й толерантне ставлення до почуттів дітей, я наївно думала, що ця практика поширена по всій країні.
Я помилялася. На жаль, цей досвід був винятком. Нещодавно ми стикнулися з такою ситуацією. Представники районної служби у справах неповнолітніх, силоміць запхавши маленьких дітей (від 8 до 11 років) до машини й відіпхнувши при цьому директора та виховательку, повезли дітей нібито на свято, пообіцявши їх надвечір повернути. При цьому діти не просто плакали, а криком кричали, просили, щоб їх не відвозили. Працівникам служби було байдуже. Вони обдурили й адміністрацію, і дітей. Ніякого свята не було. Увечері дітей не привезли. І старші вихованці дитбудинку поїхали визволяти своїх маленьких друзів. Але повернути вони їх не могли й не змогли…
Дітей, поділивши на групи, відвезли у два новозведені будинки сімейного типу. Меблів, устаткування, відповідної техніки у них ще не було. Дітям не дали взяти із собою особистих речей. Ніхто не запитав, чи хочуть вони переїжджати в незнайомий будинок, чи подобаються їм люди, які їх виховуватимуть. Ніхто не поцікавився психологічною сумісністю дітей з новоспеченими батьками або чи є якість труднощі у стосунках між ними.
Співробітники служби просто виконували свої обов’язки: мовляв, діти маленькі, нічого не розуміють, мине час, і вони звикнуть до чужих людей…
Що ж, як знати, можливо, діти й звикнуть до нових батьків, а може й ні. Втім, яка різниця? Це ж чужі діти!
Аліна Недашківська
А ЯК ЧАСТО ВИ ПОЛИВАЄТЕ КВІТИ?
«Діти — квіти життя». Ми нерідко чуємо цей вислів, але чи завжди розуміємо, що насправді це означає? Що ми робимо, коли народжується квітка? Повсякчас поливаємо її пагінці, щоб у майбутньому рослина виросла міцною та здоровою. На моєму вікні стоїть алое. Колись воно не було таким сильним і міцним: то земля, куплена у квітковому магазині, не підходила, то поливала неправильно, але результат виходив один — рослина безнадійно в’яла. Ми вже думали її викинути, та все бракувало часу це зробити. Так і стояло те сухе алое місяців зо три й чекало своєї сумної долі. Ніхто його не поливав, бо думали, що рослина вже загинула. Настав момент, коли все-таки довелося дістати його із землі, щоб викинути… І що ми побачили: під висох­лими листочками з мертвими колючками виднілися живі корінці, які три місяці зовсім не одержували вологи, але боролися за своє життя до останнього. Нашому здивуванню не було меж. Квітка знову опинилася в горщику, але тепер почала одержувати необхідне живлення. Через місяць рослина повільно стала оживати, а зараз, через рік, алое живе, росте й продовжує радувати нас своєю красою.
Діти подібні до квітів. Вони потребують любові й турботи так само, як квітка потребує догляду й поливання. Коли їм бракує любові старших, чи то батьків, чи то друзів, їхнє коріння починає повільно засихати, хоча й продовжує боротися.
Є діти, як алое на моєму вікні, з підсохлими листочками, але із сильним живим корінням. З такими дітьми нам довелося познайомитися в дитячому інтернаті, що знаходиться за дві години їзди від Києва. Коли в’їжджали на його територію, дівчинка років 12-ти відразу упізнала свою хрещену й бігла коло нашої машини, вигукуючи щось від радості. Хрещена мама вийшла з машини й оком не встигла змигнути, як була оповита щасливими обіймами.
Ми пройшли в кімнату, де на нас чекали інші діти. Багато слів, сказаних дорослими того вечора, напевно, не долетіли до дитячих вух, та головне, що серця їхні були відкриті й чекали змін, немов дерево, що знемагає у спеку без дощу.
Складно пояснити, що відбувалося потім протягом декількох годин. Ми малювали, спілкувалися, сміялися й жартували. Усе було як у тумані. Емоції різного характеру наповнювали повітря кімнати. Іноді дихалося болем або образами, іноді — щирою радістю й дитячим безтурботним щастям.
Уявлення про інтернат, яке було чітко сформульоване в моїй уяві, повністю суперечило дійсності. Замість сліз і розпачу, в очах дітей блищала надія, радість і віра. Віра у щось світле, як проміннячко, що пробивається крізь хмари буденності.
Будь-яке добре слово, сказане зараз, може стати опорою й надією для них завтра. То чому ж ми, дорослі, не можемо цього зробити? Чому нам складно переступити через себе й сказати: «Я це зроб­лю», «Я допоможу зараз»? Набагато легше дати п’ть копійок жебракові й заспокоїти свою душу тим, що наше життя має правильний напрям, ніж поїхати й допомогти дітям з їхніми проблемами, почуттями, сподіваннями, можливо, і стражданнями, які сховані від сторонніх очей «за сімома замками». А що, коли розтопити кригу, відкрити нехай не сім, то хоча б два–три замочки їхніх сердець?
Що тоді буде? Буде духовний контакт із людською душею, яка прагне любові, розуміння й ласки. А чиєсь життя, можливо, розвиватиметься зовсім по-іншому, що в майбутньому принесе духовну радість.
Міла Мовчан,
волонтер руху «Молодість не байдужа» при Синодальному відділі
у справах молоді УПЦ

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.