ПРЕПОДОБНОСПОВІДНИЦЯ СОФІЯ КИЇВСЬКА

Юна Соня Гриньова
Місто Київ. Дачне селище Ірпінь. 1931 рік. Тут, у переддень Покрову Божої Матері, престольного свята Покровського жіночого монастиря, останню настоятельку обителі (1913–1923 рр.) ігуменю Софію (Гриньову) було арештовано і потім відправлено у Київський будинок попереднього ув’язнення. Це був її третій арешт за час існування безбожної влади.

ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ
На вимогу слідчого, матушка на аркушах паперу коротко виклала свій життєвий шлях.
«…Я осиротіла 7-ми років, сестра 5-ти і брат 1-го року… Нас, дітей, розібрали родичі з маминого боку… З часом у спадок від дядька брат Борис отримав невеликий шматок землі у Воронезькій губернії, і ми, здаючи цю землю в оренду, мали від того матеріальну підтримку в розмірі від 500-700 руб. на рік. На ці кошти жили».
Із 16-ти років Соня проживала у тітки та бабусі по маминій лінії в Калузькій губернії. Неподалік їхнього маєтку знаходилася Оптина пустинь. Одного разу, приїхавши в обитель, сімейство Гриньових молилося у храмі. Після закінчення богослужіння батюшка-старець, який звершував Літургію, вийшов із хрестом. Повернувшись у бік Гриньових, він попросив пропустити ігуменю. Вони з подивом озирнулися навсібіч, а потім зрозуміли, що батюшка кличе Соню. Дівчинка приклалася до хреста, а прозорливий старець, гладячи її по голові, пророчо передрік: «Яка ігуменя буде!».
Закінчивши гімназію, Софія вступила до Київської консерваторії по класу співу. Надзвичайним за красою і силою голосом юної студентки Гриньової захоплювалися викладачі, які одностайно бачили в ній майбутню оперну співачку. Її сестра, Марія Євгенівна, згадує: «…Майже перед самим закінченням консерваторії, коли сестрі було 22 роки, вона після уроку співу не поберег­лася. Слід було півгодини не виходити на морозне повітря. Але Соня відразу ж після уроку поквапилася додому. Дорогою зустріла знайомих, весело з ними розмовляла. Прийшла додому радісна, розчервоніла від морозу.
І скоро її юна веселість обернулася на смуток: Соня через два дні захворіла на дифтерійну ангіну в дуже сильній формі, після якої вона зовсім утратила голос. Дев’ять місяців сестра не могла говорити. Професорам консерваторії було дуже прикро через її хворобу. Повернути їй голос було неможливо, незважаючи на всі зусилля лікарів. Моя сестра впала у розпач. З кожним днем їй ставало дедалі гірше і, зрештою, їй стало зовсім погано. Лікарі припускали у неї туберкульоз горла й радили відправити у Швейцарію в Давос. Нічого іншого не залишалося робити, як погодитися на цю далеку подорож. Але Господь приготував їй інше місце, де вона силою Божественною отримала зцілення.
Приятелька моєї сестри <…>, Анна Захарівна Знаменська, наша сусідка по маєтку, в цей час встигла вже здійснити своє полум’яне бажання послужити Богу в чернечому чині. Її батько виділив їй частину маєтку, де нею спочатку було створено маленьку громаду з п’ят­десятьма сестрами, які розміщувалися перші місяці в куренях. В описуваний час громада встигла вирости у Свято-Троїцьку обитель. Настоятелька мати Анна запросила свою улюблену подругу відпочити перед дорогою за кордон у чудовій місцевості й набратися, скільки можливо, сил. Сестра пристала на це запрошення і прибула в обитель.
Але, всупереч очікуванням, її не оздоровило соснове повітря. Її здоров’я стало погіршуватися швидким темпом, і справа дійшла до того, що стали побоюватися, що наближається фатальний кінець. Настоятелька поспішила запросити до важкохворої духівника обителі, старенького священика, для напуття милої моєї сестрички в інший, кращий світ. На сповіді Соня говорити не могла, і плакала на грудях найдобрішого старця, який підбадьорював її і втішав. Після причастя моя сестричка, зворушена і втомлена, тихо заснула. Ніч минула спокійно.
Вранці Соня прокинулася, і, на радість і подив чергової сестри, вона раптом звернулася до неї з кількома словами. Настоятелька із сестрами, дізнавшись про чудо, поспішили в келію до хворої. Соня заговорила з ними і попросила покликати батюшку й відслужити подячний молебень. Здоров’я сестри стало швидко відновлюватися.
Після цієї великої милості Божої, так чудесно явленої, Софія назавжди залишила мирське життя. Її душа жадала служити Господу, дякувати і нескінченно любити Його».
«ВІДРАДА Й УТІШАННЯ»
«У 22 роки пішла в монастир Калузької губернії Таруського повіту, де й прожила до 39-ти років».
Соня залишилася у Свято-Троїцькій громаді. Пробувши там нетривалий час, вона разом із Катериною Метцендорф перейшла в Миколаївський монастир. У новій обителі сестри щиро полюбили Софію, яка читала й пояснювала їм духовні книги. Але ворог роду людського посіяв плевели заздрості у старших черниць, і в 1897 р. дві юні черниці залишили цей монастир, не бажаючи давати привід для спокуси.
Софія і Катерина вирішили з Божою допомогою влаштувати свою невелику громаду і створити її в дусі щирої християнської любові. Їхню увагу привернула мальовнича горбиста місцевість Калузької губернії, розташована на високому березі Оки при впадінні в неї річечки Дугни.
На одному з пагорбів височів старовинний храм в ім’я Іоанна Милостивого, який перебував у сумному запустінні. У цій забутій людьми церкві зберігався чудовий образ Божої Матері «Відрада й Утішання». Немов сама Цариця Небесна вказала сестрам, які шукали духовного пристановища, послужити Їй та Її Передвічному Синові саме тут, засвітивши лампаду чернечого життя.
Незабаром у жіночому гуртожитку — так попервах іменували громаду в офіційних документах — зібралося близько 150-ти сестер. Спільними силами було відремонтовано церкву, побудовано монастирські корпуси, створено дитячий притулок. У грудні 1905 р. указом Калузької духовної консисторії рясофорна послушниця Софія була затверджена начальницею жіночої общини «Відрада й Утішання».
Прості люди йшли до матушки Софії зі своїми скорботами та негараздами: спілкування з нею змінювало на краще людей різних станів, відкривало їм сенс буття і шлях до неба.
У ТРЕТЬОМУ УДІЛІ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
«На сороковому році свого життя (я) була викликана Синодом у Петроград для постригу в чернецтво й посвячення в сан ігумені. Посвячував мене Київський митрополит Флавіан для призначення на посаду настоятельки Києво-Покровського жіночого монастиря, де я і прослужила впродовж 10 років (від 1913-го до 1923 р.)».
Незабаром після зведення в ігуменський сан матушка Софія прибула до Києва. У Покровському монастирі всі зібралися біля святих воріт, з нетерпінням очікуючи приїзду нової настоятельки. Під дзвони її екіпаж під’їхав до обителі. Несподівано дверцята, з яких повинна була вийти ігуменя, заклинило, і їх ніяк, при всьому старанні, не змогли відкрити. Матушка Софія, сповнена спокою, благодушно зазначила, що це ніби віщує в’язницю…
До часу вступу її на посаду настоятельки в обителі було закінчено будівництво величного Миколаївського собору, закладеного государем 1896 р. У травні 1911 р. у верхньому поверсі собору, розрахованого на 2500 людей, було освячено головний престол. Невсипущими працями та ревними турботами ігумені Софії впродовж декількох років були підготовлені й освячені два приділи в соборному храмі. Крім того, матушка отримала дозвіл на влаштування церкви в нижньому напівповерсі собору.
Ігуменя Софія, яка залишилася сиротою в ранньому дитинстві, зворушливо любила дітей монастирського притулку, що нараховував 46 дівчаток різних станів. У двокласній школі, влаштованій при притулку, навчалося 66 дітей. При школі були майстерні: живописна, ризна, швейна, квіткова, позолотна, палітурна та черевична. Мистецтву рукоділля та інших робіт дівчаток навчали монастирські сестри. У святкові дні вихованки відвідували хворих із подарунками, зробленими власноруч, а також співали під час богослужіння в лікарняному храмі.
ПОТРЯСІННЯ
З початком Першої світової війни монастирські лікарні були перетворені на лазарет для хворих і поранених, який налічував 225 ліжок. Матушка Софія неодноразово жертвувала монастирські кошти на користь лазарету. Сестри обителі шили білизну для діючої армії, передавали в Німеччину для наших військовополонених засушені просфори та церковні свічки, сухарі з житнього хліба та інші пожертвування. Численні біженці отримували притулок у готельних монастирських корпусах.
Та незабаром монастирська лікарня опинилася у скрутному матеріальному становищі. Грошей не вистачало навіть на найнеобхідніші витрати…
ВИПРОБУВАННЯ
У січні 1918 р. Київ перейшов до рук більшовиків. Князь М. Д. Жевахов, очевидець тих подій, згадував: «Ігуменя Софія чітко розуміла глибоку трагічність братовбивчої боротьби, заснованої на боговідступництві та зневазі заповідей Господніх. Вона відчувала, що Небесний Жених душ людських закликає всіх вірних Своїх до сповідницького подвигу. Із серця матушки, відданого Богові й милосердного до людей, йшло благодатне світло християнського миру, мужності та надії. Приклад великодушності і стійкості настоятельки утверджував і черниць нести терпляче свій хрест за винятково тяжких обставин».
Більшовики протрималися в місті менш як місяць. За цей час було обстріляно й Покровський монастир. Але Цариця Небесна зберегла Свою обитель. Матушка Софія доповідала на початку лютого 1918 р. благочинному київських монастирів архімандриту Амвросію: «Своїм обов’язком вважаю довести до відома Вашого Високопреподобія, що за минулі дні обстрілу міста і, зокрема, ввіреної мені обителі, в останній милістю Божою жодних значних пошкоджень не виявилося, так само і людських жертв та нещасть, за винятком поранення в руку осколком снаряда черниці Капітоліни». Навесні 1919 р. князь М. Д. Жевахов за станом здоров’я проходив лікування в монастирській лікарні. Він згадував: «У кінці березня більшовики почали <…> облогу монастиря, з метою виловити “контрреволюціонерів”, які переховувалися там. Монастир був обкладений зусібіч гарматами й кулеметами, і більшовики стали його обстрілювати. Цілком очевидно, що потреби в такому обстрілі не було, бо ворота обителі не зачинялися не тільки вдень, але й уночі, і вхід у неї був вільний для кожного. Обстріл проводили, звичайно, тільки задля руйнування християнських святинь, знущання над вірою, святотатства і блюзнірства. Напівп’яні солдати вривалися у храм, знищували ікони, били скло, грабували, знущалися над священнослужителями та черницями й виганяли молільників із храму».
ТРУДОВА ОБЩИНА
На початку березня 1919 р. вийшов наказ Київської Ради робітничих депутатів про націо­налізацію всього монастирського майна. В обителі було створено Києво-Покровську жіночу трудову ремісничу і садово-городню общину. Згідно з її статутом метою общини було «планомірне спільне застосування жіночої праці <…> для задоволення матеріальних і духовно-культурних запитів своїх членів».
Громаді надавалося право мати різні майстерні, користуватися садибою, що належала Покровському монастирю, займаючись на ній садівництвом, городництвом, вирощуванням лікарських рослин. Дозволялося також займати житлові приміщення садиби та мати при собі лікарню.
У той самий час монастир жертвував гроші на потре­би голодуючих, ув’язнених, по­страждалих від пожежі й ніколи не забував про бідних.
На початку 1922 р. уряд видав декрет про вилучення церковних цінностей на потреби голодуючих. У перших числах лютого в головному корпусі Покровського монастиря було вилучено надлишки меблів і відправлено в готель «Савой» на Хрещатику. Через кілька днів ігуменя Софія назав­жди, як виявилося згодом, залишила обитель, яка незабаром припинила своє існування.
ІРПІНЬ
«…1923 указом Живої Церкви (ВЦУ) була звільнена з посади, й мені запропоновано було ви­їхати з обителі. Я виїхала за межі міста у ліс, у дачне селище Ірпінь, і жила там із трьома сестрами».
Селище Ірпінь, у яке при­їхала матушка, складалося з дачних будиночків, розкиданих у лісі на великій відстані один від одного. Разом з ігуменею Софією приїхали Пелагея Білецька, Марфа Устимова та Матрона Антипова. Ці сестри були особливо віддані матушці. Марфа і Матрона починали свій чернечий подвиг в общині «Відрада й Утішання», а потім разом із матушкою Софією переїхали в Покровський монастир, де стали її келійницями.
«Через рік на Ірпінь приїхав священик Покровського монастиря о. Димитрій Іванов і розташувався в одній з нами садибі, оскільки будинок, який ми займали, був великий, і квартира від комун. від. розцінювалася дорого, а ми займали лише дві кімнати.
У 1924 році була арештована слідчим ДПУ Чистовим і затримана  <…> строком на 6 тижнів. Питали мене про церковні речі, взяті свого часу на облік <…>.
О. Димитрій Іванов звершував на половині своєї квартири молитви й богослужіння, встановлені статутом Св. Церкви, і я користувалася цим благом аж до 1928-го року, коли навесні в травні місяці була арештована слідчим Свириденком за загальною репресією, про що дізналася згодом <…> з газет.
У цей арешт у липні місяці <…> я тяжко захворіла на гнійне запалення щелепи, верхній гребінець якої був зламаний важким вириванням зуба при контрактурі щелепи. Наприкінці арешту, який тривав тижнів 7-м, слідчий Іванов оголосив мені, що я засуджена до виселення на схід; але поки місце висилки точно не визначено, пропонується мені виїзд на Ірпінь строком на один місяць для поправлення здоров’я.
<…> Я чекала впродовж осені, довідувалася в прокуратурі у прокурора Головченка й залишилася вільною. У цей час я виїхала з Ірпеня в Полтавську губернію і з цього часу з о. Димитрієм Івановим та із сестрами, які жили зі мною на Високій вулиці, я не зустрічалася.
Іноді впродовж двох років я приїжджала на Ірпінь, нікому не кажучи з колишніх знайомих. Так, останнього разу я приїхала в травні місяці 1931 р. до <…> Олени Дмитрівни Бабенко, яка живе на Толстовській вул. № 10 та в якої залишалися і деякі мої речі, і прожила в неї до жовтня цього року, збираючись останні дні поїхати до однієї зі своїх родичок-бабусь, і навіть уклала деякі речі, але, будучи в ніч під 13-е жовтня затримана агентами ДПУ і міліцією, виявилася в Допрі в жін. кор. 4/2.
Останній свій приїзд на Ірпінь я не була прописана, в чому і визнаю себе винною, нічим не маючи виправдатися.
Нехай буде наді мною свята воля Божа і ваше милостиве рішення. Віку мені 59 років. Софія Гриньова».
Матушку звинуватили у проведенні контрреволюційної роботи, спрямованої на повалення радянської влади, і взяли під варту. Разом із матушкою заарештували Матрону Антипову і Ксенію Ковальову.
ВИСИЛКА
У лютому 1932 р. працівники ДПУ ухвалили рішення продовжити термін розглядання справи ігумені Софії і заарештованих із нею. Матрона Антипова та Ксенія Ковальова були допитані ще раз. Вони безбоязно стверджували, що їм невідомо, яку діяльність проводила матушка Софія, і з ким вона мала зв’язок. Їх відпустили з-під варти, слідчу справу щодо Антипової та Ковальової було припинено.
Ігуменя Софія залишилася одна. Її допитали 3 липня 1932 р.
3 жовтня 1932 р. Особлива Рада при Колегії ДПУ УРСР, заслухавши справу Гриньової С. Є., прийняла своє рішення, що відрізнялося від запропонованого раніше слідством. У виписці з протоколу Особ­ливої Ради говорилося: «Гриньову Софію Євгенівну з-під варти звільнити, позбавивши права проживання в 12 н. п. строком на три роки, враховуючи строк із 14/Х-31 р. Справу здати в архів».
Однак для слабкого здоров’я ігумені Софії, підірваного майже річним ув’язненням, і ця вільна висилка в голодні 1930-ті роки була тяжким випробуванням.
Матушка виїхала в Путивль. Уже 2 серпня 1933 р. вона звернулася до прокурора Верховного суду з такою заявою:
«3-го квітня цього року я зверталася до вас з уклінним проханням дозволити мені повернутися на моє колишнє місце проживання, і ось уже минуло чотири місяці, а я не отримую жодної відповіді.
Тому звертаюся до вас удруге з великим проханням про те саме.
Зверніть вашу милостиву увагу на хвору стару, яка не має жодних засобів для життя в абсолютно незнайомому містечку, і дозвольте мені, хворій та слабкій, повернутися на колишнє місце, ближче до моїх родичів. Доживаю останні дні мого життя. Софія Євгенівна Гриньова».
Це прохання не задовольнили. Матушка, відчуваючи дедалі більшу неміч, наприкінці серпня звернулася до генерального прокурора. Вона просила дозволу раніше присудженого трирічного терміну повернутися в Ірпінь, а якщо це неможливо, то дозволити проживати їй у Конотопі.
Незважаючи на слізні благання немічної матушки, в достроковому звільненні із заслання їй відмовили, і вона з найближчими сестрами назавжди залишила Україну.
Відомо, що ігуменя Софія була пострижена у схиму, але хто й коли звершив постриг — назавжди залишилося таємницею.
ПОКРОВ
За несповідимим Промислом Божим, навіть останні дні життя матушки Софії проминули неподалік Покровського храму с. Покров Московської області.
Біля храму стояв дерев’яний будиночок, у якому жила ігуменя Софія. Поряд із будинком розкинувся гарний ялинник, і матушка, що страждала від нападів бронхіальної астми, часто приходила сюди подихати цілющим повітрям.
Ігуменя Софія мирно спочила у квітні 1941 р. Через деякий час її рідна сестра отримала з Росії листа: «…Пише вам одна з дочок вашої сестри Софії Євгенівни. Вона доручила мені ще років два тому в разі її смерті сповістити вам про це. І ось ця страшна мить настала! Наша мила Софія Євгенівна померла 4-го квітня нового стилю о 1 годині 25 хв. дня. Останні три роки вона страждала на тяжку хворобу. У неї була бронхіальна астма, яка спочатку виявлялася легкими нападами, потім вони почали частішати, додалося ще й захворювання серця. Смерть її настала несподівано, незважаючи на те, що очікувати цю гірку подію можна було щодня. Зранку вона почувалася не гірше звичайного. Вона попросила одну з улюблених її книжок і, відправивши дітей, що були при ній, залишилася сама… Із сусідньої кімнати було чутно, як вона перегортала сторінки книжки, і раптом вона закашлялась. Їй стало важко дихати… Дихання ставало все важче, все рідше, очі були ясні, все розуміли, вони дивилися на ікони, потім вона перевела погляд в інший кут на улюблений образ, потім швидко і міцно заплющила їх, і більше ці дорогі, ясні оченята вже не розплющувалися…».
Матушка Софія не дожила півроку до відновлення діяльності Києво-Покровського жіночого монастиря, що знову відкрився в жовтні 1941 р.
У серпні 1989 р. її було посмертно реабілітовано.
Завдяки праці О. Концевич «Схиігуменя Софія. Настоятелька Покровського монастиря в Києві», виданій у США, ім’я матушки стало відоме світу.
У 1981 р. схиігуменя Софія (Гриньова) була причислена до лику святих новомучеників і сповідників Руських, прославлених Руською Православною Церквою Закордоном.
Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 25 серпня 2012 р. схиігуменя Софія (Гриньова) причислена до лику місцевошанованих святих сповідників Київської єпархії.

Підготувала Олена Головіна

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.