ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИК МАКАРІЙ ОВРУЦЬКИЙ: ГЕОГРАФІЯ ЗЕМНИХ ПРАЦЬ І ПРОСЛАВЛЕННЯ

«Преподобномученик Макарій, архімандрит Овруцький, Канівський, ігумен Пінський, Переяславський чудотворець», — так іменує подвижника православний церковний календар, відзначаючи його пам’ять 7 (20) вересня (кончина) і 13 (26) травня (перенесення мощей).

«Географічний супровід» імені преподобномученика Макарія чимось нагадує титул середньовічного монарха з перерахуванням володінь. Така асоціація ще більше посилюється, якщо згадати, що Овруч, Канів, Пінськ і Переяслав-Південний (він же Переяслав-Хмельницький) не вичерпують географію земних праць і прославлення угодника Божого: його мощі спочивають нині в кафедральному місті Черкаської єпархії, і в пам’ять про нього  освячено кафедральний собор у сусідньому єпархіальному центрі — Полтаві.

Щоб зрозуміти, як склався такий «насичений» додаток до імені преподобномученика Макарія, треба згадати не лише загальновідомі, а й менш помітні епізоди церковної історії України.

Житіє

Преподобномученик Макарій народився на межі XVI–XVII ст. у сім’ї овручан Токаревських. Замолоду він прийняв чернецтво в Успенському монастирі рідного Овруча і з часом став настоятелем цієї обителі, відомої з XVI ст. Після її розорення іновірцями подвижник тимчасово був настоятелем у Куп’ятицькому монастирі, заснованому на початку XVII ст. поблизу білоруського міста Пінська. Пізніше преподобномученика Макарія перевели у Канівську обитель. У Каневі подвижник став відомий дарами зцілень і прозорливості. Так, молитвами преподобномученика Макарія, під час служби, яку він звершував у навечір’я Богоявлення, зцілився місцевий сліпець. Інший випадок зцілення хворого, над яким подвижник звершив соборування, мав місце під час поїздки преподобномученика Макарія з Канева до Переяслава. А прозорливість подвижника виявилася в передбаченні ним розорення Канева і своєї кончини.
У «Житії» преподобномученика Макарія є два епізоди, які  особливо яскраво свідчать про мудрість і смирення подвижника. Напоумлюючи одного молодого чоловіка, який вів розпутне життя і нарікав, що родичі примушують його до тривалої молитви, преподобномученик Макарій сказав: «Тривалі молит­ви звершують ченці за обіт­ницею, і тебе це не стосується; тобі ось що треба робити: залишатися тобі без молитви — те саме, що засудити душу на голод­ну смерть; читай одну молитву «Отче наш», і в ній знайдеш усе — і світло богопізнання, і уроки для життя, і розраду, і силу для духу; уважно прочитати цю молитву, гадаю, не складно». Молодик прислухався до поради і раптом виявив, що після першого уважного прочитання молитви йому захотілося повторити її вдруге і втретє. Поступово в ньому зародилася любов до молитви, і його життя стало виправлятися. Покаянням грішника увінчалася і духовна боротьба преподобномученика Макарія за одного корисливого суддю, якому подвижник неодноразово передавав через різних людей гроші із запискою: «Віддаю останнє, більше не маю. Пожалій себе і мене».
7 вересня 1678 р. подвижник прийняв мученицьку кончину від рук османів і кримчаків, які напали на місто й монастир. Поховані в обителі, мощі преподобномученика Макарія були знайдені 1688 р. Оскільки Канів перебував у складі Речі Посполитої, їх перенесли у Перея­слав, який був під протекторатом Московської держави. 1942 р. святиню привезли ​​в Черкаси.

Овруч

Василіївська церква, м. Овруч
Овруч — одне з найдавніших міст Східної Європи. Його історичне ядро — мис над долиною р. Норинь, орієнтований на південь. Південно-східний схил мису увінчаний древнім храмом в ім’я святителя Василія Великого з жіночим монастирем, що діє при ньому, а південно-західний схил — кафедральним Спасо- Преображенським собором. Храми оточені невисокою забудовою і стоять на однаково невеликій відстані від осьової вулиці міста, що перетинає його з півночі на південь і є дорогою з Коростеня (Україна) в Мозир (Білорусь). Таке розташування двох святинь робить їх «наріжними каменями» у пейзажному обрисі Овруча при в’їзді через Норинь, святою сторожею біля «парадних воріт» міста.
Уперше «город, рекомый Вручий» згадується в літописах у зв’язку з усобицею синів Київського князя Святослава Ігоревича в 970-х рр. Припускають, що наприкінці Х ст. рівноапостольний князь Володимир, у Хрещенні Василій, спорудив тут дерев’яну церкву в ім’я святителя Василія Великого (свого небесного покровителя), а через 200 років князь Рюрик Ростиславич (також Василій у Хрещенні) — однойменний кам’яний храм. На думку вчених, овруцький храм мав усі риси, властиві кам’яним церквам Русі XII–XIII ст.: наближений до квадрата план, чотири опорні стовпи, один купол зі ступінчастою основою, багатий декор фасадів. У XIII–XV ст. святиня була занедбана й перетворилася на руїни. У 1906–1911 рр. храм відновив архітектор Олексій Щусєв, а поряд побудували жіночий монастир. У 1920-х рр. обитель ліквідували, храм в ім’я святителя Василія Великого став парафією, але в 1930-х був закритий і він. У 1940-х рр. монастир відродився, проте в 1959-му його повторно закрили, а храм знову зробили парафіяльним. У 1990 р. обитель відродилася вдруге. Святиня монастиря — ікона з часткою мощей преподобномученика Макарія. У 2008 р. поблизу обителі встановлено пам’ятник її знаменитому настоятелю.
Не таку давню, але по-своєму славну історію має Спасо-Преображенський собор. У 1678 р. на його місці були зведені єзуїтський колегіум і костел. При закритті в 1773 р. ордена єзуїтів костел перейшов у відання уніатського ордену ченців-базиліан, у 1831-му став православним міським собором, а в 1937-му був знищений. У 1990–2001 рр. на старих фундаментах було побудовано новий собор, який набув статусу кафедрального у зв’язку із заснуванням у 1993 р. Овруцької єпархії Української Православної Церкви. Ззовні храм відрізняється від колишнього і поєднує мотиви різних стилів давнього зодчества: корпус у вигляді базиліки увінчаний із західного торця високою дзвіницею, а посередині — могутніми п’ятьма куполами. З 2002 р. святинею храму є рака з часткою мощей преподобномученика Макарія. На початку XX ст. вона була встановлена в старому Спасо-Пре­обра­жен­ському соборі, потім тимчасово перебувала у храмі в ім’я святителя Василія Великого.
Оскільки протягом XIX ст. Овруч входив до складу Волинської губернії та єпархії, ім’я преподобномученика Макарія внесено в Собор Волинських святих, святкування якого — 10 (23) жовтня — встановлено в 1831 р. (хоча, якщо бути географічно точним, Овруч стоїть на кордоні Середнього Подніпров’я та історичного регіону Волині, тяжіючи більше до Подніпров’я). У зв’язку з тимчасовим проживанням подвижника в Пінську, його ім’я внесено також у Собор Білоруських святих, який урочисто святкують із 1984 р. — в Неділю 3-тю після П’ятидесятниці.

Канів

Перша літописна згадка про Канів зустрічається під 1144 р. у зв’язку із закладинами в ньому храму в ім’я великомученика Георгія Побідоносця на кошти Київського князя Всеволода Ольговича. У XV–XVI ст. Канів був одним із центрів становлення українського козацтва. У першій половині XVII ст. — одним із місць розселення реєстрових козаків, які, на відміну від січових (запорозьких), перебували на королівській службі.
«У жителів Канева, — писав історик Михайло Максимович (1804–1873), — здавна побутує така думка, що нинішня соборна церква св. Успіння, при якій був колись православний монастир, зайнятий згодом базиліанами, є та сама церква, що закладена була Всеволодом Ольговичем». Ототожнення храму на честь Успіння Пресвятої Богородиці з літописною Георгіївською церквою виправдовується характером мурування та всієї конструкції будівлі, що відповідають — за винятком пізніх елементів у стилі класицизму (башточок на західних кутах, фронтонів і частини вікон) — традиціям руського зодчества середини XII ст.
З часом при храмі було засновано монастир. 1669 р. у ньому прийняв висвячення в сан ієродиякона майбутній святитель Димитрій Ростовський (Туптало) — на той час інок київської Свято-Троїцької Кирилівської обителі. А у 1670-х рр. в Успенському монастирі був настоятелем преподобномученик Макарій. Після розорень кінця XVII ст. обитель відродили ченці-уніати, в 1805–1810 рр. храм відремонтували з додаванням елементів класицизму, в 1833-му обитель стала православною парафією.
1861 р. у храмі кілька днів перед похованням стояла труна з тілом Тараса Шевченка, доставлена до Канева на пароплаві Дніпром (початковим місцем поховання поета був Санкт-Петербург). За радянських часів храм закрили і перетворили на склад, у 1960-х — реставрували з максимальним виявленням елементів стародавнього зодчества, згодом — розмістили всередині музей народного декоративного мистецтва, в 1990-х — повернули Церкві для відродження парафії (новий інтер’єр був розписаний у стилі візантійського й давньоруського іконопису).
Увінчуючи одну з висот Канева над Дніпром, перлина давньоруського зодчества не тільки входить до числа «візитівок» міста, але також вказує на місце останніх земних подвигів і знайдення мощей преподобномученика Макарія.

Переяслав-Хмельницький

Уперше Переяслав (з 1943 р. Переяслав-Хмельницький) згадується в літописній «Повісті минулих літ» під 907 р. як третє за значенням, після Києва та Чернігова, місто Русі. З 1054 р. Переяслав був центром удільного князівства, в 1094–1113 рр. ним правив благовірний Володимир Мономах — майбутній великий князь Київський. З 1072 р. у «Повісті…» згадується Перея­славська єпархія.
Коли наприкінці XI ст. Перея­слав, Київ і Чернігів становили тріаду головних давньоруських міст, Переяславські архієреї мали титул митрополитів, але підпорядковувалися митрополиту Київському і всієї Русі. У ті ж часи в Переяславі був заснований монастир Архістратига Михаїла. Під 1089–1090 рр. «Повість…» повідомляє про освячення в обителі нової церкви, створеної в ході великого кам’яного будівництва, що його провадив, заради блага міста, Переяславський митрополит святитель Єфрем. До розорення Переяслава монголами у 1239 р. монастир був резиденцією місцевих архієреїв.
У XVII ст. пам’ять про стародавню обитель була збережена існуванням у місті однойменної парафіяльної дерев’яної церкви: у першій половині століття згадується Михайлівський храм без дати спорудження; а між 1649–1666 рр. його змінив новий, побудований Переяславським полковником і майбутнім генеральним суддею Війська Запорозького козаком Федором Лободою († 1666).
У 1711–1713 рр. монастир був відновлений на своєму колишньому місці. 1713 р. в обитель перенесли мощі преподобномученика Макарія, які з 1688 р. спочивали у Воскресенській церкві Переяслава. Основними спорудами нового монастирського ансамблю стали головний і теплий кам’яні храми, що прилягали один до одного, відповідно в ім’я Архістратига Михаїла та в ім’я преподобномученика Макарія. За однією версією, Михайлівську церкву звели на початку XVIII ст.; за іншою — це був оновлений храм середини XVII ст. Так чи інакше, але надалі споруду не­одноразово перебудовували. 1734 р. обитель постраждала від пожежі. Мощі преподобномученика Макарія перенесли в трапезну церкву, відновлену 1737 р. У 1745–1747 рр. в обителі побудували кам’яну дзвіницю з воротами і прилеглим новим храмом в ім’я преподобномученика Макарія. Після оновлення Михайлівської церкви, 1750 р. мощі Канівського чудотворця перенесли туди. На згадку про це перенесення було встановлене друге святкування преподобномученику Макарію — 13 (26) травня. 1786 р. святиню перенесли у міський Вознесенський монастир, а Михайлівську обитель перетворили на парафію.
У радянський час Михайлівську парафію скасували. У 1949-му і 1953–1954 рр. археолог Михайло Каргер розкрив і досліджував доступні для вивчення залишки давньоруської Михайлівської церкви. У 1950-х рр. храму, в якому містилися склади, загрожувало руйнування, але його врятував (відкривши там етнографічну експозицію) директор Переяслав-Хмельницького державного історичного музею Михайло Сікорський. 1974 р. разом з археологом Віктором Харламовим та істориком архітектури Юрієм Асєєвим Сікорський знову розчистив фундаменти давньої церкви, досліджував не відкриті раніше ділянки. 1979 р. над північними фундаментами спорудили підземний павільйон, а південні та східні позначили на поверхні бутом. 1982-го у павільйоні було відкрито Музей архітектури стародавнього Переяслава.
У липні 2007 р. біля старовинної Михайлівської церкви (де тоді був Музей народного одягу Середнього Подніпров’я) встановлено малий наметовий храм в ім’я Архістратига Михаїла, парафіяни якого поставили перед владою питання про церковне відродження святинь стародавньої обителі. 2011 р. Священний Синод Української Православної Церкви благословив відкриття тут чоловічого монастиря.
На початку XIX ст. над Михайлівським храмом височів кам’яний купол, який 1823 р. замінили дерев’яним. Його 1845 р. зобразив Тарас Шевченко; пізніше купол був утрачений. У радянські роки храм залишався без нього. Нещодавно на храмі зведено купол у вигляді макету Михайлівської церкви кінця XI ст. В інтер’єрі храму збереглися розписи XVIII–XIX ст.
У центрі древнього перея­славського посаду стоїть Вознесенський монастир. У 1695–1700 рр. тут був споруджений кам’яний собор на честь Вознесіння Господнього. Оплачував будівництво гетьман Іван Мазепа. Коли 1700 р. у Переяславі відродили єпископську кафедру, Вознесенський монастир став резиденцією правлячого архієрея. З 1738 р. при обителі діяв Колегіум — одна з вищих шкіл України XVIII ст. 1753–1754 рр. тут викладав поетику український філософ Григорій Сковорода.
До 1733 і з 1785 рр. єпископ Переяславський служив вікарієм при митрополиті Київському, а в період між цими датами — архієреєм самостійної єпархії. У його обов’язки входила опіка не тільки Переяславщини, але — до 1790-х — і православного населення Правобережної України, яке, за винятком Києва з околицею, до кінця XVIII ст. залишалася під владою Речі Посполитої. У 1785–1793 рр. центром єпархії тимчасово був правобережний Слуцьк, 1799-го її перейменували в Малоросійсько-Перея­славську, 1803-го — в Полтавсько-Переяславську, а 1847-го кафедру перенесли до Полтави.
1816 р. штат братії монастиря перевели в м. Саратов, після чого Вознесенська обитель вважалася позаштатною, «з невизначеною кількістю ченців», а 1847-го була приписана до Полтавського Архієрейському дому. До початку ХХ ст. Переяслав залишався у складі Полтавщини. З 1923 р. Переяслав — центр району Київської області, з 1965-го назва міста входила в титул одного з вікаріїв Київської Митрополії (як і в 1733–1785 рр.). З 2013 р. Переяслав-Хмельницький входить до складу новоствореної Бориспільської єпархії.
Перетворений у 1930-х рр. на зерносховище, після Великої Вітчизняної війни Вознесенський собор був відреставрований, а 1975 р. в інтер’єрі храму відкрили Музей-діораму, присвячений форсуванню радянськими військами Дніпра біля Переяслава-Хмельницького в 1943 р. З 1978 р. у Переяславі велося будівництво нового Історичного музею, де передбачали виділення залу для перенесення діорами, проте через недостатнє фінансування цей проект досі не реалізований.
У північному «кутку» стародавнього посаду, на початку вулиці Тараса Шевченка, стоїть храм в ім’я Святої Трійці. Він побудований 1795–1804 рр. на місці більш ранньої церкви, яка згоріла від удару блискавки. Тут, у зв’язку з ліквідацією Вознесенського монастиря, спочивали мощі преподобномученика Макарія до перенесення 1942 р. у Черкаси.

Черкаси

Кафедральний собор в ім’я Архістратига Михаїла, м. Черкаси
З кінця XVIII до початку ХХ ст. нинішня Черкащина входила до складу Київської губернії та єпархії. На честь міст Черкащини були названі всі чотири вікаріатства при Київському митрополиті, засновані в зазначений період: Чигиринське (1800), Уманське (1874), Канівське (1885) і Черкаське (1910). З 1954 р. Черкаси — обласний центр. У 1992 р. Черкаське вікаріатство при Київській Митрополії було відновлено й того ж року — перетворено в самостійну єпархію.
У 1994–2002 рр. за проектом митрополита Черкаського і Канівського Софронія в Черкасах споруджено кафедральний собор в ім’я Архістратига Михаїла — найбільший православний храм України, заввишки 72 м, розрахований на 12 тисяч молільників. До 1930-х рр. на місці собору стояли кладовищенська Успенська церква та храм-пам’ятник в ім’я великомученика Георгія Побідоносця, побудований у 1916–1917 рр. для поминання воїнів, які загинули на фронтах Першої світової війни.
Свято-Троїцький храм, м. Черкаси
Із 26 травня 2003 р. одна з головних святинь собору — мощі преподобномученика Макарія. З 1942 р. вони спочивали у Свято-Троїцькому храмі Черкас, з 1965-го — у церкві на честь Різдва Пресвятої Богородиці.

Полтава

У XVIII–XIX ст. Полтава — один із головних культурних центрів України. З Полтавою пов’язані імена багатьох святих Православної Церкви (зокрема, тут народився преподобний Паїсій Величковський (1722–1794)). У 1775–1798 рр. Полтава була резиденцією єпископів Слов’янських, що носили з 1786 р. титул Катеринославських. З 1798 р. архієрейську резиденцію переносять у Новомиргород, а єпархію називають Новоросійською (1803 р. перенесена до Катеринослава, при поверненні єпархії назви Катеринославської). 1803 р. назва м. Полтави увійшла в титул архієреїв Малоросійсько-Перея­славської єпархії, перейменованої в Полтавсько-Переяславську, а 1847 р., як ми вже знаємо, резиденція цих архієреїв була перенесена до Полтави.
2011 р. Священний Синод УПЦ встановив святкування пам’яті Собору Полтавських святих 29 вересня (12 жовтня). До нього включені імена святих історичного Полтавсько-Перея­славського регіону, серед них — ім’я преподобномученика Макарія, на честь якого названо побудований у місті в 1901–1903 рр. парафіяльний храм. 1937 р. цю церкву закрили, 1941-го вона знову стала діючою, а 1962-го набула статусу кафедрального собору (зважаючи на те, що міський Успенський собор XVIII ст. був до того часу зруйнований).

Подвижник Середнього Подніпров’я

Минули віки. На просторах від Пінська до Полтави просяяло безліч нових святих. І, може, не кожен віруючий згадує преподоб­номученика Макарія серед перших із цього сонму. Але у довгому додатку до імені подвижника молитовна пам’ять народу відоб­разила той факт, що саме преподобномученик Макарій тривалий час був шанований як головний небесний заступник цілого регіону з «полюсами» у Каневі та Переяславі, що лежать один навпроти одного обабіч Дніпра. Історик Микола Костомаров (1817–1885) назвав преподобномученика Макарія «типовим святим епохи Хмельницького», що цілком справедливо: розділивши із земляками всі скорботи драматичного часу Хмельниччини та Руїни, він залишився людиною «не від світу сього», спрямованим туди, де, подолавши земні бар’єри, одні стають богоподібними співгромадянами, інші — відринутими співв’язнями.
Владислав Дятлов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.