ПРЕПОДОБНИЙ ФЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ. ТИХИЙ НАСТАВНИК РУСІ

Символічний кенотаф преподобного Феодосія в Дальніх печерах Лаври

«Перший» і «другий»

«Феодосій Печерський був другим святим, урочисто канонізованим Руською Церквою, і першим її преподобним. Подіб­но до того як Борис і Гліб випередили в земному прославленні св. Ольгу і Володимира, св. Феодосій був канонізований раніше від Антонія, свого вчителя і першого засновника Києво-Печерського монастиря», — зазначав історик Георгій Федотов («Святі Давньої Русі», 1931). Саме в роки ігуменства преподобного Феодосія духовна першість Києво-Печерської обителі між монастирями Русі стала загальновизнаною. У цьому Г. Феодотов вбачав причину більш ранньої канонізації преподобного Феодосія.


За словами літописної «Повісті минулих літ», 1108 року, через посередництво Київського князя Святополка Ізяславича, Печерський ігумен Феоктист переконав митрополита всієї Русі Никифора «по всіх єпархіях вписати Феодосія в синодик». Йшлося не про звичайний поминальний список імен — «Синодик у Неділю Православ’я» містив особливий розділ для оприлюднення імен відомих подвижників віри! Так, у реаліях того часу, відбулася фактична канонізація преподоб­ного Феодосія.

Чому Феоктист вдався до посередництва Святополка? Митрополит Никифор прибув на Русь із Візантії у 1104 р. Святополк же, батько якого часто розмовляв з преподобним Феодосієм, міг пам’ятати подвижника зі своїх дитячих років. Літопис підкреслює, що Святополк «знав житіє» преподобного Феодосія. Більше того: готуючись до війни або важливої поїздки, князь відвідував монастир Печерський і схилявся «перед гробом Феодосієвим». Так само він прийшов до гробу і після перемоги над половцями 1107 р.
Події 1108 року не означають, що пам’яттю преподобного Антонія геть знехтували. Як свідчить та ж «Повість минулих літ», — складена наприкінці правління Святополка, — «Антоній уже був прославлений в Руській землі» ще при вступі на престол Ізяслава в 1054 р.; у той час Печерська чернеча община лише зароджувалася! Одначе згодом преподобний Антоній двічі зазнає опали: спочатку Ізяслав розгнівається на старця за постриг двох придворних (розповідь про це є у «Житії» преподобного Феодосія), а пізніше — через чутки про візити до нього Всеслава Полоцького, який правив Києвом під час народного бунту 1068–1069 рр. (літописне повідомлення). Після першого випадку преподобний Антоній передасть управління общиною в руки одного зі згаданих пострижеників — преподобного Варлаама, який гідно зарекомендував себе вже у перші дні чернецтва. Викопавши собі окрему печеру поблизу початкової підземної обителі, преподобний Антоній на деякий час залишиться аввою: згідно з «Повістю…», братія ще не раз приходила до нього за порадою. При такому спілкуванні можна було довірити обитель відповідальному Варлааму й допомогти князю змиритися з «утратою». І, водночас, призначення на ігуменство колишнього придворного зменшувало ймовірність майбутніх утисків монастиря. Втім, Ізяслав вирішив позмагатися з Печерською обителлю — першою, заснованою на Русі не князями, а простими ченцями, не в місті, а на безлюдді, й населеною не візантійцями, а корінними русичами: він вибудував у Києві монастир святого великомученика Димитрія Солунського. За бажанням князя ігуменом новоствореного монастиря став Варлаам. Однак преподобний залишився вірним сином Печерської обителі: невдовзі, повертаючись із паломництва, він помер у Володимирському Святогірському монастирі на Волині, а перед смертю заповів поховати себе в рідному монастирі й відвезти туди церковне начиння, придбане в Константинополі для Димитріївського храму. Спілкування Ізяслава з наступником Варлаама на Печерському ігуменстві — преподоб­ним Феодосієм — остудило колишнє прагнення князя «затьмарити» бідний заміський монастир. Ізяслав пройнявся найглибшою повагою до преподобного Феодосія і просив його підшукати серед братії нового настоятеля для Димитріївської обителі…
Підсумок трудів преподоб­ного Антонія — підземний монастир, який здивував мирян Русі суворими подвигами одноплемінників і неземним світлом у їхніх очах. Коли кількість братії перевищила 12, і в печерній церкві стало тісно, — преподобний Варлаам поставив над підземеллям перший дерев’яний храм. Трохи пізніше братія переселилася на поверхню і спорудила дерев’я­ний монастир. Згідно з «Повістю…» це сталося теж за Варлаа­ма, а згідно з Феодосієвим «Житієм» — уже за преподобного Феодосія. Але обидва джерела одностайні в тому, що саме преподобний Феодосій запровадив в обителі спільножительний устав. «Повість…» додає, що кількість ченців за його часів зросла до 100, а «Житіє» — що преподобний Феодосій влаштував при монастирі будинок милосердя, викривав князівські усобиці, заступався за гноблених мирян. «Не тільки зустрічає світ коло воріт своєї обителі, але сам йде у світ», — коментує Г. Федотов. І продовжує: «Так відкриваються в обителі св. Антонія і Феодосія два потоки духовного життя: один — печерний, аскетично-героїчний, другий — надземний, смиренно-слухняний, соціально-каритативний. Своїм корінням вони сягають святих засновників, а за ними і двоякої традиції грецького Сходу: палестино-студійської та єгипетсько-сирійсько-афонської… Поділ їх не завжди можливий». Дійсно, каритативність (від лат. «caritas» — «повага», «любов») цілком властива і преподоб­ному Антонію у його безперервному житті в печерах, а постійність у героїчній підземній аскезі — преподобному Феодосію, який після створення наземного монастиря проводив у печерах Великий піст. Таким чином, преподобні Антоній і Феодосій постають на рівних — як співзасновники Києво-Печерської Лаври та співвихователі перших ченців Русі. Усвідомлюючи це, на початку XIII ст. лаврські книжники згадували преподобних Антонія і Феодосія як святу двійцю покровителів свого монастиря. Вони стверджували також, що ікона двох подвижників існувала вже через десять років після їх кончини, тобто в 1083–1084 рр. (документальний аспект трохи складніший: найдавніший уцілілий образ із ликами преподобних Антонія і Феодосія, що відомий як Свенський список Печерської ікони Пресвятої Богородиці й зберігається в Третяковській галереї, датується або кінцем XI ст., або 1288 р.). Поряд із цим після кончини преподобного Феодосія і до кінця XII ст. літописи називають Лавру «Феодосієвим монастирем» (під 1074, 1089, 1182 рр.), відзначають «велику любов до Пресвятої Богородиці (Печерського монастиря) і до отця Феодосія» (1156, 1158, 1168 рр.). Як і повідомлення 1108 р. (аналогічних йому рядків про преподобного Антонія в літописах немає), це свідчить про те, що загальноцерковне (крім монастиря) шанування преподобного Феодосія — із внесенням його імені в богослужбовий чин — почалося раніше, ніж лаврського «первоначальника». Додамо, що вже до середини XII ст. з’явилися церковні піснеспіви на честь подвижника: їх виявили у Стихирарі 1156–1163 рр. з Великого Новгорода та Кондакарі 1207 р. з Ростова Великого.

Герой і автор

Ікона Пресвятої Богородиці з преподобними Антонієм і Феодосієм,
іменована «Печерською»
Коло джерел, що передають свідчення про подвижника, досить широке. Багатьом здається, ніби всі відомості про пре­подобного Феодосія зібрані в його «Житії», але такий погляд потребує уточнення.
Багато повідомлень про преподобного Феодосія і шанування його пам’яті містять «Повість минулих літ» (складена на початку XII ст.) і літописи, що продовжують її у складі Лаврентіївського та Іпатіївського збірників.
«Житіє преподобного Феодосія», яке складене лаврським ченцем преподобним Нестором Літописцем на межі XI–ХII ст. і дійшло до нас в «Успенському збірнику» (із книгосховища Успенського собору Московського Кремля) XII–XIII ст. , є видатним твором агіографії, і ширше — всієї давньоруської книжності. Як резонно зазначає Г. Федотов, преподобний Нестор «знайшов багате і свіже ще передання, що не встигло ні потьмяніти, ні переродитися в легенду»; і, хоча «для створення першого на Русі преподобницького житія… потрібна була літературна традиція, готова в Греції», вжиті Літописцем «запозичення або мають словесний характер, або вказують швидше на спільність подвигу, на життєвий, а не літературний лише вплив».
Про преподобного Феодосія неодноразово згадується також у творах двох печерських авторів початку XIII ст. — святителя Симона Володимиро-Суздальського («Слово про створення Печерської церкви» і «Послання до інока Полікарпа») й інока Полікарпа («Послання до архімандрита Акиндина»).
У XIV–XV ст. «Житіє», низка літописних статей і твори святителя Симона та Полікарпа були об’єднані в «Києво-Печерський Патерик».
Преподобний Феодосій — не тільки «літературний герой», але й автор декількох творів. Зазвичай його літературна діяльність асоціюється з «Посланням до князя Ізяслава про латинян», також включеним до складу рукописного «Патерика». Однак у давньоруських збірках зустрічається ще ціла низка учительних творів, підписаних ім’ям преподобного Феодосія або приписуваних йому дослідниками. Щодо частини цих творів авторство преподобного Феодосія визнають більшість дослідників, стосовно інших — питання про авторство відкрите. Доречно згадати, що й «Послання про латинян», на думку деяких науковців, написав не преподоб­ний Феодосій, а письменник XII ст. Феодосій Грек, і адресоване воно Київському князю Ізяславу Мстиславичу. У будь-якому разі нині, коли «Послання про латинян» нерідко використовується в політизованих листівках, важливо мати на увазі застереження історика Церкви, митрополита Макарія (Булгакова): «Серед викладених у посланні звинувачень на латинян знаходяться і такі, які могли стосуватися приватних осіб, але аж ніяк не всієї Римської Церкви, або навіть виглядають не зовсім правильними. Це могло статися з двох причин: від того, що преподобний Феодосій робив висновки про помилковість латинян тільки з чуток, і від того, що такі само звинувачення і багато інших схожих зводили тоді на латинян у Греції і взагалі на Сході. А можливо, деякі з цих звинувачень внесені до послання Феодосія згодом уже кимось іншим».

Від народження до поховання

«За 50 гін від стольного міста Києва є місто. У ньому перебували батьки святого», — свідчить список «Житія» з «Успенського збірника». У «Патерику» ж першу з цитованих фраз завершує назва міста — Василів. Це сучасний Васильків, районний центр Київської області за 36 км на північний захід від столиці. Вважається, що Василів 988 р. заснував рівноапостольний Володимир, який при Хрещенні отримав ім’я Василій на честь святителя Василія Великого: саме тоді, за словами літопису, князь оточив Київщину новими містами на притоках Дніпра, включаючи Стугну. Давня та нова історія Василькова спов­нена подій, але тут зазначимо лише те, що в XVI–XVIII ст. він був власністю Лаври, і в 1756–1758 рр. на давньому городищі спорудили кам’яний собор на честь преподобних Антонія і Феодосія (його називають також просто Феодосіївський), який досі увінчує найстарішу частину міста.
Час народження преподобного Феодосія — предмет дискусій. «Повість минулих літ» стверджує, що преподобний Антоній спочив через 40 років після усамітнення від лаврської братії. У «Слові про створення церкви» вказано, що спочив преподобний Антоній 1073 р. Редактори рукописного «Патерика» додали у розповідь «Повісті…» про заснування Лаври, — датовану в літописі 1051 р., — вставку про нібито двократне повернення преподобного Антонія зі Святої Гори Афон: на початку і в середині XI ст. Так з’явився фон для обчислення: 1073—40 = 1033.
У підсумку народилося твердження «Патерика» про те, що преподобний Феодосій прийняв чернецтво в 1033 р. Проте «Житіє» називає преподобного Феодосія «отроком» на момент приходу до преподобного Антонія. Визнаючи хиткість версії про дворазове відвідування Афону, дослідники вважають, що в оригіналі «Повісті…» буква «М» з титлом означала не «40», а скорочене «багато», і що в 1030-х рр. преподобний Феодосій тільки народився; на момент кончини в 1074 р. йому було близько 40 років, і саме таким він зображений на Свенській-Печерській іконі Пресвятої Богородиці.
Через деякий час після народження хлопчика його батьки, за велінням князя, переїхали до Курська. Разом зі згадкою про князівську волю подальші вказівки «Житія» на знатність сім’ї преподобного Феодосія дали привід припускати, що батько подвижника був тиуном — високопосадовим міським чиновником.
Ікона із зображенням Собору Києво-Печерських святих
Хлопчик зростав, але звичайні дитячі ігри йому були нецікаві. У ньому рано прокинулася особлива ревність до відвідування храму, з’явилася внутрішня зібраність під час богослужіння. Наслідуючи Христа, він вважав за краще вдягатися якомога простіше, у благенький залатаний одяг. Виявивши бажання опанувати грамоту, аби читати Святе Письмо, юний Феодосій досяг успіху в навчанні.
Коли юнакові виповнилося 13 років, помер його батько. Після цього Феодосій став брати участь у польових роботах нарівні з рабами, зайнятими в сімейному господарстві. Свого часу батьки марно просили сина вдягтися ошатніше й погратися з однолітками. «Житіє» відзначає беззаперечну слухняність юнака батькові й матері, за винятком тих моментів, у яких Феодосій не міг змінити духовної міри, що жила в його серці: чуйно сприймаючи «рабий зрак» Христа, він не смів ставити себе вище за простих людей, хоча до того й зобов’язував аристократичний статус. Але якщо з поганим одягом і байдужістю до ігор батьки мирилися, то бачити, як син працює заодно з черню, для матері було нестерпним: після безуспішних умовлянь «не ганьбити рід», вона зривалася на побої («Житіє» відзначає, що вдова була «дужа тілом»). Знатність, сила, владний характер і необхідність одноосібно керувати справами сім’ї, певна річ, породили в жінці страх «втратити» Феодосія таким, яким він уявлявся їй в поняттях про феодальний етикет, думках про опору в старості й земне щастя самого сина. Аналогічні зриви у матері викликала і спроба Феодосія таємно піти з паломниками в Палестину, і його робота у парафіяльній просфорні, і носіння вериг. Син не ображався, розуміючи, що в матері — інша міра сприйняття того, що відбувається.
Одного разу, коли мати поїхала в заміський маєток, Феодосій, який на той час уже чув про монастирі Києва, вирушив до столиці. Він ішов слідом за купцями, а вони його навіть не помітили. Але в Києві юнака не прийняли в жодному з монастирів: як не парадоксально — через його убогий одяг. Прийнято вважати, що тоді в столиці існували лише «патрональні » (інакше — «титарські») монастирі, побудовані князями (вони були титарями) й населені ченцями із Візантії: перебування у таких монастирях нерідко вимагало певного внеску, а Феодосій прийшов з порожніми руками. Та юнак дізнався, що за містом живе преподобний Антоній, тож поквапився до нього. Таким чином, він повторив шлях первоначальника Лаври — адже преподобний Антоній, повернувшись з Афону в рідну землю, теж не оселився в жодному з уже заснованих столичних монастирів. Вислуховуючи прохання Феодосія про прийняття в печерну общину, — крім преподобного Антонія, до неї входила тоді щонайменше одна людина, преподоб­ний Никон Великий, — старець попередив юнака про особливі труднощі життя підземної обителі. Наслідуючи приклад скельних монастирів Середземномор’я та окремих печероподвижників Афону, Києво-Печерська Лавра народжувалася в інших кліматичних і геологічних умовах, і тому на широтах Русі підземне чернецтво було більш важким подвигом. Коли юнак виявив готовність усе перетерпіти, преподобний Антоній, прозріваючи, що в майбутньому Феодосій побудує наземну обитель, прийняв його.
Існує два погляди щодо наречення преподобного Феодосія постригальним ім’ям: якщо правдива версія «Житія» про те, що ім’я Феодосій («Богом даний») пророчо обрано священиком при Хрещенні, — то в постригу юнак був доручений іншому, але тезоіменитому небесному покровителю; якщо ж ця версія легендарна, то доводиться визнати, що хрещального імені подвижника ми не знаємо, а ім’я Феодосій — чернече.
Ревність преподобного Феодосія в подвигах здивувала навіть досвідчених преподобних Антонія і Никона. Через чотири роки мати юнака дізналась про те, що його бачили в Києві, й прийшла до преподобного Антонія. Вона благала сина повернутися, але той старанно молився Богові про відкриття її серця до нової міри віри. Зрештою жінка вирішила прийняти чернецтво в одному з київських монастирів. Згадуючи цей епізод, слід остерігатися його хибного тлумачення: буває, що в далекому від духовної тверезості пориві дехто використовує приклад преподобного Феодосія для виправдання боротьби з батьками за передчасне рішення про суворе подвижництво.
Жоден переказ не замінить житійної оповіді про преподобного Феодосія як простого інока і як ігумена. Відзначимо лише, що в «Житії» представлено величезний діапазон життєвих ситуацій, в яких вчинки преподобного Феодосія стають зразком для майбутніх поколінь ченців Русі. Зокрема, саме з Феодосієвого «Житія» запозичується крилате повчання про те, що приготована з молитвою проста монастирська їжа смачніша за вишукані князівські страви.
«Золота» рівновага між молитвою і фізичною працею, лагідністю і принциповістю, турботами про братію монастиря і про стражденних в миру — проходить лейтмотивом через всі чернечі труди подвижника. Він мав непохитну віру в те, що поки обитель живе свято — в щирому прагненні до Бога, молитві й праці, братолюбстві й милосерді, — Господь не залишить без уваги жодну з потреб монастиря. Тому, коли якийсь парафіяльний священик попрохав вино для Літургії, преподобний віддав останнє, будучи твердо впевнений, що до ранку в обителі з’явиться новий запас. У цьому випадку, як і в багатьох інших, віра преподобного Феодосія не була осоромлена: вчасно «надійшла» милостиня. З тієї ж причини, виявивши матеріальні блага, надбані маловір’ям братії, ігумен знищував їх як «вражу частину».
Поважаючи святість преподобного Феодосія, сильні світу цього не дерзали його ослухатися, коли він заступався за простолюдинів, гноблених князями та суддями. Навіть князь Святослав Чернігівський, який вигнав брата Ізяслава з Києва і якому преподобний Феодосій докоряв за це, не посмів образити праведника. Ізя­слав був менш талановитим політиком, ніж Святослав, але преподобний Феодосій бачив у поваленні Київського князя порушення мирної формули престолонаслідування, заповіданої Ярославом Мудрим, а отже — загрозу нової хвилі міжусобиць, які примножують беззаконня та народні страждання. Один із викривальних листів ігумена Святослав, «рикнувши», кинув додолу. Побоюючись, що преподобного Феодосія чекає ув’язнення, бояри благали подвижника поводитися тихіше, але той відповів, що готовий навіть померти. Бачачи, що викриття не діють, ігумен вирішив умовляти. Помітивши паузу, Святослав, «через треті руки», напросився до ігумена в гості. А приїхавши — зізнався, що не був упевнений у прихильності преподобного Феодосія. Подвижник відповів: «А що, добрий владико, може зробити наш гнів проти твоєї влади? Але нам, одначе, належить викривати і вказувати вам усе спасительне для душі, а вам слід до того прислуховуватися». Пізніше ігумен не раз умовляв Святослава повернути братові престол. За зауваженням Г. Федотова, ця історія — своєрідний символ відносин між Церквою та державою в домонгольській Русі.
Вранці 3 травня 1074 р., після хвороби, знаючи час свого відходу у вишній світ, преподобний Феодосій спочив. Згідно із заповітом ігумена, його тіло поховали в печерах під дерев’яним монастирем. У 1091 р., після завершення будівництва на сусідній горі нової монастирської садиби з кам’яним Успенським собором (1073–1089), мощі подвижника, за рішенням братії, були знайдені (відкривав усипальницю сам преподобний Нестор) і перенесені в зазначений храм. Опис Лаври 1638 р. («Тератургіма») згадує про соборний кенотаф преподобного Феодосія з написом про те, що «заздрісний ворог потривожив звідси святого» (напис на кенотафі XVIII ст. свідчив, що «під час навали Батия… мощі… збережені під спудом»). Той самий опис називає Феодосієві печери під першою монастирською садибою Дальніми й зазначає в них «келію» та «гроб» подвижника. «Келія», замурована в середині XVII ст. і знову відкрита ​​в 1988 р., являє собою похоронну крипту; її розташування поблизу древнього входу до Дальніх печер відповідає опису подій 1091 р. Щодо «гробу», то це — кенотаф на згадку 18-річного перебування мощей в печерах; до 1661 р. він був перенесений на нинішнє місце біля підземної церкви в ім’я преподобного Феодосія.
Владислав Дятлов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.