Преподобний Досифей Київський — ЗАГАДКА І СЛАВА КИТАЇВСЬКОЇ ПУСТИНІ

За 7 км на південь від Києво-Печерської Лаври стоїть історично пов’язана з нею Китаївська пустинь, заснована (або відроджена на місці більш давньої обителі) 1716 р. Назву пустині пов’язують із прозвиськом благовірного князя Андрія Боголюбського «Китай» з даної Лаврі грамоти на угіддя під Києвом або з тюркським словом «китай» («укріплення») — на згадку про фортецю, що існувала в Х–XIII ст. на місці обителі.


Першим широковідомим подвижником Китаєва став преподобний Досифей. Донедавна основним джерелом відомостей про нього вважали видане 1906 р. житіє, що згодом неод­норазово перевидавалося. Як свідчить це житіє, преподобний Досифей був дівчиною, котра вимушено приховала своє справжнє ім’я. Водночас історія донесла до нас багато різних відомостей про подвижника.

Прижиттєві свідчення

Історик Віктор Аскоченський, посилаючись на лаврський архів, писав, що під час свого візиту до Києва 1744 р. імператриця Єлизавета Петрівна відвідала монаха Досифея та втікача Гавриїла, які мешкали в печерах Китаєва. Першому з них вона подарувала гаманець із золотом, а другому дозволила прийняти чернечий постриг і сама була присутня при постригу. Провівши царицю, отець Досифей поклав гаманця за стінами печери, в глиняному черепку. Коли якийсь селянин із прилеглого с. Пирогова приніс отцю Досифею їжу, печерник благословив гостя і мовив: «У мене була самодержавна й щось дала мені». Піднявши гаманця і побачивши золото, селянин сказав про нього Досифею, але той відмовився від грошей. Тоді селянин відніс царицин дар у Лавру. За рішенням лаврської братії і за згодою отця Досифея на ці гроші в Пирогові побудували нову дерев’яну церкву.
У списках братії Лаври за 1760 р. інок Досифей числиться серед тих, хто мешкав на Дальніх печерах. Архівна довідка 1766 р. свідчить: «Про ченця Досифея, який мешкає у Києво-Печерському монастирі на Дальніх печерах… не тільки в Києві, але скрізь, за малим не по всій Росії, кажуть як про затворника і неабиякого святця». У тій само довідці сказано, що «буває так, що багато людей чекає на зустріч із ним… людям деяким, котрі бувають у нього, Досифея, на прохання їх дає іноді, що трапиться в нього з їстівного на пам’ятку». Цитовану справу присвячено переведенню Досифея з Лаври назад у Китаїв. Причиною стала скарга на отця Досифея від киянина Савича. Він писав, що його дружина, відвідавши отця Досифея, почула від інока пророцтво про прийняття нею, чоловіком і дітьми чернецтва в майбутньому, після чого відмовилася від сімейного життя, пішла в Києво-Флорівський монастир і подала прохання про розлучення. Скаржник заявив, що не згоден відпускати дружину, й вимагав «з цим монахом Досифеєм вчинити згідно із законом». При розгляді, на запитання священноначалія Досифей відповів, що «ні їй і нікому іншому» ніколи не казав про те, що треба йти від чоловіка. Можна припустити, що подвижник мав на увазі майбутню обопільну згоду подружжя відпустити одне одного в монастир, але його хибно зрозуміли. Не маючи можливості провести очну ставку, але бажаючи захистити Лавру від непорозумінь, священноначаліє перевело отця Досифея в Китаїв.

Від довідок — до житій

У Центральному державному історичному архіві України зберігається довідка, подана ​​з Китаївської пустині в лаврський Духовний Собор у 1781 р. — тоді Святіший Синод оголосив збір матеріалів про історію Лаври. Цей документ, складений усього через чотири роки після кончини преподоб­ного Досифея, свідчить, що при відвідуванні Китаївської пустині 1744 р. імператриця «з неї і до тих, хто провадив тоді усамітнене життя в печерах земляних, — до ченця Досифея, а також утікача Гавриїла, — пішки ходити й відвідувати зволила, а втікача Гавриїла за його бажанням у ченці постригти наказала».

До кінця XVIII ст. належить надрукований у журналі «Київська старовина» (1884) рукопис із фамільного архіву Лашкевичів, який, судячи зі стилю, представляв собою коротке «Житіє преподобного Досифея». Тут сказано, що він був родом із російських селян. Бажаючи стати ченцем, але не маючи відпускної грамоти від господаря, преподоб­ний Досифей не зміг прийняти постриг ні в Росії, ні в Києві, й викопав собі печеру в горі при Китаївській пустині. 1744 р. його відвідала імператриця Єлизавета, яка веліла постригти пустельника в рясофор. Довго проживши після цього в печері, преподобний Досифей, у зв’язку з указом про заборону пустельництва, був переведений священноначалієм в Лавру, де оселився на Дальніх печерах, а 1774 р. повернувся в Китаїв, де жив у відокремленій келії біля ставка і спочив 1775 р. у віці близько 100 років.
1845 роком датована рукописна «Повість про пустинножителя Феофана», що була складена послідовниками преподоб­ного Паїсія Величковського († 1794) і зберігалася в московському Симоновому монастирі. Її зміст відомий з короткого переказу М. Попова (1910). «Повість…» свідчить, що в Лаврі отцю Досифею служив послушник Феофан, родом з українських селян. Коли Феофан захотів побувати в Палестині, отець Досифей відправив його на київський Поділ, звелівши відшукати там учнів преподобного Паїсія, які прийшли з Молдавії, аби купити книги. Зустрівши молдавських іноків, Феофан вирушив із ними в монастирі, якими керував преподобний Паїсій. Бачачи високе духовне життя цих обителей, Феофан побажав залишитися в Молдавії, але преподобний Паїсій благословив послушника повернутися до отця Досифея, який спочив 1778 р. Після кончини отця Досифея Феофан віддалився на Соловецькі острови і став пустельником.

У друкованому «Соловецькому Патерику» (1873) є житіє отця Феофана, з якого відомі подробиці спілкування подвижника із преподобним Досифеєм. Там сказано, що ще до того, як Феофан став послушником в отця Досифея, той уже понад 20 років перебував у затворі, розмовляв з відвідувачами лише через вікно келії, прозор­ливо викривав таємні гріхи, застерігав від прийдешніх бід і спокус. Провіщаючи зцілення та благоденство дарував гостю просфору або жезл, а провіщаючи кончину — ладан. Відпускаючи Феофана в Київ, преподоб­ний Паїсій мовив: «Ще трохи послужи старцю, він має скоро померти, і з благословення його йди спасатися, куди він тобі вкаже». Благословивши Феофана йти на Соловки, отець Досифей спочив на 53-му році життя. Пізніше з’ясувалося, що отець Досифей був дівчиною Дарією Тяпкіною, дочкою рязанських дворян, яка виховувалася з двох до дев’яти років у рідної бабусі, черниці Порфирії, у Вознесенському монастирі Москви. Коли Порфирія прийняла схиму, Дарія повернулася додому, де суворо постувала й уникала розваг, а в 15 років таємно зник­ла. Через три роки родичі упізнали Дарію в одязі послушника у Свято-Троїцькій Сергієвій Лаврі, а Дарія, побачивши їх, пішла до Києва. Ще 20 років потому одна із сестер Дарії розмовляла з отцем Досифеєм через вікно затвора, не знаючи, з ким говорить, а подвижник радив не шукати родичку, яка пішла заради Господа. Вдруге сестра отця Досифея побувала в Києві вже після кончини подвижника.

У фондах Національного художнього музею України зберігся портрет преподобного Досифея, датований межею XIX–XX ст. Він зображає лик подвижника в чернечому куколі, зморщеним, без бороди. На звороті портрета такий напис: «Великий старець Досифей Затворник. Помер у Китаївській пустині стоячи навколішки і тримаючи в руках хартію, на якій написані були оці слова: “Тіло моє приготовлено до вічного життя. Молю вас, браття, не торкаючись, поховайте його звичним чином”». Крім цього напису, іншим почерком додатково написано: після імені «Досифей» вставлено слово «дівиця» в дужках, а над словами «помер у…» поставлена ​​дата «1776».

«Житіє преподобного Серафима Саровського» († 1833), складене ієромонахом Іоасафом (1849), стверджує, що в юності отець Серафим — тоді курський юнак Прохор Мошнін — зустрічався із преподоб­ним Досифеєм під час паломництва до Києва та отримав від старця пророцтво ​​йти на чернечий подвиг у Саровську пустинь.

1906 р. лаврський послушник Володимир Зноско (який згодом став білим священиком) видав брошуру «Рясофорний чернець (дівиця) Досифей, затворник Києво-Печерської Лаври і перший керівник-наставник пр. Серафима Саровського». Автор розширив версію життя отця Досифея із «Соловецького Патерика», додавши деякі дані з рукопису архіву Лашкевичів і розповідь про золото імператриці, а також портрет з текстом передсмертної записки. Причиною проживання Дарії Тяпкіної в московському монастирі В. Зноско називає прохання черниці Порфирії, висловлене рідним, коли вони дорогою на прощу до Свято-Троїцької Сергієвої Лаври показали бабусі внучку. Те, що Дарія пішла в чоловічий монастир, обумовлено, як натякає В. Зноско, введеними у Росії на початку XVIII ст. цивільною владою обмеженнями на постриги в чернецтво. Автор відзначає, що, видаючи себе за юнака, Дарія повторила шлях кількох шанованих Церквою древніх подвижниць, які, в силу різних обставин, жили чернечим життям під чужими іменами в чоловічих монастирях. Неможливість постригу Дарії до зустрічі з імператрицею Єлизаветою в Китаєві 1744 р. В. Зноско пояснює тим, що дівчина видавала себе за селянина-втікача. Повернення отця Досифея з Лаври в Китаєво автор пов’язує з бажанням старця усамітнитися від відвідувачів. За словами В. Зноско, після того як отця Досифея знайшли мертвим у келії, його поховали без переоблачення, як і просив подвижник у передсмертній записці. І лише новий візит до Києва сестри отця Досифея відкрив справжнє ім’я подвижника. Кончину отця Досифея В. Зноско датував 25 вересня 1776 р. — за написом на надгробку, наведеним в «Описі Києво-Печерської Лаври» митрополита Євгенія (Болховітінова).

Шанування

У літературі XIX — початку ХХ ст. відзначається шанування могили преподобного Досифея киянами і паломниками. Брошура В. Зноска про преподобного Досифея мала популярність і не раз перевидавалася. Однак сам автор у листі до священноначалія Лаври сповіщав, що зробив спробу «збирання усних передань». У цьому й полягає причина розбіжностей брошури з архівними відомостями. На початку 1990-х рр. на розореному кладовищі Китаївської пустині, яку стали відроджувати після закриття в радянську епоху, за збереженими переданнями було визначено приблизне місце знищеного надгробка преподобного Досифея та споруджено новий (нещодавно його замінили на мармуровий кенотаф).

27 липня 1993 р. Священний Синод Української Православної Церкви ухвалив (журнал № 14): «Благословити для місцевого шанування і прославлення п’яти старців-подвижників Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври: 1. Рясофорний чернець самітник Досифей… Пам’ять — 25 вересня за ст. ст. 2. Ієросхимонах Феофіл, Христа заради юродивий… Пам’ять — 28 жовтня за ст. ст. 3. Рясофорний чернець Паїсій, Христа заради юродивий… Пам’ять — 17 квітня за ст. ст. 4. Ієросхимонах Парфеній… Пам’ять — 17 березня за ст. ст. 5. Ієромонах Олексій… Пам’ять — 11 березня за ст. ст. <…> Пам’ять їх святкувати в дні кончини кожного за старим стилем… Службу їм звершувати за чином загальним преподобним».

Чин уславлення п’яти лаврських святих відбувся того ж дня за вечірнім богослужінням в Антоніє-Феодосіївському Трапезному храмі Києво-Печерської Лаври.

Після виявлення дослідником Ольгою Крайньою на початку XXI ст. архівних даних про преподобного Досифея і В. Зноска, а також ознайомлення її з портретами старця, факт розбіжностей між брошурою «Рясофорний чернець (дівиця) Досифей» та іншими джерелами про подвижника був зафіксований у церковній та світській літературі («Православна Енциклопедія», «Вісник церковної історії», «Лаврський альманах», «Могилянські читання»).
Незважаючи на відмінності в історичних свідченнях про преподобного Досифея, наявні матеріали підтверджують його подвижництво в Китаївських печерах, Києво-Печерській Лаврі та Китаївському скиту, широку популярність в Україні й Росії як духовно досвідченого ченця, молитовне спілкування з великим сучасником — преподобним Паїсієм Величковським — і духовне наставництво (стосовно отця Феофана Соловецького та багатьох мирян).

Владислав Дятлов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.