ПРАВОСЛАВ’Я В ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ. Частина І. Бразилія

Православне духовенство Бразилії
звершує Божественну літургію
біля статуї Христа Спасителя
В історію Православ’я Південної Америки, особливо Бразилії та Аргентини, вплетені життя багатьох вихідців з України, Білорусі та Росії. Опинившись далеко від Батьківщини і пройшовши через горнило неймовірних випробувань, вони стали тут провідниками православної культури.


«Золотий закон» від 13 березня 1888 р. остаточно скасував рабство в Бразилії. Це, у свою чергу, сприяло заміні рабської повинності працею вільних робітників, що проживали в колоніальних поселеннях. Бразильський уряд почав пропагувати «райське» життя в тропіках, оплачуючи іммігрантам морський переїзд з Росії у Бразилію. Але, приїхавши сюди, вони бачили перед собою… густий ліс, який треба було розчищати і в якому жило багато диких тварин. Хто мав гроші, той зміг повернутися додому, але таких виявилося небагато.

У цілому, імміграція в Латинську Америку пройшла три етапи: перший — у 1909 р. — був обумовлений соціальними та економічними причинами: залучалися європейці для розробки важкодоступних земель і розселення в прикордонних районах, де могли виникнути військові конфлікти із сусідніми державами. Другий етап — у 1917 р. — мав причинами політичні мотиви. Третій — у 1945 р. — був пов’язаний зокрема і з тим, що після Другої світової війни чимало людей опинилося на територіях, підконтрольних іншим країнам.
Нелегким виявилося життя блукачів на чужині: з одного боку, незнання мови і звичаїв, з іншого — різка зміна кліматичних умов, злидні, хвороби. Опорою для них завжди залишалася Православна віра, в якій вони народилися і були виховані. На останні гроші іммігранти споруджували православні храми, що духовно з’єднували їх з покинутою батьківщиною.
Зустріч паломників з України та Росії
з духовенством та парафіянами
в Кампіна-дас-Місойнс — столиці слов’янської імміграції у Бразилії
У наші дні вже друге і третє покоління цих переселенців живе переважно в кількох десятках громад-колоній, зберігаючи успадковані звичаї та рідну мову.
Ось по таких громадах і парафіях була організована наша паломницька поїздка.

Бразильські наші

Бразилія традиційно вважається католицькою країною, проте зараз її наповнили нові релігійні рухи і всілякі протестантські громади.
Щодо Православ’я, то тут налічується дев’ять православних парафій Південно-Американської єпархії РПЦ. Є храми й навіть монастирі Антіохійського та Олександрійського Патріархатів, Елладської Церкви, а також Польської Право­славної Церкви. Загальна проблема для багатьох юрисдикцій — гострий брак духовенства. Через поголовну бідність мало які парафії можуть дозволити собі утримувати священика. Тому нечисленним священнослужителям доводиться постійно роз’їжджати — часом досить далеко — парафіями, а крім того, працювати на світській роботі для забезпечення своїх сімей.
У Бразилії проживають близько 600 тисяч українців та україно-бразильців, велика частина з яких має західно­українське походження, і
60 тисяч росіян.

Ріо-де-Жанейро.
Скульптура Христа Спасителя

Візитна картка міста і його символ — гігантська статуя Іісуса Христа. Висота статуї — 38 м, зокрема п’єдесталу — 8 м; розмах рук — 28 м. Вага — 1145 тонн.
У 2007 р. ієрархи РПЦ і РПЦЗ уперше в історії звершили православне богослужіння біля статуї. На ньому були присутні багато офіційних осіб. У 2011 р. клірики Руської, Константинопольської, Антіохійської та Польської Православних Церков, що несуть служіння в різних місцях Бразилії, вдруге в історії звершили тут Божественну літургію.

Гора Цукрова голова

Ще один важливий символ Ріо — це знаменита кристалічна вершина Пан-ду-Ассукар (Цукрова голова), розташована над красивою бухтою. Висота її становить 395 м.
З Пан-ду-Ассукар відкривається прекрасний вид на місто. На самому верху є невеликий майданчик, який вкритий суцільним тропічним лісом і населений різноманітною фауною.

Парафія храму в ім’я мучениці Зінаїди

У 1921 р. до Ріо-де-Жанейро прибуло близько півтори тисячі іммігрантів, які втекли з революційної Росії. Деякі роз’їха­лися по країні, але більшість залишилася тут. Прибулі, в основному колишні офіцери царської армії та члени їхніх сімей, були залишені напризволяще.
У 1933 р. на організаційних зборах правління парафії було внесено пропозицію побудувати власний храм.
У 2006 р. визначенням Священного Синоду Руської Православної Церкви його настоятелем призначено священика Василія Гелевана, який свого часу ніс послух відповідального за відносини Церкви зі ЗМІ у Смоленському єпархіальному управлінні, перебуваючи на посаді прес-секретаря митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила (нині — Святіший Патріарх).
Після звершення Літургії, у нас із отцем Василієм за­в’яза­лася невимушена розмова за чашкою чаю:

— Коли і якими мовами звершуються у вас служби?
— У неділю та великі свята. Наші парафіяни — це іммігранти другої і третьої генерації, які, власне, вже й російською не всі розмовляють. Тому, щоб зовсім не втратити своїх парафіян, ми зобов’язані служити тією мовою, якою вони говорять. Якщо в храмі більшість російськомовних, то ми воліємо вести службу церковнослов’янською мовою, якщо ж усі парафіяни — бразильці, то службу ведемо португальською мовою. Рішення завжди приймається на місці, виходячи з пастирських міркувань.
— Чи є тенденція до збільшення пастви?
— Жодних значних збільшень. Немає такого, що «взяв і заманив». У Ріо-де-Жанейро бути православним — велика праця, і люди, які живуть тут вірою — це справжні подвижники. Пригадується наш парафіянин, який співає у церковному хорі. Він розповідав, що його батько був родом з Омська, мати — з Одеси, а більш далекі предки служили священиками і військовими. Наприкінці ХІХ ст. його батьки пере­їхали в китайське місто Шанхай, де він, ще зовсім хлопчиком, разом з іншими дітьми був вихованцем у святителя Іоанна Шанхайського, вивчав там російську мову.
У Бразилії дуже мало інформації про Православ’я, і для багатьох місцевих жителів це мало не чергова секта, тому тут важко показати всю глибину і красу православної культури. До того ж у наших церквах парафіяни стоять, а якщо неофіт спочатку побував у розкішних протестантських залах, де м’які шкіряні крісла та інший комфорт, то, швидше за все, піде туди ще…

Храм в ім’я святителя Миколая

Нас уже чекали й відразу запросили на бразильську каву. «Ми, бразильці, дуже мало знаємо про Росію, так само як і ви про Бразилію. Але тут нас, арабів, греків, росіян та людей інших національностей, дуже зближує Православ’я, — розповів місцевий священик. — Ще при будівництві храму Микола ІІ пожертвував на його зведення значну суму. І так вийшло, що, приїхавши сюди після революції, ваші співвітчизники, які не мали ще свого храму, знаходили тут духовну розраду».
Торік у цьому храмі всі місцеві православні священики служили Літургію соборно. Цієї традиції — збиратися і звершувати Літургію по черзі в кожному православному храмі міста на свято Торжества Православ’я — дотримуються вже багато років.

Кафедральний собор в ім’я Пресвятої Діви Марії

У цьому храмі, що належить Польській Православній Церк­ві, нас зустрів архієпископ Ізяслав. Ось що він про себе розповів:
«Я був хрещений у Римсько-Католицькій Церкві. Потім, разом з іншими християнами, ми почали шукати істинну Церкву. Під час перебування в Португалії нас запросили відвідати православні храми, де ми, дев’ять осіб, були хрещені в Православ’я. Я прийняв чернецтво, а потім, у Варшаві, був хіротонізований на єпископа і направлений на кафедру у Бразилію. Зараз тут зосереджено шість парафій та один монастир. Біля нашого храму — нетрі. Батьки у недільні дні відпускають дітей до церкви, в першу чергу, щоб вони поїли, оскільки після кожної Літургії у нас проходять агапи — трапези любові. Звичайно, ми їх годуємо, але разом із тим і спілкуємося, викладаємо основи Право­слав’я».
Владика Ізяслав перекладає духовну літературу португальською мовою. Першим його перекладом був діалог преподобного Серафима Саровського з Мотовиловим. А ще він перекладає руські піснеспіви, які потім виконують у храмі.
Будівлю, де розташовані церква й кілька невеликих кімнат, парафія орендує в одному з недорогих міських районів, в якому вкрай напружена кримінальна ситуація. Кілька років тому тут, просто в церкві, була стрілянина, кидали гранати, і три людини загинуло. Досі залишилися сліди від куль на стінах храму…
Богослужіння проходять: у будні — о 7:00, щоб люди могли встигнути на роботу, а на свята — о 10:00. Парафія складається тільки з бразильців. Постійно відвідують служби в середньому 30 осіб.
Потім наш шлях пролягав на південь країни — в Кампіна-дас-Місойнс — столицю російської імміграції в Бразилії. Але для цього необхідно було пролетіти майже третину країни літаком і подолати відстань у кількасот кілометрів автомобілем через субтропічні ліси та чайні плантації. Дорогою відвідували цікаві місця цього регіону: водоспади Ігуасу, парк птахів, зоопарк.

Санта-Роза. Церква на честь апостолів Петра і Павла

Місто Санта-Роза, що розташовується неподалік від кордону з Аргентиною, було засновано 1915 р. на місці перших поселень іммігрантів, які прибули сюди наприкінці ХІХ ст.
У місті є православний храм на честь первоверховних апостолів Петра і Павла (РПЦ), побудований вихідцями з Росії в 1970 р.

У гостях в отця Діонисія

Кілька років тому парафіяни цього храму звернулися в Московську Патріархію з проханням призначити їм священика. Прохання віруючих було задоволено, і у 2010 р. до далекої Бразилії вирушив священик Діонисій Казанцев, а з ним і матушка Христина. Батюшка закінчив Московську духовну семінарію, працював у ВЗЦЗ РПЦ, служив у Південній та Північній Кореї, а також у Китаї, знає шість мов. Христина виросла в Ханти-Мансійську, з відзнакою закінчила школу.
Сьогодні вони живуть у далекій Бразилії, де отець Діонисій служить настоятелем двох храмів Руської Православної Церкви — на честь апостолів Петра і Павла в м. Санта-Роза та в ім’я апостола Іоанна Богослова у м. Кампіна-дас-Місойнс.
За словами матушки, для парафіян дуже важлива присутність «руського» священика на південноамериканськый землі. Повага городян до батюшки настільки велика, що наприкінці 2011 р. на позачерговій сесії міської ради Санта-Рози, вперше в історії, депутати прийняли рішення про присвоєння звання почесного громадянина міста священику Руської Православної Церкви Діонисію Казанцеву.
Тут доречно згадати про нащадка перших іммігрантів Анатолія Заболоцького, який написав книгу «Російська імміграція в Росії» — перше дослідження про імміграцію у Бразилію. Воно стало джерелом багатьох сценаріїв для різних телепрограм. Отець Діонисій запросив автора книги на зустріч із паломниками. Після цікавого спілкування Анатолій Заболоцький подарував гостям свої книги. Наведу розлогу авторську цитату, яка характеризує життя перших переселенців у Бразилії: «…Іван Мельник влаштувався з родиною на лінії 8 травня. Спочатку валили дерева і вирубали серед пралісу галявину. Щоб не потрапити, особливо вночі, в лапи хижаків (леопардів та інших), облаштували собі імпровізоване пристановище на підпорах 4-метрової висоти. Спорудили з колод поміст, на якому і спали. Дах робили з гілок і на ньому зберігали продукти до часу спорудження будинку. Незважаючи на все це, з’являлися мавпи і крали все їстівне. Валили дерева за допомогою великого ножа і сокири. Було багато меду, але він пропадав, бо не було тари для його зберігання. Батько з матір’ю вели підсобне господарство й вирощували сімох дітей. Пізніше відкрили невеликий магазинчик…».
Багато хто з парафіян, дізнавшись про прибуття земляків-прочан, прийшли до нас на зустріч. Було відслужено молебень, а потім відбулася тепла бесіда.
Уже в досить пізній час паломників почали розміщувати на нічліг по квартирах парафіян. Нас прихистила пара пенсіонерів, які проживають неподалік. Господиня — староста храму, українка, спілкується українською та португальською мовами. Її два брати, яких уже немає серед живих, теж були старостами цієї церкви.

Сергій Ванжула
(Далі буде)

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.