ПРАВОСЛАВ’Я В ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ. Частина I.2 Бразилія. Частина ІІ. Аргентина

Закінчення. Початок у попередньому номері

Кампіна-дас-Місойнс — столиця російської імміграції в Бразилії

Храм в ім’я преподобного Сергія Радонезького, м. Порту Алегрі

Більшість населення міста має німецьке та російське коріння. У муніципалітеті є громада нащадків російських іммігрантів.

Для багатьох вихідців з Росії єдиною ниткою, що все ще пов’язує їх з історичною батьківщиною, є Православ’я. Православні храми об’єднують їх нащадків уже понад століття.

У 2012 р. місцеві громади на чолі з духовенством відзначали 100‑річчя початку імміграції до Бразилії. На площі рівноапостольного князя Володимира було відправлено молебень і відбулося відкриття (за сприяння місцевої влади) увінчаної куполом і хрестом п’ятиметрової арки на честь ювілею руського Православ’я в Бразилії.

А поряд стоїть пам’ятник російським іммігрантам: усіх, хто в’їжджає до міста, зустрічає православний хрест, біля підніжжя якого розміщені фігури апостола Іоанна Богослова та членів російської селянської родини: мати і дочка тримають в руках колосся пшениці й соняшники, а батько з мотикою на плечі вдивляється з-під долоні у далекий обрій. Російські переселенці зробили великий внесок у перетворення колись дикого лісового краю в один із провідних сільськогосподарських районів бразильського штату. На знак визнання заслуг цих людей у ​​штаті прийнятий закон, згідно з яким 9 жовтня на півдні Бразилії відзначається день російської імміграції.

Церква в ім’я апостола Іоанна Богослова

Церква в ім’я апостола Іоанна Богослова м. Кампіна-дас-Місойнс
Перший руський православний храм у Бразилії побудовано 1912 р. у м. Кампіна-дас-Місойнс переселенцями з Росії, України, Білорусі. Храм був освячений в ім’я апостола і євангеліста Іоанна Богослова. У період Другої світової війни церква згоріла внаслідок протиріч, що почалися між російськими та німецькими іммігрантами. Було вирішено звести нову будівлю храму за десять кілометрів від центру міста. У 1955 р. храм був споруджений. Тепер парафія складається із 40 сімей — нащадків перших російських переселенців. Оскільки тутешні парафії змушені забезпечувати себе самі, то парафіяни жертвують невеликі членські внески.
Після нашого прибуття було відправлено молебень, а потім місцева община запросила прочан на вечерю, яка відбулася там само, при храмі. Оскільки парафіяни переважно українці, то і страви подавалися в національних традиціях: борщ, вареники, голубці, холодець, а також яловичина — основний бразильський продукт харчування. Південна Америка взагалі та Бразилія зокрема — територія «м’ясоїдів», які не уявляють собі столу без страв з яловичини. А відмова від неї, скажімо, на 40 днів Великого посту — для парафіян подвиг на кшталт мучеництва…
Біля церкви знаходиться найбільше латино-американське кладовище, де поховані тільки слов’янські переселенці.
Не можна не сказати і про старовірів у Бразилії. По суті, сьогоднішні общини старовірів — це поєднання давньої духовної та сучасної ділової культури (наприклад, у сільськогосподарських роботах вони використовують трактори, комбайни та іншу техніку). Члени бразильських общин активно спілкуються з одновірцями з Болівії, США та інших країн, їздять один до одного в гості та одружують дітей. Завдяки тому, що старовіри негативно ставляться до шлюбів із представниками місцевого населення і взагалі з тими, хто не сповідує їхню віру, багато з них досі зберегли предковічний російський обрис: світле волосся та очі, кирпатий ніс. Жінки ходять у старовинному російському вбранні; чоловіки — в косоворотках, і усі як один носять бороди. У свята співають народні пісні, а їхні діти нарівні з португальською вивчають російську мову.

Грамаду

Це бразильська Швейцарія в оточенні лісів та дорогих вілл, популярний туристичний центр і місце постійних святкувань. У грудні й січні тут проходить безліч різдвяних заходів. За декілька годин їзди від міста розкинувся величезний парк, на території якого розташований відомий водоспад Каракол, що падає з базальтової скелі заввишки 131 м. Це не найвищий водоспад країни, але близькість до великих міст, доступність і мальовнича місцевість роблять його популярним серед туристів. До верхів’я водоспаду ведуть 927 східців; багато охочих піднімаються на пагорб, щоб згори подивитися на стрімкий потік води.
Порту-Алегрі.

Храм в ім’я преподобного Сергія Радонезького

Наприкінці 1940‑х років сюди прибуло кількасот російських, білоруських та українських сімей — жертв війни. У подальшому вони придбали власність і отримали бразильське громадянство.
Парафія в ім’я преподоб­ного Сергія Радонезького утворена 1949 р. Однойменний храм побудовано та освячено 1957 р. Зараз тут близько 50 парафіян (переважно біженці з повоєнної Німеччини), їхній середній вік — 60 років. Настоятель храму — протоієрей Анатолій Топала, родом з Молдови.
Ми поспілкувалися з парафіянами за чашкою чаю. Ось розповідь парафіянки Ольги Куренко, якій вже далеко за 80: «…Мене з Росії, ще молодою, вивезли на роботу до Німеччини. Після звільнення нас прихистили американці: годували, дали освіту, а потім надали можливість вибору будь-якої країни для проживання. Багато росіян вибрали Бразилію, і американці дали нам грошей на дорогу…
Ми сюди потрапили у 1949 р., і бразильці дали всім роботу. Зараз ми, росіяни та українці, які приїхали тоді, живемо хоч і не надто заможно, але добре, всі маємо хорошу роботу і власні будинки. Багато хто з нас, зокрема і я, побували на батьківщині. Не приховую, розчарувалася — усі кажуть, що вона сильна й багата, а я побачила незасіяні поля і розруху… А коли до нас приїжджав владика Платон (тепер — митрополит Феодосійський і Керченський. — Ред.), то я готувала частування з українських страв, і йому дуже сподобалося…».

Частина ІІ. Аргентина. Слідами наших співвітчизників

Аргентина — «найбіліша» країна південноамериканського континенту. 97 % її жителів становлять нащадки європейських іммігрантів, насамперед — іспанців, італійців, німців. Лише близько 3 % припадає на частку корінного населення — індіанців (це ті нескорені племена, які були витіснені в холодні південні райони).
Перші православні християни прибули сюди із Сирії та Лівану, тікаючи від османського ярма. Потім тут з’явилися греки, серби, румуни й болгари. З кінця ХХ ст. в Аргентину почали масово переселятися біженці з Росії та України, потім було ще кілька хвиль імміграції. Тут знайшли свій дім як нащадки канцлера Олександра Горчакова і князів Волконських, так і матроси із броненосця «Потьомкін». Сто років тому вихідці з Російської імперії становили приблизно 5 % населення країни. Вони майже повністю асимілювалися, багато з них забули рідну мову.
В Аргентині діє близько десяти парафій РПЦ, якими опікуються декілька священнослужителів.

Обера

Зустріч парафіян із паломниками
в Російському культурному центрі, м. Обера
За даними офіційної аргентинської статистики, у провінції Місьонес кожен сьомий житель з 1,1 млн осіб населення має слов’янське коріння. Одне з найбільших поселень наших співвітчизників у Аргентині — м. Обера на північному сході країни, за 1200 км від столиці Буенос-Айреса. Сьогодні в ньому проживають близько 65 тисяч осіб — вихідців із 40 країн. Тут розташовані собори, церкви, костели, мечеті — всього 35 культових споруд різних релігійних конфесій, зокрема і право­славних. У міському Парку націй (його площа понад 15 га) кожне земляцтво має культурний центр, де щорічно, у вересні, проходять урочисті заходи. Тут є площі Росії та України.
Багато парафіян місцевого православного храму в ім’я Живоначальної Трійці (його настоятель — парагваєць) побували на батьківщині своїх предків — в Україні. Вони поділилися глибокими враженнями після відвідування Києво-Печерської та Почаївської Лаври й інших наших святинь.
Буенос-Айрес
В історії міста існує два важливих періоди: колоніальний, коли з’явилися завойовники — іспанці, й середина ХІХ ст., коли Буенос-Айрес став латино­американським «Парижем» завдяки винайденим холодильникам. Вони встановлювалися на кораблях, що дало можливість вивезення величезної кількості м’яса в Європу. Ось у цей період розпочався масовий від’їзд людей (зокрема і наших співвітчизників) зі Старого Світу до Аргентини.
Свято-Троїцький собор (РПЦЗ). У 1887 р. православні жителі Аргентини звернулися до імператора Олександра ІІІ з клопотанням про відкриття православної церкви в Буенос-Айресі.
Наприкінці 1894 р. в історичному центрі міста була придбана ділянка землі для будівництва церкви. Пожертвування збирали здебільшого в Росії: поширювалися звернення, виголошувалися про­повіді в різних містах. 5000 рублів пожертвував імператор Микола II. Серед численних жертводавців були імперат­риця Марія Федорівна і святий праведний Іоанн Кронштадтський. У 1901 р. храм був побудований у стилі московських церков XVII ст. і освячений в ім’я Пресвятої Трійці.
Кафедральний Благовіщенський собор (МП). У червні 1947 р. у нащадків православних був куплений (за умовну ціну) дім, перебудований під храм і освячений 10 липня 1947 р. на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці; того ж дня відбулися організаційні збори, на яких обрали церковно­парафіяльну раду. Незабаром почала діяти єпархіальна рада. На початку 1960‑х років головою Аргентинської і Південно-Американської єпархії став єпископ Никодим (Руснак) (згодом — митрополит Харківський і Богодухівський; † 2011. — Ред.). Першочерговим завданням владики Никодима було спорудження повноцінного храму: домова церква вже насилу вміщувала всіх молільників, та й ніяк не була схожа на кафедральний собор. 15 травня 1968 р. на місці колишнього храму на вулиці Бульнес відбулася закладка першого каменя у фундамент Благовіщенського собору. 10 листопада 1968 р. архієпископ Никодим у співслужінні кліриків парафії та духовенства Константинопольського й Антіохійського Патріархатів освятив собор.
Зараз парафія складається переважно з українців, остання хвиля яких прибула на початку 1990‑х років.
Собор на честь Воскресіння Христового (РПЦЗ). Парафія виникла у 1920‑ті роки як православна емігрантська церковна організація, що об’єднала більшу частину єпископів РПЦ, які опинилися у вигнанні внаслідок революції 1917 р. та громадянської війни. Остаточно вийшла з адміністративного підпорядкування РПЦ після видання митрополитом Сергієм (Страгородським) «Декларації» від 29 липня 1927 р.

Зустріч з онуком письменника Михайла Шолохова

На одній з центральних вулиць Буенос-Айреса, поблизу президентського палацу «Каса Росада» (Рожевий будинок), проходив фестиваль «Матінка-Русь» — з піснями, танцями, сувенірами. Просто під відкритим небом була споруджена сцена, на якій протягом тривалого часу виступали творчі колективи з різних міст країни.
Саме тут проходила фотовиставка «М. Шолохов. У краю Тихого Дону», присвячена творчості відомого російського письменника, лауреата Нобелівської премії. У рамках цього свята посольством Російської Федерації для паломників і гостей фестивалю була організована екскурсія столицею Аргентини. Крім того, ми мали можливість поспілкуватися з онуком письменника — Олександром Шолоховим, директором музею-заповідника в станиці Вєшенській. Латинську Америку він відвідував з музейною виставкою, і якраз прибув із Перу. «Щороку діас­пора влаштовує тут свято російського мистецтва. Ми приголомшені тим, що люди приїжджають сюди за дві тисячі кілометрів, причому є такі колективи, які жодного етніч­ного відношення до росіян не мають, наприклад, індіанські», — зазначив Олександр Михайлович.

У гостях в отця Сергія

Церква на честь Усіх святих, що в землі Руській просіяли
(передмістя Буенос-Айреса)
В останній день перебування у столиці Аргентини ми були запрошені в передмістя Буенос-Айреса — Ланус (батьківщина знаменитого футболіста Дієго Марадони), до отця Сергія, настоятеля храму на честь Усіх святих, що в землі Руській просіяли (зведений у 1985 р.). Таксі сюди не ходять, оскільки район досить кримінальний, довелося домовлятися з водієм із посольства. Дорогою він розповів, як нещодавно грабіжник, ще майже хлопчик, зайшов у церкву до отця Сергія, приставив пістолет і зажадав ключі від машини — довелося віддати. У поліцію ніхто не звертався, марно.
Батюшка з родиною живе тут тривалий час. Його маленька квартирка, що складається із двох кімнат, розташована на першому поверсі православного храму. Живуть зовсім скромно, але дуже дружно. У них троє дітей, які відвідують місцеву школу, а предмети, пов’язані з рідною мовою, вивчають вдома факультативно за книжками, що їх висилають родичі з Росії.
Парафія складається переважно з українців.
Батюшка показував багато фотографій з Антарктиди, де прослужив не один рік. «Оскільки православний храм в Антарктиді єдиний (богослужіння проводяться раз на тиждень та у свята), то до нас приходили на службу співробітники не тільки російської метеостанції, а й сусідніх — англійської, американської та ін., навіть і не православні, — розповів отець Сергій. — Там дуже складні умови, й без підтримки одне одного, не важливо якої ти національності, — вижити неможливо».
Сергій Ванжула

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.