ПОЇЗДКА ДО БЕРДИЧІВСЬКОЇ ШКОЛИ-ІНТЕРНАТУ

Волонтери Всеукраїнської благодійної молодіжної організації «Молодість небайдужа», не змінюючи традиції, після Банчен, Борислава, Немирова, Брацлава та інших міст, вирішили відвідати і Бердичів, точніше не саме місто, а вихованців Бердичівської школи-інтернату, яка знаходиться у с. Гришківці Житомирської області.
Звичайно, таке рішення не було випадковим і необдуманим. Координатор поїздок у дитячі будинки Аліна Леонідівна не могла не відгукнутися на прохання вихователів про надання допомоги дітям. Тому вона, заздалегідь домовившись iз керівництвом школи-інтернату, ретельно спланувала програму занять, придбала спортивний інвентар (волейбольну сітку, м’ячі, ракетки, кульки), матеріали, необхідні для проведення майстер-класів, а також корисну смакоту для традиційного солодкого конкурсу. Волонтерам нічого не залишалося, як тільки набратися сміливості (особливо тим, хто їхав уперше) і, полишивши на один день усі свої справи, вирушити в путь.
Кілька годин по дорозі до Бердичева промайнули непомітно. Ще б пак, адже за цей час потрібно було познайомитися один з одним, поділитися новинами, обговорити план занять із дітками, освоїти ази оригамі…
Слід сказати, що в поїздці брали участь не тільки волонтери «зі стажем», а й ті небайдужі люди, які роблять свої перші кроки у волонтерстві.
Кожна поїздка — це нова зустріч із новими дітьми. Цього разу ми теж хвилювалися та переживали, як зустрінуть нас діти, чи підуть вони на контакт, чи вдасться нам провести заплановане.
Але наші переживання були марні. Діти виявилися відкритими, доброзичливими і найголовніше — активними. Роботи, зроблені хлопцями й дівчатами та вихователями, які теж разом із дітьми брали участь у наших заходах, були просто вражаючими.
У волонтерів склалися різні враження опісля відвідин діток Бердичівської школи-інтернату. Та краще нехай вони розкажуть про це самі.
ПРАВО НА ЩАСТЯ
Поїздка до цього дитячого будинку була незвичайною! Діти зустріли нас дуже тепло, по‑домашньому. Відчувалося, що вони нас чекали із нетерпінням. І зустрічали відповідно — як дорогих гостей. Ми потрібні їм без дорогих подарунків. Вони хочуть бачити нас просто так. Хоча подарунки ми їм привезли, звичайно. Але як зворушливо було отримувати нам, волонтерам, подарунки з рук дітей — надзвичайно гарні оригамі, що їх вони заздалегідь зробили для нас! Їхня подяка виражалася не тільки у словах, а й в очах, кожному русі. Думаю, що і нам вдалося дати їм надію на те, що кожна людина має право на щастя.
Спасибі велике, дорогі діти, за такий теплий день! Ми обов’язково приїдемо ще, аби наша дружба зміцніла!
Юлія Барковська
ЕЙФЕЛЕВА ВЕЖА У ПОДАРУНОК
Мені поїздка сподобалася. Дітей було багато… дуже багато — близько 120! Усі вони були різні. Якби я не знав, то ніколи б не повірив, що багато хто з них — сироти, які виховувалися поза домом і сім’єю.
Там я зустрів справжнього вболівальника київського «Динамо» — хлопця років 14‑ти на ім’я Олег. Він, на відміну від мене, який давно розчарувався у рідному клубі, не пропускав жодного матчу і події, пов’язаної з командою. Навіть на солодкому конкурсі (діти повинні були створити картину з різної смакоти) Олег зобразив логотип «Динамо». Знали б гравці команди, як за них уболівають, їм би стало соромно за свою невиразну гру протягом останніх років.
А ось Іван — не вболівальник, а безпосередній учасник спортивних подій, призер змагань із лижних перегонів! Крім того, він чемпіон школи з настільного тенісу і таки засмутив мене, обігравши 2:1 за партіями (йому просто пощастило — у мене була незручна ракетка).
Поїхав я не з порожніми руками, а з подарунком — Ейфелевою вежею, виліпленою дітками із пластиліну.
Дуже сподіваюсь, що ця поїздка не минулася дарма для дітей і для мене.
Трохи не забув сказати про компанію волонтерів — «братів по розуму». Як завжди, було весело і цікаво. Поспати в дорозі не вдалося! Ті, хто їздив, — зрозуміють.
Антон Пєшкін
СПРИЙМАТИ ТАКИМИ, ЯК Є
Після декількох регіональних поїздок у дитбудинки з’явилося розуміння того, що їхні вихованці дуже схожі на тих дітей, яких відвідую у «своєму» дитячому будинку вже три роки.
Наприклад, дитині-«прилипайлу» потрібно виявити увагу, а коли вона починає переходити межі — зупинити; замкнутого необхідно підбадьорити, теж приділивши увагу; лідеру-«осібнику» — показати повагу до його кордонів, знайти спільні з ним інтереси, а також показати, що ми при­їхали до всіх дітей, не тільки до «правильних».
Втішає, що починаєш «бачити» дитину, але важко від того, що помилки в особистому спілкуванні так само значущі та реальні, як і правильне спілкування.
Діти дуже слухняні, коли ти приймаєш їх такими, якими вони є, коли ти розумієш правила їхнього спілкування. І якщо пропонуєш свої правила, то сам їх теж повинен дотримуватися.
Ярослав Яценко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.