ПОШУКИ ЗНИКАЮЧОГО РАЮ

Вислів «людина — цар природи» нині сприймається водночас i як зайвий лозунг, і як загальне місце. Але десь у підсвідомості думка, яка зрештою втілюється у ці слова, закарбована, мов аксіома. Закарбована століттями невпинного розвитку людства…

Що саме має на увазі людина, проголошуючи свою зверхність над усім тим величезним комплексом явищ, які традиційно об’єднують під загальним поняттям «природа»? Огляд сучасної преси та блогів дає змогу побачити все розмаїття іронії, сарказму, зневаги та ворожості, що їх нині викликає оте «людина — цар природи». Жах та безсилля перед неконтрольованими нещастями (цунамі, землетруси, глобальне потепління, мутації та вимирання цілих видів і ще нескінченний перелік інших проблем) змушує людей раз у раз повертатися до осмислення та переосмислення взаємовідносин із природою, до пошуків виходу з майже безнадійної ситуації. Втім, на віднайдення витоків сучасного стану справ часу завжди обмаль.
Пошук джерела згаданої фрази розгортає перед очима широкий спектр картин історії. Радянський Союз, де завданням було не очікувати милостей від природи, а брати їх самостійно. Період просвітництва у Європі, коли людський розум вважався абсолютною цінністю, а все поза його ме­жами — вторинним і не таким важливим. Середньовіччя, де природа належала до матеріального і таким чином протиставлялася духовному.
Навіть Біблія, здавалося б, свідчить про те саме. Панування над землею присутнє уже в початковому задумі Господа стосовно людини. І перше, що чує новостворена людина: «Плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю, і володійте нею, і владарюйте над рибами морськими, і над птахами небесними, і над усякою твариною, що плазує по землі!» (Бут. 1: 28). Проте ця перша людина, створена за образом і подобою Божою, мешкала у раю — природа була прекрасним садом. 
Гріхопадіння й вигнання з раю як у прямому (Адам і Єва змушені були покинути Едемський сад), так і у символічному (сама природа, органічно пов’язана з людиною, змінилася від первородного гріха) розумінні означало одне — втрату. Пам’ять про рай жила в кожному поколінні людей, збурюючи невгасиме прагнення віднайти чи відтворити втрачене. У переказах кожного народу існувала оповідь про «золотий вік» (гармонія світу, відсутність хвороб та смерті, голоду й підступу, повнота та розквіт життя). Деякі з цих уламків колишнього містять спогади про справедливого царя, що панував на землі, деякі — про першу сварку чи спокусу, що знаменувала кінець щастя та спокою.

Усе середньовіччя пройняте старанним збереженням пам’яті про рай і роздумами про його природу. Проте діяльному та пристрасному людству здавались недостатніми самі лише міркування. Переконання, що рай було тільки заховано від людського ока десь далеко, переслідувало всі покоління мореплавців і мандрівників — першовідкривачів земель. Уже не маючи жодного чіткого уявлення про те, яким був рай, його шукали відповідно до власних уявлень, нахилів, бажань. Головними з таких ставали бажання позбутися — голоду, холоду, виснаження, страждання, — та бажання здобути — комфорт, багатство, владу, безсмертя.

Зрештою, сучасні люди знайшли безліч способів полегшити Божу кару за первородний гріх: жінки вже не змушені обов’язково народжувати дітей в муках, феміністичний рух здобув жінкам рівні права із чоловіками, все менше людей зобов’язані здобувати собі харч «у поті лиця» (Бут. 3: 19), розвиток сільського господарства та промисловості позбавляє необхідності залежати від «терня й осоту» (Бут. 3: 18) та «їсти траву польову» (Бут. 3: 18). Все це, безперечно, значні успіхи. А проте ми залишаємося порохом і до пороху повертаємося з усіма своїми здобутками. Активне відтворення матеріальною людиною «втраченого раю» руйнує її земні віддзеркалення, символізуючи хибність обраного напрямку пошуку. 
* * *
У Книзі Буття органічна єдність людини і тварини підкреслюється вже тим, що вони постали в один день, в один період творіння. Людиною цю нову за фізичною суттю тварину зробив подих Божих вуст, наділивши можливістю вдосконалюватися, спілкуватися з Богом, йти до Нього й вести за собою все існуюче живе. Про цю місію людини на землі писали ще святі отці, й саме так вони розуміли «панування» — як унікальну можливість для природи, слідуючи за людиною, досягти досконалості й безсмертя, прийти до Бога.

Спокуса і перший вчинений людиною гріх накликали кару Божу і на всю підпорядковану людині природу, адже «створіння підкорилося суєті не добровільно, а з волі того, хто його підкорив,  у надії, що й саме створіння буде визволене від рабства тлінню на свободу слави дітей Божих» (Рим. 8: 20–21). Тож від розвитку людини безпосередньо залежить розвиток природи; й людство відпочатку несе не тільки відповідальність, але й провину перед живою природою за все, що з нею відбулося й відбувається.

Нероздільний зв’язок людини і природи у Божому задумі певним лейтмотивом проходить крізь усю Біблію, від Книги Буття до Одкровення. Одним із показових прикладів є історія Ноя — праведного чоловіка, який чистотою своєї душі врятував не тільки себе і свою родину, але й виокремлену частину живої природи, що її Господь збирався знищити разом із грішним і розбещеним людством. Людина вдруге отримала шанс на вдосконалення, вдруге почула слова про свою владу над природою — владу обов’язку, а не використання, адже Свій заповіт Господь укладає не тільки з людиною, але й з усіма живими створіннями, врятованими Ноєм.

Але рай для людини залишався втраченим, адже на ній, сукупно з усією природою, залишався первородний гріх. Людство мало вдосталь часу та численні можливості зрозуміти, навчитися, знайти «вузьку дорогу, що веде у життя» (Мф. 7: 14). Проте зробити правильні висновки з уроку взаємовідносин та взаємозалежності людини та природи змогли тільки одиниці, ті, що ми їх звемо святими, дивуючись їхній здатності співіснувати з хижими звірами, бути щасливими у непридатних для життя умовах, вважати раєм пустелю, гори, хащі.

Світ для святих поставав величним символом Божої ласки, дзеркалом, у якому вони бачили відбиток раю, бо рай був у їхніх душах. Адже, за тлумаченням Максима Сповідника, головним задумом Господа щодо людини було «поєднати у собі всю сукупність тварного буття», після чого, маючи рай у душі завдяки постійному спілкуванню з Богом, «перетворити на рай усю землю». Житія святих тільки підтверджують, що образ земного раю справді виникав там, де вони жили. Хижі тварини слухалися (наприклад, змій — Симеона Стовпника, лев — преподобного Герасима, ведмеді — Сергія Радонезького та Серафима Саровського) та служили не зі страху, а через людську любов та милосердя.

«Немає більш зворушливої картини, аніж дружба святого та диких тварин. І це попри те, що він дивиться на них, як дорослий на дитячі забавки, — писав святитель Миколай Сербський. — Для святого природа є минулим. Він вивчив її азбуку, прочитав її слова, вислухав її звуки, зрозумів усе, що вона відкрила йому, і закрив книгу». Адже «мандрівнику знову час у дорогу, вперед і вгору, попри усі негаразди. Він має забути про все. Залишити все, щоб пізнати й віднайти себе».

Проте для сучасної людини природа не стала поки що навіть сьогоденням. Рай на землі — не як мета, а як наслідок наближення людини до Бога — і досі лишається неможливим і надтяжким подвигом окремих особистостей. Змушена віддзеркалювати дедалі жахливіший образ людської душі, природа сама стає несамовитою і жахною. Паралізована страхом людина постає перед кричущою необхідністю переосмислити таку звичну думку про своє «панування» як про можливість експлуатувати й нехтувати, а про природу — як про щось таке, що не пов’язане з духовним буттям.

Ми звикли шукати рай (так само як щастя і любов) зовні. Проте як часто зовні ми спостерігаємо тільки відбиток власних думок, не в змозі побачити образ Божий, адже давно перестали шукати його в собі.
Катерина Усачова
Природа справді преображається або гине не сама по собі, але під дією людини. Її духовний стан має вирішальне значення, бо позначається на навколишньому середовищі як при зовнішній дії на нього, так і за відсутності такої дії. Церковна історія знає безліч прикладів, коли любов християнських подвижників до природи, їхня молитва за навколишній світ, їхнє співчуття до створіння найблаготворнішим чином позначалися на живих істотах.
(Із Основ соціальної концепції УПЦ, ХІІІ.2)

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.