ПОМІЧНИК НА ШЛЯХУ ДО ДОМУ

Однією з незвичайних особливостей нашої віри є реальна участь святих подвижників у духовному житті кожного віруючого. Святі в Церкві — це взірці християнського життя. Використовуючи їхній досвід, їхні молитви, повчання, книги, ми можемо правильно здійснювати свій духовний шлях.
Але водночас — вони і помічники на цьому шляху. Своїми молитвами до Бога, любов’ю, яку здобули у християнському подвигу, вони підтримують нас. І багатовіковий досвід Церкви підтверджує цей факт.

Молитовне звернення до святих, загально- і місцевошанованих, приносить нам велику користь. У цьому шануванні на нас справджуються слова Божої обітниці: «Хто приймає пророка в ім’я пророка, одержить нагороду пророка; і хто приймає праведника в ім’я праведника, одержить нагороду праведника» (Мф. 10: 41).
Святі подвижники перебувають поза часом. Якщо в будь-якому храмі (чи то кафедральний собор або сільська церквичка) ми подивимося на ікони святих з погляду часу, то побачимо, що перед нами — усі епохи церковної історії. Але разом із тим, у духовному сенсі, вони для нас — сучасники.
24 квітня (за н. ст.) Церква вшановує пам’ять одного з перших своїх святих, учня святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова, єпископа Пергамської Церкви (в Малій Азії), мужа апостольського, священномученика Антипи.
Саме про нього згадує апостол Іоанн у своєму «Одкровенні»: «І Ангелу Пергамської церкви напиши: так говорить Той, Хто має гострий з обох боків меч: знаю твої діла, і що ти живеш там, де престол сатани, і що зберігаєш ім’я Моє, і не зрікся віри Моєї навіть у ті дні, коли у вас, де живе сатана, був убитий вірний свідок Мій Антипа» (Одкр. 2: 12–13).
Єпископ Пергамський Антипа жив, проповідував, зазнав гонінь і мук у I ст., яке згодом визначили як «апостольське століття».
Проповідь єпископа Антипи розлючувала язичницьких жерців. Вони дорікали йому за те, що він відвертає народ від поклоніння вітчизняним богам, та вимагали припинити проповідь про Христа і принести жертву ідолам.
Святитель Антипа на ці звинувачення спокійно відповідав, що не стане служити богам-бісам, які тікають від нього, смертної людини, щойно він у молитві прикличе на допомогу Спасителя Іісуса Христа. На заперечення жерців, що їхні боги існують здавна, а Христос з’явився нещодавно і був розп’ятий при Пілаті як лиходій, пролунала чітка відповідь святителя, що язичницькі боги створені руками людей, і всі оповіді про них містять чимало прикладів беззаконь і пороків. Ці дискусії та суперечки завжди закінчувалися молитвою єпископа Пергамського, в якій Антипа твердо сповідував віру в Сина Божого, Який втілився від Пресвятої Діви.
Розлючені жерці, бачачи марність і недієвість своїх спроб змусити святителя відректися від віри у Христа, потягли священномученика Антипу в храм Артеміди і кинули його в розжареного мідного вола, куди зазвичай кидали жертви ідолам. Священномученик у розжареній печі голос­но молився Богу, просячи прийняти його душу і зміцнити віру християн. Він відійшов до Господа спокійно, ніби заснувши.
Вночі християни взяли не займане вогнем тіло священномученика Антипи і з честю поховали в Пергамі. Гробниця священномученика стала джерелом чудес і зцілень від різних хвороб. У народі звертаються до священномученика Антипи при зубних болях. Чому саме так?
На початку XIX ст., після війни з Наполеоном, тихі та спокійні часи настали в Російській імперії. Ні, війни були, але далеко. В центрі ж Росії наповнювалися міста, села, хутори і станиці людом православним, який займався землеробством і ремеслами.
У цей час поміщики, особливо чорноземних губерній, відправляли на Землю Святу, в Палестину, своїх селян. З кожної сім’ї по людині. По черзі. Як парафіяльний піп благословив, а керуючий маєтком дозволив, або пан призначив.
Прочан збирали усією громадою. Наказів про молитви, поклони і літургії з молебнями на Святій Землі, біля Гробу Господнього, було безліч. Прощалися не без сліз. Дорога далека, і не всі могли її здолати. Сходженим шляхом частенько горбки з хрестами траплялися. Хтось Богу душу віддав, до Його святинь прямуючи, а інші, навпаки, з паломництва додому не дісталися. Померли, відмолившись і за себе, і за весь рід свій. Адже півроку в один бік прочани йшли і стільки ж — на Батьківщину, та шість місяців молитви і трудів по святинях, церквах і монастирях Святої Землі. Час немалий.
Одна з таких паломницьких груп, десь у середині позаминулого століття, вирішила з протоптаної паломницької стежки звернути, щоб скоротити відстань до рідних домівок. Були це селяни Богучарівського повіту Воронезької губернії, тобто північні сусіди земель нинішнього сходу України.
Йшли влітку, поспішали до жнив, тому й вирішили «зрізати» частину шляху, йти навпростець, через Міллерове до Богучара, а там вже й до рідних сіл рукою подати.
Увечері зупинилися біля балки, яка сильно заросла лісом і чагарником. Почули шум води і зрозуміли, що Сам Господь привів їх до ночівлі. Коли трохи спустилися, побачили невеликий водоспад із повноводного джерела, що текло з-під каміння. Вода утворила озерце і бігла в темну глибінь, затягнуту водоростями, тванню і невеликим очеретом.
Розташувалися на схилі, поперед­ньо обвівши місце ночівлі товстою хутряною мотузкою, перешкодою для змій, які завжди розселялися на кордоні між сухими ковильними степами і водою.
Відмившись від дорожнього пилу, наїлися гарячої юшки і, подякувавши Богові за хліб насущний і ночівлю зручну, полягали спати. Заморилися прочани: шлях нелегкий.
Вранці, на зорі, як і належить, першим прокинувся староста. Здивувавшись легкості тіла й тому, що від короткого сну повністю зникла втома, яка так довго накопичувалася, вирішив ще почекати, не будити ходаків-молитвеників, і спустився до криниці вмитися.
Вранішнє сонце вигравало в падаючій воді різнокольоровими спалахами. Староста замилувався красою, перехрестив лоба зі словами «Все премудро створив Ти» (Пс. 103: 24) і одразу ж завмер у подиві: з водоспадних струменів цілющого джерела на нього дивилася людина в єпископському облаченні. Староста хотів був гукнути товаришів, але зміг лише здавлено вимовити, часто хрестячись:
— Господи, що ж це??? Господи, як же це???
Але його почули. Спустилися ще кілька богомольців-селян і з благоговінням дивилися на водоспад. У водоспаді стояв єпископ.
Скільки тривало це видіння — невідомо, тільки сильніше заграло сонце, бризки втратили свої райдуги, і чудесне видіння розчинилося у воді.
У ті часи народ був не тільки богобоязливий, а й знав Закон Божий. Улюбленими розповідями в довгі зимові вечори були житія святих. Знали наші пращури на перелік не тільки подвиги мучеників і преподобних, але і як багато хто з них виглядав. До церкви бо всі ходили, а там образи на стінах та аналоях.
Коли трохи оговталися, то заспівали молитву подячну й одразу ж почали думати й гадати, кого це вони у джерелі побачили, хто їм знак подав і для чого явився на світанку?
Але тут ніхто не міг сказати, що ж це за святий був, який із криниці на них дивився. Не зустрічався нікому з богомольців цей образ.
Поки міркували і сперечалися, час настав вирушати в дорогу, і тут інші чудеса виявилися. З подивом дивилися паломники на свої чисті, без подряпин, саден і болючих мозолів ноги. Адже вчора ввечері крутило підошви від дороги далекої, боліло тіло, вкрите ранками, які не загоювалися… А нині — пропали болячки.
Особливо раділи ті, кому зуби дошкуляли. Де його висмикнеш, без коновала? Зараз же посміхалися богомольці, чудесно позбавлені виснажливого болю. Не боліли зуби!
Решту дорогу (а йшли ще понад два тижні) тільки й розмов було, що про чудо біля криниці. Воду ж із джерела кожен у торбинці додому ніс, зберігаючи старанно разом зі святинями палестинськими.
До повітового Богучара дісталися за кілька днів надверіч. Заночували у дворі церковному, під навісом. Хоча то вже й не сон був — так, перепочили трохи, будинки ж рідні поряд — днів зо два дороги. Та чимало місцевих жителів прийшли подивитися на ходаків-молитвеників, розповіді про святі місця послухати, дізнатися, що за морями діється, та як іноземний і іновірний люд живе. Коли ж наші богомольці про чудесне явління, що з ними недавно трапилося, розповідали, то багатьох сумніви долали: як це в наших краях та в такий час грішний чудеса відбуваються?
Але слова ті про дивовижне джерело в пам’ять селян запали, а на ранок, коли перед дорогою богомольці зайшли у храм Божий, чудо недавнє й підтвердилося. У притворі храму, з лівого боку, зі стіни дивився на них той самий єпископ. У німбі над ним богомольці, впавши на коліна, прочитали: «Святий священномученик Антипа, єпископ Пергамський»…
Протоієрей Олександр Авдюгін

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.