“ПОКЛАДАЙСЯ НА БОГА, БО ВІРИШ У НЬОГО”. Історія Православ’я на Слобожанщині, в Донецькому краю та Нижньому Подніпров’ї Частина I. Від початку християнства до Люблінської унії 1569 р.

Цей просторий степовий і лісостеповий край, від Південного Бугу до Дону, як і Подолію, що межує з ним із заходу, можна було б назвати “коридором цивілізацій”*. Упродовж двох тисячоліть попередні племена змінювалися тут новими. Останніми, цього разу назавжди, тут оселилися предки українців і росіян, які перетворили Дике Поле на квітучий землеробський край. Про Благу Вість у цих землях дізналися в перші століття християнської ери. 

ПЕРШІ ВІКИ ХРИСТИЯНСТВА У ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР’Ї ТА НИЖНЬОМУ ПОДНІПРОВ’Ї
Згідно з церковним Переданням, апостол Андрій Первозванний, піднімаючись по Дніпру, проповіду­вав на його берегах. Ще у період гонінь на християн, очевидно, у II ст., у римській провінції Мала Скіфія (нині — румунська Добруджа) було засновано єпархію, влада якої поширювалася і на північно-західне Причорномор’я, аж до Кримського півострова. Наприкінці того ж століття причорноморські степи заселяються готами, прибулими з узбережжя Балтики. Готські війни проти Риму у III–IV ст. сприяли масовій появі у причорноморських землях грецьких полонених, від яких їхні нові господарі дізнавалися про Христа. Цілком можливо, що причорноморські народи отримували відомості про християнську віру і з Криму, куди на каменоломні посилали християн зі всієї Римської імперії. Вирішальною подією, що зумовила прийняття готами християнства, була їхня поразка від військ імператора Костянтина Великого у 323 р. Уже два роки потому на I Вселенському Соборі у Нікеї був присутній митрополит Готії Феофіл. Серед готів та інших жителів причорноморських степів у подальші десятиліття проповідувало багато грецьких місіонерів — Авдій, Євтихій, Фессалонікійський єпископ Асхол. Останнього за апостольську ревність у поширенні та підтримці святої віри серед готів сам Василій Великий називав окрасою своєї вітчизни — Каппадокії. Єпископ готів Вульфіла (Ульфіла), творець алфавіту та писемності готів, переклав їхньою мовою Святе Письмо. Проте згодом він ухилився в аріанство. Готська єпархія, що розташовувалася у північно-західному Причорномор’ї, зберегла православну віру, на відміну від основної маси готів, які наприкінці 370-х рр. переселилися в межі Римської імперії. З переселенням решти готів у Крим на початку V ст., на півострів була перенесена і їхня єпархія.

У Боспорському царстві, що простягло свої володіння до гирла Дону та прилеглих до нього приазовських земель, християнство почало поширюватись у III ст. На I Вселенському Соборі 325 р. у Нікеї був присутній боспорський єпископ Кадм (у деяких списках його ім’я — Домн). Боспорська єпархія безперервно існувала увесь подальший період, понад тисячу років, про що свідчать документально зафіксовані імена її єпископів. Єпископ з Боспору Євдоксій, наприклад, був на трьох помісних Соборах. З часів Халкидонського (IV Вселенського) Собору 451 р. єпархія була підпорядкована Константинопольському патріархові. Її єпископ Іоанн брав участь у Константинопольському Соборі 536 р. На цей час Боспорське царство вже було скасоване імператором Юстиніаном I і приєднане до Візантії. 
Ім’я єпископа Боспорського Андрія згадується в підписах VII Вселенського Собору 787 р. Рішення цього Собору, що відновив іконошанування після півстолітніх гонінь, були затверджені в 843 р., після 30-річного нового періоду іконоборства. На думку деяких істориків, саме в період іконоборства в печерах на місці нинішньої Свято-Успенської Святогірської Лаври з’явилися перші ченці — біженці з Візантії. Але інші дослідники відносять виникнення тут перших печерних монастирів до періоду Давньої Русі. 
ЗА ЧАСІВ ДАВНЬОЇ РУСІ ТА МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОГО ВОЛОДАРЮВАННЯ
У IХ ст. Візантійська імперія стикається з новим противником — “народом рос” (грецькою Ρως). У середньому Подніпров’ї на цей час з племінних союзів полян і сіверян склалася перша східнослов’янська протодержава, яка, на думку академіка Б. А. Рибакова, вже тоді мала ім’я Русь. У 860 р. “пішли Аскольд і Дір війною на греків”, повідомляє (помилково під 866 р.) “Повість минулих літ”. Цей похід завершився хрещенням князів та більшої частини їхньої дружини. Візантійські джерела свідчать, що в Русь було направлено єпископа і створено єпархію “Россія” (грецькою Ρωσία). 
Але, як відомо, це перше хрещення, прийняте від святого патріарха Фотія, охопило лише незначну частину давньоруського населення. Незабаром його результати були зведені майже нанівець язичницькою реакцією, що настала після захоплення Києва князем Олегом у 882 р. Лише століття потому святому рівноапостольному князеві Володимиру вдалося хрестити Русь. 
По південних і східних кордонах своєї держави, по річках Десні, Острі, Трубежу, Сулі та Стугні князь заснував укріплені поселення, де селив “мужів кращих від слов’ян, і від кривичів, і від чуді, і від в’ятичів, і ними населив міста, оскільки була війна з печенігами”. Як вважають історики, для такої відповідальної служби князь набирав переважно своїх єдиновірців — християн. На древніх землях полян (на південь від Києва) була також велика кількість боярської вотчини з укріп­леними замками. Їхнім населенням опікувалася Білгородська, а з 1072 р. — Юр’ївська єпархія. На Лівобережжі, зі створенням близько 1054 р. Переяславської єпархії, всі порубіжні парафії були підпорядковані їй. Наприкінці ХI ст. у Переяславі єпископську кафедру посідав Єфрем, за якого в місті було побудовано кілька кам’яних храмів, кам’яну лазню й обнесено місто міцною фортечню стіною. З появою нового могутнього ворога — кочівників-половців, які, підкоривши печенігів та огузів, стали господарювати у Великому Степу від Дунаю до Іртиша, усі пограничні фортеці посилено укріплювалися. Так виникли Канів, де в 1144 р. Київський князь Всеволод Ольгович заклав Георгіївський собор, що прикрашає місто й донині, й Лубни, під якими в 1107 р. князь Володимир Мономах ущент розбив половецькі орди. Через чотири роки він отримав нову велику перемогу, навіть заволодів столицею хана Шаруканью (у районі сучасного Харкова). За ці звитяги князя невдовзі настановили на київський престол. Мудрий правитель, слова з “Повчання” якого були винесені в заголовок цієї статті, Володимир Мономах забезпечив Русі тривалий перепочинок у боротьбі з половцями. 
Знову за Рось було відсунуто пограничну межу з кочівниками, де оселилися союзні тюркські племена, відомі під спільним ім’ям чорних клобуків. Чорні клобуки (торки і берендеї), що заселили нові міста по берегах Росі (Юр’їв, Торчеськ, Корсунь, Дверен та ін.) захищали Русь від половців. Вони (насамперед їхня знать) поступово переймали староруську мову, культуру Русі і навіть руський билинний епос. Розкопки Торчеська Б. А. Рибаковим засвідчили, що це було досить велике чорноклобуцьке місто XII–XIII ст., дитинець якого населяли русичі, де, вочевидь, розташовувалася резиденція руських князів. У 1227 р., втративши Галич, у Торчеську утвердився князь Мстислав Удатний. Звідси він у союзі зі своїм тестем, половецьким ханом Котяном, із князями Володимиром Рюриковичем Київським і Олександром Белзським ходив війною на поляків, угорців та бунтівних галицьких бояр. Тут князь і помер, прийнявши перед смертю схиму. 
Степові союзники київських князів твердо дотримувалися своїх древніх релігійних уявлень. За це літописи називають їх “наши поганыи”. Перші (невдалі) спроби поширення серед торків християнства були здійснені на початку XI ст. латинськими місіонерами. Торки й надалі залишалися в масі своїй язичниками, але пізніше осіла їхня частина, що поступово асимілювалася з руським населенням, прийняла Православ’я. Процес цей був перерваний монгольською навалою. Кочова частина чорних клобуків зрештою злилася з новими завойовниками.
Будучи язичниками, половці також інколи приймали християнство, особливо знать, що брала шлюб з руськими князями. Наприкінці ХII — на початку ХIII ст. напруження в русько-половецьких відносинах почало спадати, особливо коли над східним горизонтом нависла смертельна загроза — з’явився ворог небаченої доти сили. Битва на Калці в 1223 р., у якій війська половців і русичів були вщент розгромлені монголами, стала передвісником переломної події в історії Русі, що настала через півтора десятиліття. 
Навала монголо-татар завдала Київській Русі смертельного удару. Це нашестя у період феодальної роздрібленості, коли ледь намітилися об’єднувальні тенденції, не лише зупинило просування руських поселень у степ, але й розорило колись квітучий лісостеповий край від Росі до Оки та Волги. Сотні міст та сіл було стерто з лиця землі, десятки тисяч людей убито або забрано в рабство. Загинуло багато священнослужителів, які захищали рідні міста і села разом зі своєю паствою. У Переяславі оборону очолював єпископ Симеон, який був убитий монголо-татарами. Переяслав з його прекрасними кам’яними храмами було фактично знищено, відродився він лише у ХVI ст.; Чернігів хоча й не перестав існувати, але зазнав великого занепаду й досяг колишніх розмірів лише через два століття. Там, де раніше колосилися ниви й лунали церковні дзвони, на кілька століть запанував Дикий Степ. Повсюди народ стогнав від “лютого томління бесурменьського”. 
Проте у справах релігії монголо-татарські хани виявляли набагато більшу терпимість, ніж лицарі Тевтонського ордену, які несли на вістрі меча католицтво й різко посилили у ці ж роки свій натиск на північний захід Русі. Страта в 1246 р. благовірного князя Михайла Чернігівського і його боярина Феодора за відмову пройти монгольський язичницький обряд була винятком, а не правилом. Князів убивали і труїли в Орді немало, про що розповідає, зокрема, галицько-волинський літописець, але страчували їх з політичних, а не з релігійних мотивів. 
Митрополит Київський і всієї Русі Кирил II († 1281), як і великий князь Київський і Володимирський Олександр Невський († 1263), з гіркотою визнавали марність опору монголам в умовах розгрому Русі та роздробленості її на велику кількість уділів. Доводилося скоритися і збиратися з силами… “Кирил умів відстоювати церковні інтереси перед монгольськими ханами, — пише член-кореспондент АН СРСР і РАН Я. М. Щапов. — 1 серпня 1267 р. хан Менгу-Тімур видав йому жалувану грамоту (ярлик), в якій містилися гарантії терпимості щодо релігійних питань, духовенство звільнялося від різноманітних податків, проголошувалися недоторканність церковної нерухомості та предметів культу й пільги, що стосувались підвладних Церкві людей. З тексту можна зробити висновок, що Кирил і раніше, можливо, отримував такі грамоти від золотоординських ханів Батия (1237–1256) і Берке (1256–1266)”. Він домігся заснування у монгольській столиці в 1261 р. Сарайської єпархії, до якої були приєднані і парафії Переяславської єпархії, скасованої у зв’язку з нищівним розоренням Переяслава. Митрополит Кирил у 1269 р. рукоположив Феогноста у сан єпископа Переяславля Руського і Сарая. За дорученням митрополита і хана Менгу Тімура Феогност у 1276 р. їздив у Константинополь до імператора і патріарха.

Під час монгольського завоювання землями півдня Русі управляли з Києва або посадники великих князів Володимирських, або безпосередньо ханські баскаки. З місцевих князів згадується в літописах у 1331 р. якийсь князь Феодор. У 1299 р. з Києва до Володимира-на-Клязьмі переїжджає митрополит Київський і всієї Русі Максим. У той час у Золотій Орді йшла феодальна війна — у степах межиріччя Дону і Дністра. В результаті хан Токта підкорив собі землі фактично незалежного від Сарая беклярбека Ногая. Мабуть, військами Токти тоді був сильно розорений Київ і Подніпров’я, що стало однією з причин переїзду митрополита в більш населену північно-східну Русь. 
Зі встановленням залежності від Великого князівства Литовського починається певне пожвавлення землеробських поселень крайнього півдня володінь Київського князівства. 
ПІД ВЛАДОЮ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО
“Темний час” в історії Південно-Західної Русі охоплює перше століття з початку монгольського завоювання. Історики через уривчастість свідчень у нечисленних документах тієї пори все ще сперечаються, коли ж ці краї були підкорені Литвою — у 1320-ті рр., у 1331 р. чи в 1362 р. Але поза сумнівом залишається те, що набіги литовців розпочалися вже в перші роки після навали Батия. Про це, зокрема, пише до двору монгольського хана папський посол Плано Карпіні, який відвідав тоді Київ. Можливо, що вже за Гедиміна, як і в сусідній Подолії, встановлюється своєрідний литовсько-монгольський “дуумвірат” над землями вздовж Росі і дещо південніше. В особі Симеона Гордого, який першим з московських князів титулувався “великим князем усієї Русі”, починають заявляти про свої спадкові права на всі землі Русі і Рюриковичі. Золота Орда, щоб не втратити контроль над Руссю, починає активно грати на їхніх протиріччях. Але й князі намагалися використати Орду в боротьбі за об’єднання усіх руських земель. За словами академіка Б. Д. Грекова, Симеон “залякував хана Литвою так само, як і Ольгерд лякав його Москвою”.
Але Москві належало підкорити численні удільні князівства на північному сході, перш ніж підступитися до південної частини “вотчини” своїх князів. Литовські ж володіння були поряд. На цей час відбувається ослаб­лення Золотої Орди, яка вступає у період феодальної роздрібленості. Розгром Ольгердом ординців під Синіми Водами восени 1362 р. вирішив справу. Київські землі остаточно потрапили під литовський сюзеренітет. Князем у васальному Київському князівстві Ольгерд поставив Володимира, свого сина від першого шлюбу. Але ще раніше, майже одночасно з поставленням митрополитом Київським і всієї Русі святителя Олексія в 1354 р., Ольгерд добився відновлення на короткий час Литовської митрополії з кафедрою в Новогрудці. Митрополія включала Полоцьку і Туровську єпархії та єпархії Малої Русі (землі колишнього Галицько-Волинського князівства). Її глава, митрополит Роман, скориставшись захопленням Ольгердом Брянського князівства з Черніговом, негайно пред’явив свої претензії на Брянську єпархію і на Київ. Проте тут йому закріпитися не вдалося — “не приняше бо його кияне”. У 1361 р., за скаргами святителя Олексія, патріарх Калліст розглядав питання про кордони Київської і Литовської митрополій, підтвердивши право митрополита Київського Олексія на Київ і всю Русь, окрім Литовської митрополії. Проте наступного року Роман помер і Ольгерд визнав права Олексія у своїх володіннях, хоча згодом, незадоволений відмовою митрополита обрати постійною резиденцією Київ, а не Москву, не пускав його опікуватися паствою. 
За Володимира Ольгердовича (1362–1394), якого підтримувало місцеве боярство, Київське князівство користувалося значною автономією. Ослаблення ординського натиску зробило можливим просування населення на південь, були, зокрема, засновані Черкаси. Згідно зі “Списком руських міст віддалених та близьких” територія князівства була дуже великою — простягася на схід до Случі, на півночі переходила за Прип’ять, на сході заходила за Дніпро (Остерський повіт), на півдні кордон то відступав до Росі, то досягав Чорного моря (за Вітовта) і включав 71 місто (найважливіші — Житомир, Туров, Могильов, Брянськ, Новгород-Сіверський, Курськ, Чернігів, Рильськ, Путивль, Корсунь). Рішуче підтримавши митрополита Київського і всієї Русі Кіпріана, який, через конфлікт з великим князем Московським Димитрієм Донським, змушений був у 1380-ті рр. перебувати в Києві, Володимир сприяв возз’єднанню православних під його омофором: “и преста мятежь в митрополии, и бысть едина митрополья Киев, и Галичъ, и всея Руси”. Володимир чеканив свою монету і, як і його син Олелько (Олександр) і внук Симеон, які правили відродженим майже на три десятиліття князівством, (1443–1471 рр.), підтримував тісні зв’язки з князівствами Північно-Східної Русі, особливо з Тверським. 
Після Кревської унії Литви і Польщі 1385 р. і прийняття литовцями католицтва становище ускладнилося. Тривалі усобиці привели до влади у Великому князівстві Литовському князя Вітовта, якому Володимир не хотів присягати, за що його й було усунуто. Згодом він утік до Москви. Київське князівство невдовзі було скасоване. Вітовт виношував плани розторгнення унії з Польщею. Проте в 1399 р., разом зі своїм союзником Тохтамишем, він зазнав поразки від військ темника Єдигея, який захопив владу в Золотій Орді, тому був змушений зміцнювати союз з Польщею. Пізніше Вітовту вдалося розширити свої володіння до Чорного моря. Але у другій половині ХV ст., з утворенням на руїнах Золотої Орди Кримського ханства, знову різко посилилися татарські набіги на Литву та Польщу, і населення степових районів знову змушене було відходити на північ. Лише після Люблінської унії 1569 р., за якою було створено сильну єдину польсько-литовську державу — Річ Посполиту, колонізація степу відновилася. 
Володимир Моїсеєнко
* Цей термін у своїй роботі “Православне чернецтво на Подолії IV — 30-ті рр. XX століття” (історичні нариси), виданій у Вінниці в 2009 р. (http://palomnik.vn.ua/content/view/9/11/), вводить голова Вінницького церковно-історичного комітету А. В. Сварчевський. 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.