“Покладайся на Бога, бо віриш у Hього” Історія Православ’я на Слобожанщині, у Донецькому краю та Нижньому Подніпров’ї

Частина II. Від середини XVI ст. до сьогодні


Під скіпетром польських королів
За результатами Люблінської унії 1569 р., що об’єднала на правах федерації Велике князівство Литовське та Польське королівство, внутрішня межа між ними пройшла приблизно по лінії теперішнього українсько-білоруського кордону. Річ Посполита, яка у перші десятиліття після свого утворення перебувала на вершині могутності, стала тією силою, що зуміла відвоювати у татарських ханів землі, заселені ще у давньоруські часи, але згодом через постійні ординські набіги залишені землеробським православним населенням. Великі території лісостепової та степової смуги, з багатими чорноземами та великою кількістю природних багатств, що впродовж століть потерпали від набігів кочових орд, притягували до себе польських і, на той час у більшості своїй полонізованих і окатоличених, українських вельмож та шляхту. Швидко, протягом півстоліття, Конецпольські, Вишневецькі та інші магнати створили на лівому та правому берегах Дніпра гігантські латифундії, куди переселювали та переманювали різними пільгами тисячі селян і ремісників з Волині, Галичини, Прикарпаття. Відроджувалися старі й виникали нові міста: Переяслав (древній Переяслав Руський), Лубни, Полтава, Черкаси, Корсунь та багато інших. У церковному відношенні їхнє православне населення після розділення Руської Церкви у 1458 р., як і по всьому Великому князівству Литовському, підпорядковувалося Київській митрополії, яка з кінця 60-х рр. ХV ст. перебувала під омофором Константинопольських патріархів.

Після Берестейської церковної унії 1596 р. українське населення у більшості своїй не визнало її і залишилося вірним Православ’ю, тим паче що на той час батьківська віра знайшла собі вірного захисника — запорозьке козацтво, що неодноразово силою відстоювало права православного населення від зазіхань уніатів, заручених підтримкою польської влади. Козаки, які оселилися біля дніпровських порогів, збудували там укріплення — Січ, яка, неодноразово змінюючи своє місце розташування, понад два століття залишалася їхньою столицею. Тисячі селян і міщан, рятуючись від феодального та релігійного гніту, тікали на Січ, і не лише з України, а й з білоруських та великоруських і навіть польських та литовських областей Речі Посполитої, а також із Молдавії та Московської держави.
На Січі головним був храм запорожців на честь Покрову Пресвятої Богородиці. Вважалося, що саме ця ікона Божої Матері є заступницею козацтва. До наших днів збереглося небагато описів споруджуваних на Січі у різні часи храмів. На думку завідувача кафедри історії України Бердянського державного педагогічного університету професора І. І. Лимана та багатьох інших істориків, храм останньої Січі був п’ятибанним (за його зразком переселені на Кубань запорожці звели в 1799–1802 рр. Воскресенський військовий собор у Катеринодарі). Голов­ний священик січової церкви був і “начальником” усього запорозького духовенства. На “зимівниках”, тобто хуторах (деякі з них, як, наприклад, Чигирин, згодом стали міста­ми), будувалися дерев’яні каплиці або невеликі церкви.
Першим відомим ватажком запорожців був князь Дмитро Іванович Вишневецький (Байда) (1516–1563) — волинський православний шляхтич, засновник першої козацької фортеці на острові Хортиця. Разом з військами російського царя Івана Грозного, до якого він став на службу, Байда двічі ходив походами на Кримське ханство. Як повідомляє В. М. Татищев у своїй “Історії Руській від найдавніших часів”, Вишневецький заснував на Дону “град Черкаський” (нині станиця Старочеркаська Ростовської області), столицю донського козацтва. З п’ятьма тисячами козаків Вишневецький у союзі з донськими козаками отамана Михайла Черкашеніна підступав до Азова, потім ходив на Кубань, де з допомогою духовенства, що перебувало у його війську, відродив Православ’я.
У XVII ст. Запорозьке козацьке військо перебувало у віданні Київської митрополичої кафедри. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний разом з усім військом Запорозьким вступив до Київського православного братства. У 1620 р. патріарх Єрусалимський Феофан III, який повертався з Москви на батьківщину, відновив (на прохання Сагайдачного) на українських землях православну ієрархію, фактично скасовану королем Сигізмундом III після Берестейської унії (див. № 19 “ЦПГ” за 2008 р.). Єпископи, поставлені Феофаном, не були визнані польською владою, але, перебуваючи під захистом козацтва, опікували народ. Один з цих архієреїв, єпископ Перемишльський Ісайя Копинський, у створеному ним поблизу Лубен Мгарському монастирі заснував православне братство. Тоді ж у Лубнах було створено католицький монастир бернардинців, що активно займався прозелітизмом. Святитель Ісайя, зважаючи на затяте небажання польської влади враховувати інтереси православного населення, неодноразово звертався до царського уряду з проханням прийняти українські православні парафії під владу патріарха Московського. Прийняти в підданство козацтво та всіх жителів Малої Русі у 1624 р. просив царя Михайла Федоровича і митрополит Київський Іов Борецький († 1631), Московський уряд не міг тоді піти на такий крок — розорена війнами Смутного часу Російська держава не була готовою до нової війни з Річчю Посполитою (що яскраво показала Смоленська війна, що все-таки спалахнула через вісім років). Після смерті митрополита Іова, Ісайю Копинського обрали митрополитом Київським, проте наступного року його змінив Петро Могила. Настоятель Києво-Печерської Лаври, “великий архімандрит” Петро домігся на Сеймі, де було обрано нового короля Владислава IV, значних поступок для православного населення, хоча більшість із них так і залишилася на папері. Однак право православних мати свою ієрархію король визнав, видавши через рік “Статті для заспокоєння руського народу”.
Проте у процесі насадження унії козаки масово переселялися на Дон або переходили на службу до російського царя. Селяни, рятуючись від утисків польських панів, також тікали з Руського, Київського, Брацлавського та інших воєводств Речі Посполитої в царські володіння, де кріпосні порядки були м’якшими, а особливо у новозаселювані землі — у Слобідську Україну. Протягом XVI — першої половини XVII ст. ця територія Московської держави заселялася як російськими поселенцями (ними засновані Бєлгород, Чугуєв, Царьов-Борисов та інші), так і українськими селянами та козаками, що становили основну масу переселенців. У 1638 р. лише в Чугуєві, наприклад, оселилося близько тисячі учасників національно-визвольного повстання на чолі з гетьманом Яковом Острянином. Його соратник Гуня, під натиском польських військ, відступив на Дон, де, за свідченням отамана Татаринова, зібралося близько десяти тисяч запорожців. Селяни Речі Посполитої потерпали, крім усього іншого, і від постійних усобиць польських магнатів та шляхти, які розорювали маєтки один одного, тому їхній відтік на Слобожанщину посилювався. Під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького тут були засновані нові міста-фортеці та створені козацькі полки — Охтирський, Острогозький (Рибинський), Харківський. У подальші роки тут розквітло духовне подвижництво, виникло багато монастирів: Дивногорський, Шатрищегорський, Охтирський, Троїцький, Краснокутський, Козацький, Зміївський, Курязький, Миколаївський та Острогозький жіночий. Озерянську пустинь було влаштовано у місцевості Озерянка (неподалік Харкова), де наприкінці XVI ст. відбулося явлення чудотворної ікони Пресвятої Богородиці (Озерянська). Відродився наскельний Святогірський монастир (перша писемна згадка про нього (місцевість “Святі гори”) зустрічається в записках габсбурзького дипломата Сигізмунда Герберштейна і датується ще 1526 р.).
У Мгарському Спасо-Преображенському монастирі 1654 р. знайшов свій спочинок патріарх Константинопольський святитель Афанасій III Пателарій, який ще перед відреченням від престолу їздив з дорученнями Богдана Хмельницького та молдавського господаря Василя Лупу в Москву, до царя Олексія Михайловича, для переговорів про вступ Росії у війну. Святитель Афанасій, ймовірно, був учасником і Переяславської Ради.
У 1667 р. для опікування населенням Слобожанщини було створено Бєлгородську єпархію. Того ж року, за Андрусівським перемир’ям, Лівобережна Україна відійшла до Росії.

У складі Російської держави
У 1686 р. відбулося возз’єднання (єдиної до 1458 р.) Руської Церкви. Тоді ж було укладено і Вічний мир з Річчю Посполитою, що закріпив Лівобережжя за Російською державою. Після довгих переговорів патріарх Константинопольський Діонисій передав Київську митрополію, що опікувалася православними на території Речі Посполитої, під омофор патріарха Московського (див. № 16 “ЦПГ”за 2010 р.). Змінювався і адміністративний устрій митрополії. У 1700 р. у Полтаві створено вікарне єпископство київських митрополитів. З 1733 р. новоутворена Малоросійсько-Бориспільська єпархія була самостійною, а в 1785 р. вона знову увійшла до складу Київської митрополії як вікаріатство.
На Слобожанщині, що входила до складу Бєлгородської єпархії, Харків став важливим духовним і освітнім центром — в 1726 р. було відкрито Харківський колегіум. За прізвищем його засновника, Бєлгородського єпископа Єпіфанія (Тихорського), він відомий як Тихореціанська академія — на той час один із найвизначніших (після Києво-Могилянської академії) навчальний заклад України. Тут мали змогу навчатися діти всіх верств.
Прославився подвижницькою діяльністю і святитель Іоасаф (Горленко, 1705–1754 рр.), який шість останніх років життя був єпископом Бєлгородським і Обоянським. Випускник і викладач Київської духовної академії, згодом настоятель Мгарського монастиря та Свято-Троїцької Сергієвої Лаври, він доклав чимало зусиль для підвищення освітнього рівня парафіяльного духовенства єпархії та виправлення його моральних недоліків. І це принесло плоди — у містах і селах єпархії було зведено (часто за рахунок заможних громадян) чимало храмів.
У XVIII ст. кілька успішних для Російської імперії воєн з Османською імперією розширили володіння Росії аж до Чорного і Азовського морів. Дике поле, що раніше не знало плуга, заселялося тепер хліборобами, частково навіть з-за кордону — російські імператори, починаючи з Петра І, заохочували переселення на ці землі православних сербів, болгар, чорногорців, греків, волохів, молдаван з османських і австрійських володінь. Тут у середині століття було побудовано могутню фортецю Єлисаветград, оплот поселень Нової Сербії. Від 1764 р. просторі причорноморські землі стали називатися Новоросією. З ініціативи князя Г. О. Потьомкіна імператриця Катерина II видала указ, згідно з яким 1775 р. було утворено нову Слов’янську і Херсонську єпархію з кафедрою в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. У квітні 1784 р. до неї було приєднано Крим, а два з половиною роки потому єпархію було перейменовано на Катеринославську, але кафедра ще тривалий час залишалася в Полтаві.
Незадовго до приєднання Криму, в очікуванні нової російсько-турецької війни, царська влада закликала місцеве православне (у переважній більшості грецьке) населення, яке вже отримало російське підданство, залишити Крим. Що й було здійснено за сприяння командувача військами у Криму О. В. Суворова та під керівництвом митрополита Готфейського і Кефайського Ігнатія (Гозадіні). У 1778 р., з великою святинею — Бахчисарайської іконою Божої Матері, близько 20 тисяч осіб звершили важкий перехід і оселилися на російському березі Азовського моря. Тут вони заснували м. Маріуполь (названий на честь Пресвятої Богородиці), де владика Ігнатій створив свою кафедру. До кончини святителя Ігнатія Маріупольського (3 (16 за н. ст.) лютого 1786 р.) стародавня грецька Готфейська і Кефайська митрополія продовжувала існувати на території Слов’янської єпархії як фактично самостійна, хоч і була раніше прийнята до складу Руської Церкви найвищим указом від 14 березня 1779 р.
У ХIХ ст. швидке заселення і розвиток Новоросії тривали. У 1804 р. кафедра Катеринославської єпархії, нарешті, перемістилася в Катеринослав (нинішній Дніпропетровськ), який ще тільки будувався. З причини великої осяжності й багатолюдності Катеринославської єпархії з неї 9 травня 1837 р. було виділено самостійну Херсонську єпархію. У 1844 р. указом імператора Миколи I в Донецькому краї було знову відкрито ліквідований півстоліття тому, у часи катерининської секуляризації, Святогірський монастир. У наступні 70 років Свято-Успенський Святогірський монастир став одним із найбільших у Російській імперії. Неодноразово порушувалося питання про надання йому статусу Лаври, але тоді цього домогтися не вдалося. Перед Першою світовою війною у ньому трудилося близько 600 ченців.
Указом імператора Павла I від 16 жовтня 1799 р. з великої Бєлгородської було виділено Слобідсько-Українську єпархію. У 1836 р., за архієпископа Мелетія (Леонтовича), вона отримала назву Харківської і Охтирської. 18 квітня 1859 р. єпископом Харківським було призначено преосвященного Макарія (Булгакова), видатного історика Церкви, поборника духовної просвіти. За дев’ять років його правління кількість народних училищ збільшилася учетверо (до 405-ти).
У 1888 р. у Харкові розпочалося будівництво (за проектом видатного архітектора М. І. Ловцова) кафедрального собору на честь Благовіщеня Пресвятої Богородиці, освяченого в 1901 р.

У роки випробувань і в новий час
Революція і громадянська війна прокотилася степовими просторами України та півдня Росії з особливою силою. Тут проходили головні фронти братовбивчої битви, що перевершила своїми наслідками навіть Смутні часи початку XVII ст. Для Церкви ці події обернулися сотнями тисяч жертв і вимушеною еміграцією священнослужителів, оскверненими і зруйнованими храмами, спустілими монастирями, зганьбленими святинями.
Показовою є доля сповідника архімандрита Ісаакія, в миру Івана Васильовича Виноградова. Онук кріпака, син учителя, вирішив присвятити себе служінню Богові. Перед Першою світовою війною встиг закінчити два курси Санкт-Петербурзької духовної академії, потім — прискорений курс Володимирського військового училища. Воював на Румунському фронті, командував ротою, був поранений. На початку 1918 р. вступив до загону полковника Михайла Дроздовського, з яким здійснив знаменитий перехід із Ясс на Дон, до Добровольчої армії. Іван Виноградов був історіографом своєї частини, писав вірші, деякі навіть стали полковими піснями. Мелодія, на яку співалася одна з них, добре відома, лише вірші інші, складені по той бік фронту, — це “Наш паровоз, вперед лети…” З 1920 р. у складі свого полку капітан Виноградов емігрував. У 1926 р. він був зарахований на другий курс Свято-Сергіївського богословського інституту в Парижі, наступного року митрополит Євлогій (Георгієвський) постриг його в чернецтво з ім’ям Ісаакій. Потім отець Ісаакій служив у Празі, у Свято-Микільському соборі і в церкві на честь Успіння Пресвятої Богородиці на Ольшанському кладовищі. Після зайняття Праги радянськими військами в травні 1945 р. був заарештований і депортований у СРСР. Військовим трибуналом засуджений до десяти років позбавлення волі (основним звинуваченням була участь у діяльності Російської Загальновійськової спілки, де з січня 1944 р. він був головним священиком) і відправлений для відбуття покарання в Карлаг. Рік потому клопотанням архієпископа Сергія (Корольова) та патріарха Олексія I отця Ісаакія звільнили. Однак у посвяті в архієрейський сан і викладанні в Московській духовній академії Рада у справах релігій йому відмовила, зважаючи на білогвардійське минуле. З 1958 р. і до самої смерті в 1981 р. архімандрит Ісаакій — настоятель Вознесенського храму в м. Єлець, благочинний Єлецького округу. Видатний проповідник, улюблений парафіянами пастир, до якого з’їжджалися духовні чада з усього Радянського Союзу і навіть з-за кордону. У травні 2005 р. в Єльці відбулася міжнародна конференція “Торжество Православ’я”, присвячена 110-річчю від дня його народження.
У 20-ті рр. почалися гоніння радянської влади на Церкву. Не уникли цієї долі і єпархії Південної України. У 1922 р. Святогірський монастир було ліквідовано, а на його місці створено Будинок відпочинку для трудящих Донбасу. Схожа доля спіткала й інші обителі. Нова хвиля репресій обрушилася на Церкву в 30-ті рр. Тисячі священиків і мирян, які не бажали зректися Христа, були заслані до ГУЛАГу чи розстріляні (як, наприклад, архієпископ Харківський, священномученик Олександр (Петровський), який був заарештований НКВС, засуджений і в травні 1940 р. помер у в’язничній лікарні)…

* * *

Церковне життя на Слобожанщині почало відроджуватися повною мірою лише в роки перебудови. У травні 1992 р. у Харкові, на території Свято-Покровського монастиря, відбувся Архієрейський Собор УПЦ.
Через швидке збільшення парафій та кількості парафіян були створені нові єпархії: Донецька і Луганська (1991 р.); Кіровоградська та Миколаївська (1992); Горлівська (1994); Криворізька (1996); Запорізька, Бердянська, Сєверодонецька (2007) та інші. Скрізь будуються нові храми, активно відроджується і монастирське служіння. Святогірська обитель, знову відкрита 1992 р., у 2004 р., рішенням Священного Синоду УПЦ, оримала статус Лаври.
Влітку 2010 р. Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил відвідав з пастирським візитом Дніпропетровськ. Уперше в історії Руської Церкви її Предстоятель побував на катеринославській землі. Після теплої зустрічі зі своєю паствою Святіший Патріарх, зокрема, сказав: “Найбільший скарб українського народу — це його релігійне почуття, яскраве, сильне, мужнє і жертовне. Мало таких місць на землі, де люди моляться так, як моляться на півдні Руського світу. <…> Які очі! Як світяться обличчя! <…> І в Україні це релігійне почуття настільки яскраво виражене, що воно, на мою скромну думку, є найбільшим скарбом українського народу”.
І віруючі всього південного сходу України свято бережуть цей скарб, твердо зберігають єдність Церкви, духовну спадщину трьох братніх народів, які вийшли з одного кореня — Київської Русі.

Володимир Моїсеєнко
Священномученик Олександр (Петровський), архієпископ Харківський

У травні 1937 р., коли архієпископ Харківський Олександр (Петровський) був поставлений на кафедру, у всій Харківській єпархії діяв лише один храм канонічної Православної Церкви — в ім’я святителя Миколая в Харкові. Інші храми були насильницьки захоплені обновленцями і самосвятами. Священнослужителі, вірні канонічної Церкви зазнавали репресій, багато загинуло. Парафіян у владики, який швидко здобув загальну любов, було так багато, що їм доводилося годинами чекати Причастя. Половину храму, де служив архієписком Олександр, було розділено стіною, та на вимогу властей віддано обновленцям, до яких майже ніхто не ходив.

У липні 1938 р. архіпастиря було заарештовано НКВС за підозрою в контрреволюційній пропаганді й агітації. Військовий трибунал Харківського військового округу засудив його до 10 років тюремного ув’язнення за абсурдним звинуваченням — участь у антирадянській церковній організації та шпигунстві на користь Польщі. 5 січня 1940 р. вирок було скасовано, справу повернули на дорозслідування, але в травні того ж року владика Олександр помер у тюремній лікарні.

У 1991 р. архієпископа Олександра було реабілітовано. 22 червня 1993 р. визначенням Синоду Української Православної Церкви він прославлений як місцевошанований святий Харківської єпархії; у 2000 р. Архієрейським Собором Руської Православної Церкви зарахований до лику загальноцерковних святих. Мощі владики нині почивають у Свято-Благовіщенському соборі м. Харкова.

Пам’ять священномученика Олександра звершується 19 травня (1 червня), а також у 4-ту неділю після П’ятидесятниці в Соборі Псково-Печерських святих.

За матеріалами сайта pskovo-pechersky-monastery.ru

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.