ПОДВИГ 12-ТИ: ГРЕЦЬКІ МАЙСТРИ Й ВЕЛИКА ПЕЧЕРСЬКА ЦЕРКВА

«За чверть милі від міста, униз по Дніпру, на горі, стоїть Печерський монастир… Церква тут гарна, кам’яна… Від цього монастиря під гору, біля води, розкинувся сад, у якому є велике підземелля, або ями, які вони називають печерками… У давнину в них ховали покійників тіла; і більшість із них нетлінні. Серед інших, яких я бачив, лежать там… ті 12-ть, які побудували монастир», — так 1594 р. описував свій візит у Києво-Печерську Лавру і її Ближні печери німецький посол Еріх Лясота.


Зодчі чи іконописці?

Запам’ятаймо останні слова: «12-ть, які побудували монастир». А тепер розгорнімо друкований опис Лаври 1638 р. («Тератургіму» ієромонаха Афанасія Кальнофойського) і в експлікації плану Ближніх печер прочитаємо: «Тіла 12-ти іконописців — одні залишилися цілі, інші розпалися. Вони побудували в Києво-Печерському монастирі церкву Пресвятої Діви Марії, Матері Божої, Яка явилася їм у Влахернах під виглядом Цариці, що наймає й виряджає їх».
Отже — «іконописці», але — «побудували»; до того ж не весь монастир, а храм. На планах Ближніх печер 1661–1702 рр. усі 12-ть іменуються іконописцями («малярами»), а з 1744 р. — зодчими («кам’яноздателями»). Зодчими їх називають і відвідувачі Лаври XVII–XIX ст.: фортифікатор Гійом де Боплан (1647), священик Іоанн Лук’янов (1701), письменник Андрій Муравйов (1846).
Прихід іконописців до преподобного Никона
Напис на сучасній табличці біля усипальниці 12-ти святих говорить: «Дванадцять майстрів зодчих Великої церкви Печерської»; цьому тексту співзвучні рядки в церковному календарі під 14 (27) лютого: «Дванадцяти греків, будівничих соборної Успенської церкви Києво-Печерської Лаври».
 На початку ХХ ст. історик Костянтин Шероцький у своєму путівнику «Київ» (1917) відзначив: «В окремому затворі спочивають дванадцять братів зодчих і живописців, які створили і прикрасили за велінням Богородиці Велику церкву». Мабуть, саме це визначення — «зодчі й живописці, які створили і прикрасили» — більш правильно, ніж тільки «зодчі» або тільки «іконописці»…

Відомості «Києво-Печерського Патерика» й літописів

Нарівні з печерами, у яких зароджувалася Лавра й почивають мощі її подвижників, однією із головних святинь монастиря вшановується Велика церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці, або Успенський собор — перший кам’яний храм в історії обителі. Він став центром «нового монастиря», або Верхньої Лаври, куди, після завершення будівництва храму, переселилася більшість ченців зі «старого двору» при печерах.
Історію створення Великої церкви описали постриженики Лаври: преподобний Нестор Літописець († поч. XII ст.) — у «Житії преподобного Феодосія Печерського» († 1074), святитель Симон († 1226), єпископ Володимиро-Суздальський, — у «Слові про створення церкви Печерської», учень святителя Симона інок Полікарп — у своєму «Посланні» до лаврського настоятеля архімандрита Акиндина. У XIV–XV ст. ці й низка інших творів названих авторів були об’єднані в книгу «Києво-Печерський Патерик».
Господь чудесно показує місце для закладин Великої церкви
У «Житії преподобного Феодосія» описано два знамення, які вказали на місце кам’яної церкви обителі, що стане спадкоємицею «старого двору». Якось уночі проїжджав мандрівник і побачив світло над монастирем, а також преподобного Феодосія на молитві перед дерев’яним храмом і вогненну дугу від верхівки церкви до плато над обителлю. Іншої ночі жителі монастирської околиці почули спів, вийшли з будинків і побачили, що над обителлю сяє світло, а ченці з преподобним Феодосієм молитовною ходою йдуть від дерев’яного храму до плато й назад. «Насправді ж, як ми вважаємо, це було явлення ангелів, — коментує преподобний Нестор. — Бо жоден із братії нічого такого не почув».
Під 1068 р. літописи повідомляють про невдалу битву руських князів із половцями. «Слово про створення церкви Печерської» каже, що перед битвою князі просили благословення у преподобного Антонія, але він напророкував їм поразку, а варягу Шимону, який прийшов із ними, — порятунок від загибелі й поховання в майбутній монастирській церкві. Лежачи на полі бою, поранений Шимон побачив у небі храм. Це нагадало варягу роки юності. Після смерті батька його вигнав з дому рідний дядько. Залишаючи дім, Шимон зняв із католицького Розп’яття, зробленого на замовлення батька, золоті вінець і пояс. У цей момент він почув голос: «Ніколи не клади це на свою голову, але віднеси на приготовлене місце, де преподобний створює церкву Моєї Матері. Віддай йому в руки: нехай прикріпить над жертовником Моїм». Пливучи морем на Русь, Шимон потрапив у бурю. Він подумав, що гине, бо недобре вчинив із Розп’яттям, і став благати Бога про прощення. Тоді в небі з’явилося зображення храму. Довжина, ширина, висота стін і загальна висота цієї церкви дорівнювали, відповідно, 30, 20, 30 і 50 поясам. «Вона буде побудована зусиллями преподобного в ім’я Божої Матері, і тебе потім поховають у ній», — пролунало над хвилями. І ось через багато років над пораненим варягом постав той самий храм!.. Шимон зрозумів, куди повинен привезти святині. Одержавши у Господа зцілення ім’ям преподобних Антонія й Феодосія, він невдовзі після битви відвідав Лавру. Старець Антоній, якому варяг приніс вінець і пояс, благословив Шимону перейти в Православ’я й нарік його Симоном, а потім, у присутності гостя, передав святині преподобному Феодосію зі словами: «Ось хто прагне будувати таку церкву!».
Літописи датують закладення храму 1073 р. «Слово» каже, що напередодні до преподобних Антонія й Феодосія прийшли четверо зодчих із Константинополя. Вони запитали: «Де хочете закладати церкву?». «Там, де вкаже Господь», — була відповідь. Майстри здивувалися: «Будучи попереджені про кончину, чому не вибрали місце, даючи нам стільки золота?». Скликавши братію, преподобні Антоній і Феодосій попросили пояснень. І гості розповіли, що якось вранці у них удома з’явилися благовиді юнаки зі звісткою: «Цариця кличе у Влахерну!» (район Константинополя, де з V ст. стояв храм із ризою Пресвятої Богородиці й один із царських палаців). Цариця мовила зодчим: «Хочу спорудити в Києві на Русі Свою церкву». І веліла їм узяти золота на три роки. На запитання зодчих, до кого йти в чужій країні, було вказано на двох біля трону, ззовні схожих на преподобних Антонія й Феодосія. «Тоді навіщо, Царице, даєш золота на три роки? Накажи їм, щоб вони годували нас і напували. А як нагородити нас, розсудиш Сама», — заперечили зодчі. Цариця відповіла: «Цей Антоній, благословивши початок, перейде звідси у вічне життя, а той Феодосій упокоїться після нього наступного року. Тож візьміть із собою в надлишку золота, а вже потім вшаную вас, як не зможе ніхто: дам вам, чого не чуло вухо, і на серце людині не приходило (1 Кор. 2: 9). І Сама прийду, щоб побачити церкву, і буду в ній жити». Потім передала зодчим частки мощей святих для закладки у фундамент храму і промовила: «Вийдіть назовні, щоб побачити розміри». Побачивши образ церкви в повітрі, зодчі повернулися й запитали, як її назвуть. Відповідаючи: «Буде церквою Богородиці», — Цариця дала їм ікону: «Нехай вона буде намісною». Наприкінці розповіді гості передали ще щось, промовлене з трону: «Велінням Мого Сина Я відправила Його пояс — як міру». Вислухавши все, преподобний Антоній сказав, що Сама Пречиста явилася зодчим у Влахерні, а два мужі, схожі на нього й преподобного Феодосія, — це таємниця, відома одному Богові. Потім, за молитвою преподобного Антонія, Господь вказав місце для храму новими знаменнями. На перший день на цьому місці не випала роса, на другий випала тільки тут, а на третій сюди зійшов вогонь, спалив зелень і утворив заглиб­лення на кшталт канави.
«Житіє» описує заснування церкви інакше: «Зібралося багато людей. І одні пропонували для будівництва одну ділянку, а інші — другу. І не знаходили кращого місця, ніж князівське поле, що лежало поряд. З волі Божої трапилося так, що проїжджав неподалік благочестивий князь Святослав… Він запитав, що вони роблять. А коли дізнався, то повернув коня й наблизився… Потім, навчений Самим Богом, указав їм місце на своєму полі». Вертаючись до «Слова», зазначимо наявність у ньому таких рядків: «З житія Феодосія всім добре відомо, як був вогненний стовп від землі до неба, а іноді хмара, а іноді на це місце від купола старої церкви простягалася веселка. Неодноразово являлась також ікона, яку ангели переносили на приготовлене їй місце». Наведені слова свідчать про те, що святитель Симон не протиставляв своїх відомостей «Житію».
За даними «Повісті», кончина преподобного Феодосія в 1074 р. призупинила будівництво, але в 1075–1078 рр. його продовжив і завершив наступний настоятель Лаври преподобний Стефан. Із «Житія» відомо, що по закінченні робіт ченці переселилися ближче до нового храму, залишивши деяких на старому місці для поховання покійної братії й щоденного звершення Літургії в дерев’яній церкві.
Пресвята Богородиця направляє зодчих на Русь
Через десять років після кончини Антонія й Феодосія до спадкоємця преподоб­ного Стефана, Никона, прийшли з Константинополя іконописці, візит яких описаний у «Слові». Гості мовили: «Нам показали малу церкву й потім підрядили при багатьох свідках. Але ця церква досить велика. Ми повертаємо вам золото, а самі повернемося в Константинополь». Преподобний Никон запитав: «Які були ті, хто вас наймав?». Гості назвали імена та описали зовнішність преподобних Антонія й Феодосія. Никон пояснив, що обидва вони спочили десять років тому і стали небесними заступниками за обитель. Вказавши на своїх супутників як свідків наймання, гості, за їхньої присутності, просили Никона показати зображення покійних. Преподобний приніс ікону своїх попередників, і гості зрозуміли, що наймання було видінням. Вражені чудом, вони задарма віддали монастирю мозаїку, привезену для продажу. Гості розповіли, як на шляху в Київ, у Каневі, побачили в повітрі храм і довідалися від людей, що це Печерська церква, яку ще треба розписати. Іконописці вирішили піти з Канева додому, але вночі потрапили в бурю на Дніпрі, а вранці їхній човен опинився ще ближче до Києва, коло Трипілля, рухаючись проти течії. Подорожани спробували зупинити човен й простояли день, дивуючись із того, що відбувається. Наступної ночі вони побачили той само храм і його намісну ікону й почули голос: «Навіщо марно метушитися й противитися волі Сина Мого та Моїй? Істинно кажу вам: якщо Мене не послухаєтеся й захочете бігти, усіх вас візьму й поставлю з човном у Моїй церкві. Знайте також і те, що ви не підете звідти, але пострижетеся там, у Моєму монастирі, й спочинете, і заради його будівничих Антонія й Феодосія Я дам вам милість у вічному житті». Прокинувшись уранці, мандрівники все-таки стали гребти назад, але човен продовжував йти нагору по Дніпру. Нарешті вони вирішили скоритися Богові, й незабаром човен пристав коло обителі. Як і зодчі, що побудували храм, іконописці прийняли у Лаврі чернецтво й закінчили тут свій земний шлях. Мозаїкою, яку вони привезли, був прикрашений вівтар Великої церкви.
У «Посланні» інока Полікарпа сказано, що коли вівтар оздоблювали мозаїкою, то сам собою зобразився і засяяв яскравіше за сонце образ Пресвятої Богородиці. З вуст образа вилетів білий голуб, який здійнявся вгору, до образа Христа, і зник там, але незабаром з’явився із вуст Спасителя й облетів лики святих, сідаючи їм на руку або главу, а потім зник за намісною іконою. Невдовзі він ізнов вилетів з вуст Пресвятої Богородиці, піднявся до Спасителя й зник у Його вустах, після чого храм знову освітився яскравіше сонця. Разом із іконописцями з Константинополя очевидцем чуда був один русич, який вчився в них з волі своїх батьків. Після завершення оздоблювальних робіт у церкві цей русич став ченцем Лаври з ім’ям Аліпій. Його вважають першим в історії Русі іконописцем, відомим на ймення.
Ще на початку буття храму стали робити бічні прибудови до нього. Зведенню першої з них передувала історія, описана у «Слові». Якось двоє друзів, київські вельможі Іоанн і Сергій, разом побачили у церкві сяйво від намісної ікони й після цього назвали один одного духовними побратимами. Через багато років Іоанн смертельно занедужав. Покликавши настоятеля Лаври преподоб­ного Никона, він заповів своє багатство бідним, а частину п’ятирічного сина Захарії тимчасово віддав Сергієві. Коли Захарії виповнилося 15-ть років, він вирішив забрати гроші, але Сергій заявив, що нічого йому не винен. Юнак у сльозах просив повернути хоча б половину, третину або десятину, але Сергій був невблаганний. Тоді Захарія зажадав клятви перед намісною іконою храму. Сергій заприсягся, однак не зміг підійти й поцілувати ікону: невидима сила загородила йому шлях. Виходячи із церкви, Сергій раптом закричав: «О, святі Антонію й Феодосію! Звеліть цьому грізному Ангелу не вбивати мене! І помоліться перед Богородицею, щоб мене позбавила від безлічі бісів, які мене опанували! І заберіть золото й срібло, запечатані в моїй коморі». Більше ченці не дозволяли нікому клястися перед намісною іконою. А в запечатаній скриньці Сергія знайшли вдвічі більше грошей, ніж залишив Іоанн: Бог чудесним чином примножив їх у нагороду за милостиню покійного. Під враженням від чуда Захарія віддав гроші спадкоємцю преподобного Никона, ігумену Іоанну, і прийняв у Лаврі постриг. На гроші Захарії до сходів на другий поверх храму прибудували приділ в ім’я пророка Іоанна Предтечі — на згадку про вельможу Іоанна.
Під 1089 р. «Повість» говорить про освячення церкви (цього року виповнюється 925-річчя цієї дати). «Слово» говорить, що торжество відбулося напередодні свята Успіння й супроводжувалося чудесами. Так, за день до події ченці знайшли коло вівтарної орогожі невідомо ким принесені кам’яні плиту й стовпці під престол, для виготовлення яких не могли знайти майстра, але без яких не могло відбутися освячення. Деяким єпископам, під виглядом земних гінців, з’явилися ангели, щоб прикликати їх на лаврську урочистість. Бачачи прихід побратимів-архієреїв, митрополит Іоанн вигукнув: «Пресвята Богородице! Як при Своєму Успінні зібрала апостолів із усього світу на Твоє славне поховання, так і нині скликала на Своє освячення їх намісників!..». Довідавшись про несподівану появу єпископів, із храму вийшли на вулицю навіть ті, кому під час хресного ходу навколо церкви належало залишитися усередині й підхоплювати спів псалма, розпочатий під час процесії. Тому, коли в храмі настав момент співу у відповідь, виникла пауза. Однак за нею пролунав голос ангельського хору!

Коментарі вчених і доля Великої церкви

Не тільки святитель Симон, але й редактори «Патерика» вважали припустимим співіснування в одній книзі різних версій закладення Великої церкви. Присвячена цій події гравюра друкованого «Патерика» 1661 р. поєднує в собі відомості «Слова» та Феодосієвого «Житія». В одному з описів Лаври було запропоновано логічний шлях «примирення» двох свідчень: Святослав показав для будівництва князівське поле, а преподобний Антоній випросив у Господа чудесне підтвердження правильності обраного місця. Однак навіть глибоко віруючий православний дослідник Георгій Федотов зазначив: «Преподобний Нестор був пострижений у Печерському монастирі за ігуменства Стефана, першого спадкоємця Феодосія… Він знайшов багате і свіже ще передання, що не встигло потьмяніти чи переродитися в легенду… Достатньо порівняти надзвичайну, наскрізь чудесну побудову кам’яної церкви Печерської в Симона із простою, хоча й не позбавленою чудесних знамень, розповіддю Нестора в житії св. Феодосія, щоб виміряти роботу легенди за півтора століття». Дійсно, наявність у «Слові» святителя Симона розбіжностей з даними літописів і археології (наприклад, теза про титарів-будівельників кам’яних Успенських соборів Ростова Великого й Суздаля) сприймається як один із аргументів на користь того, що письмена преподобного Нестора — більш «документальні», ніж в архіпастиря, який спочив через століття. Водночас, учені знаходять у «Слові» святителя Симона й багато цілком реальних деталей. Так, визнане достовірним свідчення автора, що він керувався не тільки усним переданням, але й письмовими джерелами, які до нас не дійшли. Аналіз хімічного складу мозаїчної смальти Успенського собору підтвердив участь візантійських майстрів у будівництві. Найцікавіша дискусія розгорнулася в науковій літературі про відповідність «пояса Шимона» давнім мірам довжини — чотирьом римським футам (118 см) або половині косого сажня (108 см). Щодо загального числа майстрів, хоча «Слово» згадує лише чотирьох зодчих і не приводить «статистику» іконописців, — висловлювалося припущення, що у свиті досвідчених архітекторів на Русь могли прибути і їхні підмайстри…
Про початковий вигляд храму вчені судять із зображень Великої церкви XVII–XX ст. і результатів архітектурних та археологічних досліджень. Більш строгий за силуетом і менший за початковою площею, ніж Софія Київська, але по-своєму величний і об’ємний, Успенський собор послужив одним із найпопулярніших «еталонів» подальшого розвитку зодчества на Русі. На межі XI–XII та у XVI–XVII ст. початковий масив споруди оточили приділи-усипальниці, які під час ремонту 1720-х рр. були обведені спільною стіною. У XVII–XVIII ст. неодноразово змінювався й вигляд завершення храму. На іконах «Собор святих Києво-Печерських», «Посольство зодчих на Русь» і одному з варіантів ікони «Преподобні Антоній і Феодосій Печерські» зображуються переважно «фази» архітектурної еволюції Великої церкви XVII–XVIII ст. («фазу» кінця XVII ст. ми бачимо також на десятигривневій купюрі, «присвяченій» епосі гетьмана Мазепи). Але існує й образ преподобних Антонія й Феодосія кінця ХХ ст. із запозиченням наукової графічної реконструкції храму станом на XI ст. (вона міститься й на одній з мозаїк в інтер’єрі станції «Золоті ворота» київського метрополітену).
На долю собору випало чимало випробувань: пограбування половцями (1096), монголами (1240), татарами (1416), кримчаками (1482), ушкодження при землетрусі (1230) і пожежах мирного часу (1718); 1941 р. храм підірвали нацисти, вцілів лише пізній південно-східний приділ в ім’я апостола Іоанна Богослова. У 1998–2000 рр. святиню відновили так, як вона виглядала у 1720-х рр. Найстаровинніший приділ в ім’я пророка Іоанна Предтечі відтворено у стилі давньоруського зодчества й відповідно до гіпотези, що спочатку корпус прибудови вдвічі поступався висоті фасаду собору. Особливість приділу — широкий проріз між ним і давньою північною стіною Великої церкви, залишений для дерев’яних сходів на соборні хори (верхній поверх), які згодом розібрали (замість них до західного фасаду храму прибудовані кам’яні сходи). Перебуваючи всередині відтворених надбудов епохи бароко, боковий вівтар є «церквою у церкві» й нагадує Кувуклію Храму Гробу Господнього в Єрусалимі.
Владислав Дятлов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.