ПОДОРОЖ СЛОВА

У 2012 р. виповнюється 20 років з дня виходу у світ першого видання книги академіка Д. С. Лихачова «Російське мистецтво. Від давнини до авангарду». За словами онучки вченого Зінаїди Курбатової, «Дмитро Сергійович Лихачов був великим книжником, і у нього була його улюблена книга. Це — “Російське мистецтво. Від давнини до авангарду”». Спочатку вона була названа «Відповідальність мистецтва».

У книзі, пройнятій, як і всі праці Дмитра Сергійовича, любов’ю та гордістю за рідну культуру, відобразилася краса не тільки російського мистецтва у всій його «всесвітності», а й краса особистості її автора — православного християнина і вченого.

Дмитро Лихачов народився 28 листопада 1906 р. — на самому початку ХХ ст. — і помер за три місяці до кінця цього ж століття — 30 вересня 1999 р. На його очах виникла, а потім розпалася радянська імперія; він пережив дві війни й жовтневий пере­ворот.
Корінний петербуржець не тільки за народженням, але й за духом, «вартовий національної культури» і «совість нації» за суспільним визначенням, він при цьому ніколи не був дисидентом і свою громадянську позицію виявляв рідко. У відносинах із владою та її вимогами радше шукав «золоту середину», компроміс, іншими словами.

В останні два десятиліття ХХ ст. таке ставлення назвали конформізмом і заходилися критикувати вченого, забувши про два вкрай важливі фактори для формування внутрішніх принципів і зовнішнього самоконтролю Лихачова: табори й віра. Обидва парадоксальним чином переплелися на його життєвому шляху. Віра завжди була в душі Дмитра Сергійовича, учений її ніколи не афішував, а глибоко беріг. Однак навіть для віруючої душі переживання, пов’язані з потраплянням у Соловецький табір особливого призначення, виявилися надзвичайними.

«Чого я навчився на Соловках? Насамперед, я зрозумів, що кожна людина — людина». Це переконання прийшло через загрозу життю, фізичне виснаження та колосальний досвід співчуття: під час роботи з організації трудової колонії для підлітків Лихачов розшукував і рятував безпритульників, «ходив, немов очманілий, від їхніх розповідей про своє життя, про їхні страждання». Інтерес до людей, уміння їх слухати і відчувати розвивалися й далі — через табори проходили тисячі людей усіх професій і станів. «Досвід усього баченого створив у мені якийсь дуже глибокий спокій і душевне здоров’я», — згадував учений на схилі віку.
З таборів Лихачов був звільнений 1932 р., на півроку раніше терміну, як ударник будівництва Біломорсько-Балтійського каналу. У рідний Петербург-Ленінград Дмитро Сергійович приїхав під час чергової хвилі політичних арештів. Дивом уникнувши нових проблем і навіть домігшись, за сприяння колег, зняття судимості, Лихачов працював коректором, потім редактором, паралельно цікавився і займався наукою. Через сім років у пресі з’являються перші роботи вченого про тексти й літературні пам’ятки Давньої Русі.
Можна було б припустити, що тематику досліджень обрано зважаючи на максимальну віддаленість від політики й дійсності, але розвиток наукового генія Дмитра Сергійовича мав і більш глибокі внутрішні передумови та шляхи, а зміст статей нерідко був невловимо пов’язаний з тими подіями, що відбувалися довкола вченого.

* * *
Інтерес до словесності виявився в Дмитра Лихачова ще в ранній юності. У неповні 17 років він починає займатися відразу у двох секціях відділення мово­знавства й літератури факультету суспільних наук Ленінградського державного університету: романо-германській та слов’яно-російській. До кінця навчання він підготував дослідження про забуті й невідомі раніше публікації Миколи Некрасова, написав одну неофіційну, на матеріалі маловивчених «Повістей про патріарха Никона», і одну офіційну — «Шекспір у Росії у XVIII столітті» — дипломні роботи. Саме в ці роки він захопився вивченням першоджерел.

Закінчення навчання збіглося з арештом. Будучи політичним в’язнем у Сибіру, Лихачов публікує свою першу наукову працю – «Картярські ігри кримінальників». Її невипадковість  через декілька років підтвердила наступна робота – «Риси первісного примітивізму злодійської мови». Але повернутися до улюблених з юності тем і повноцінних наукових досліджень Дмитро Сергійович зміг тільки наприкінці 1930-х років, працюючи в секторі давньоруської літератури Інституту російської літератури Академії наук СРСР. Редагуючи посмертне видання праць академіка О. О. Шахматова про руські літописні зведення, Лихачов сам розпочинає захоплено працювати над давніми літописами, і вже в 1941 р. отримує ступінь кандидата філологічних наук, а через шість років — ступінь доктора.

Наукова праця у блокадному Ленінграді й пізніше в евакуації не була втечею від реальності, навпаки, вона доповнювала реальність історичними паралелями й аналогіями. Він пише про рукописні й художні пам’ятки періоду татаро-монгольського ярма, про повісті, присвячені Куликовській битві, публікує книгу «Оборона давньоруських міст». Ще одна з тем Лихачова 1940-х і початку 1950-х років — час і спадок Івана Грозного, — нерозривно пов’язана з вивченням Новгородських літописів, але й така, що фігурує самостійно. Літературне відображення, осмислення та вплив переломних моментів і смутних часів у російській історії, вочевидь, особливо цікавили вченого в ці роки.

Глибока і багаторічна робота над вивченням «Слова о полку Ігоревім» не заважала наростанню нової тенденції в тематиці статей Лихачова середини 1950-х років — йдеться про захист пам’яток давнього мистецтва, а також про систематизацію та популяризацію давньої літератури. Розуміння людей, увага до них дозволяли викладати наукові висновки простою і ємною мовою, писати цікаво про складне. А власний накопичений досвід досліджень породжував бажання ділитися ним для полегшення роботи наступних поколінь учених. Дмитро Сергійович усе частіше публікує матеріали про методи вивчення рукописів і текстів, сприяє розвитку книжкової серії «Літературні пам’ятки», пише енциклопедичні статті й передмови до видань текстів.

П’ять десятиліть тематична спіраль робіт Лихачова усе розширювалася, охоплюючи дедалі ширші інтернаціональні сфери слов’янської культури й літературознавства, а ближче до 1990-х років настав час «збирати каміння». Публікуються фундаментальні наукові праці, що підбивають підсумки під усім досвідом із вивчення давніх текстів, руського мистецтва, з давньоруської і російської літератури, праці з філології та філософії.

В останні роки життя вченого поряд із літературознавчими роботами все частіше стали з’являтися його статті про моральність, збереження культури внутрішньої та спадкоємної. Низка публікацій і виступів мали характерну назву «Екологія культури». Підбиваючи життєві підсумки, Лихачов пише спогади й роздуми про розвиток суспільства й країни. Але навіть у них домінує тема слова як основного містка зв’язку між людьми: «Загальна деградація нас як нації позначилася на мові насамперед. Без уміння звертатися одне до одного ми втрачаємо себе як народ».

Втім, маючи на схилі віку величезний науковий і особистісний авторитет, Дмитро Сергійович і далі дотримувався рівноваги у словах та діях. Навіть найважливіші переконання й міркування він вплітав у загальний потік думки, прагнучи донести, але не нав’язати своє слово.

Катерина Усачова

«ДОПОКИ ЖИВЕ МИСТЕЦТВО, У РУСЬКОГО НАРОДУ
ЗАВЖДИ БУДУТЬ СИЛИ ДЛЯ МОРАЛЬНОГО САМООЧИЩЕННЯ»

Аби зрозуміти іншу людину, треба побачити в ній насамперед хороше. Погане роз’єднує людей, хороше ж об’єднує, дає змогу побачити в людині людину.
Приблизно те саме з мистецтвом…

Немає святості без подвигу. Немає щастя без труднощів його досягнення. Іти тисячі верст: до Києва, до Соловків, плисти до Афона…
Я назвав Київ серед тих місць, куди йшли руські прочани. І це я зробив не випадково. Найбільшою руською святинею була Києво-Печерська лавра. Й українці можуть пишатися, що їхнє місто від самого початку було центром усієї руської землі: майбутньої України, Великоросії та Білорусії. Думати інакше — вузькість, це значить применшувати значення Києва як світового міста…

Спільні долі пов’язали наші культури, наші уявлення про життя, побут, красу. У билинах головними містами руської землі залишаються Київ, Чернігів, Муром, Карела… І про багато що інше пам’ятав і пам’ятає народ у билинах та історичних піснях. У серці своєму зберігає красу, над місцевою — ще якусь надмісцеву, високу, єдину… І ці «ідеї краси» та духовної величі — спільні попри силу-силенну верст, що роз’єднують нас. Так, вони роз’єднують, але ця роз’єднаність завжди закликала до єднання. А виникло це відчуття єдності давно. Бо ж у самій легенді про покликання трьох братів-варягів далося взнаки уявлення (як я давно доводжу) про братерство племен, які ведуть свої князівські роди від родоначальників-братів. Та й, за літописною легендою, хто прикликав варягів: русь, чудь (предки майбутніх естонців), словени, кривичі й весь (вепси) — племена слов’янські й угро-фінські. Отже, за оповіддю літописця XI століття, ці племена жили єдиним життям. Були між собою пов’язані. А як ходили походами на Царгород? Знову-таки союзами племен. За літописною оповіддю, Олег взяв із собою в похід багато варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверців, і в’ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців…

Руська земля або, точніше, земля «Русьска», тобто вся — з майбутньою Україною, Білорусією та Великоросією, — була порівняно негусто населена. Населення страждало від цієї вимушеної роз’єднаності, селилося переважно по торговельних шляхах — уздовж річок, селилося поселеннями, і все-таки не такими вже й великими, боялося ж бо довколишньої невідомості. Вороги приходили не знати звідки, степ був «країною незнаною», західні сусіди — «німці», тобто народи «німі», що говорять незнайомими мовами. Тому серед лісів, боліт і степів люди хотіли утвердити своє існування, подати знак про себе високими спорудами церков немов маяками, що ставилися в колінах рік, на березі озер, просто на пагорбах, щоб їх здаля було видно. Ніде у світі немає такої любові до куполів і маківок церков, які ще здаля виблискують золотом; до хорового співу, що розраховане на широкі простори; до яскравих барв; до контрастних зеленого кольору і кольорів народного мистецтва, що вирізняються на тлі білих снігів. «Кольорів» — тобто їхніх відтінків. Кольорів, узятих із природи, які узгоджуються з нею і водночас від неї відрізняються.

…Є одна риса в руській культурі, яка виразно позначається у всіх її царинах: це значення естетичного початку. «Аргумент краси» відіграв головну роль при виборі віри Володимиром I Святославичем. Літописна оповідь про те враження, яке справила на послів Володимира церковна служба у константинопольському храмі Софії, — загальновідома. Саме це спонукало руських князів будувати чудові храми у всіх основних містах Русі: Києві, Новгороді, Полоцьку, Володимирі, Суздалі, Ростові, Пскові та ін. Навіть чужоземне ярмо не змог­ло повністю знищити естетичні форми культури.

Із книги Д. С. Лихачова «Російське мистецтво. Від давнини до авангарду».

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.