ПІЗАНСЬКА ВЕЖА, БЕЛЕН, КРЕМЛЬ ТА БАГАТО ІНШОГО…

Нещодавно їздили в дитячий інтернат у Київській області. Поїздка пройшла чудово. Слава Богу! На жаль, поїздки в дитячі будинки та інтернати не завжди завершуються позитивними емоціями й почуттям не дарма прожитого дня. Успіх залежить від багатьох факторів, зокрема й від тих, на які ми, волонтери, не в змозі вплинути.

У наших силах підготуватися до поїздки: скласти план занять, закупити необхідний інвентар, проінструктувати особовий склад. Але іноді по приїзді виявляється, що дітей немає — їх забрали на якийсь захід. Або, що зустрічається набагато частіше, у дитини може просто не бути настрою, і не виходить встановити з нею контакт…
До цієї поїздки я не готувався взагалі. Добре, що є Аліна Леонідівна, яка домовляється з керівництвом і продумує сценарій роботи. У цьому інтернаті був уперше. Для себе одразу ж відзначив манеру спілкування дітей з вихователями та просто з дорослими людьми. На свій подив виявив, що вона майже не відрізняється від манери спілкування в родинах. Я кажу не про грамотність мовлення, а про ставлення до старших. Воно не було ідеальним, але не було й таким, яким я його бачив у деяких інших дитячих будинках. Зазвичай, ставлення до волонтерів, ставлення до дорослих і ставлення дітей до своїх однолітків — це перше, що впадає в око в дитбудинках. Тут контрасту порівняно зі звичайною школою практично не було.
На традиційних заняттях і майстер-класах, що їх ми проводили й цього разу, волонтери відзначили велику зацікавленість дітей та їхню віддачу. А це один із найважливіших факторів при роботі з дітьми — всі вчителі й викладачі підтвердять мої слова.
Мені було доручено проводити заняття зі збирання мініатюр вежі Белен, Кремля та Пізанської вежі. Складно сказати, кому було цікавіше, волонтерам чи дітям — головне, можна з упевненістю сказати, що цікаво було всім. Ми розділили дітей на три команди по троє й одному волонтеру в кожній. Перемагала та команда, яка раніше зібрала вежу, а також змогла гідно її презентувати всім іншим. Головна задумка полягала в тому, щоб навчити дітей працювати в команді, а також ознайомити їх із базовими принципами виступу та презентації. Крім того, звичайно ж, потрібні вияви посидючості, наполегливості та інтелекту, як від дітей, так і від волонтерів, вміння доводити почате до кінця.
Чи варто їхати понад 100 км жахливою дорогою, розбиваючи автомобілі, витрачаючи вихідний день, бензин, гроші? Я думаю, що так (хоч машини й не мої, але гадаю, що їхні власники будуть зі мною солідарні!). Після такої поїздки хочеться приїжджати ще, день не здається прожитим марно. Запитання ж дітей «А коли ви знову до нас при­їдете?» — ще одне тому підтвердження.

Антон Пєшкін
волонтерський рух «Молодість не байдужа»
при Синодальному відділі УПЦ у справах молоді 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.