ПЕРША ПОЇЗДКА ДО ДИТБУДИНКУ

Я ніколи не була в дитячому будинку, аж доки не почула оголошення про волонтерські поїздки, що їх організовує Іонинський монастир. Серце відгукнулось, я розшукала координатора… Настав день першої поїздки. На душі були хвилювання, вагання, страх, як перед іспитом: ти не знаєш, який дістанеться білет, які запитання. Напевно, це й був іспит, але життєвий. Я їхала і покладалась на волю Божу…


Ось і дитячий будинок. Мене зустріли Ілля та Вова: швидко вхопили за руки й повели до класної кімнати. Я подружилась із Вовою, але було важко спілкуватись, бо спочатку потрібно обдумувати — а тоді говорити. За годину я помітила, що страх і хвилювання мене залишили, стало легше, з’явилась упевненість.

Як виявилося з часом, Вова був моєю першою зустріччю і першою втратою, тому що його віддали у будинок сімейного типу. Я спілкувалася з ним тільки один раз, але відчуваю, що віддала часточку себе, а натомість отримала перший неоціненний досвід.
Я не очікувала такого радісного настрою, щирих посмішок від дітей. Мені здавалось, що сміх та радість не є постійними гостями у цьому будинку. У наш час людина, маючи сім’ю, квартиру, гроші, відчуває себе нещасливою, прагне багатства. В дитбудинку все навпаки: діти не мають домівки, сім’ї, позбавлені материнської любові, але сповнені щирої радості й життєлюбства. Ось приклад, де можна навчитись по-справжньому цінувати кожен день, свою сім’ю, друзів, визначитись у моральних і духовних цінностях.
Про перше враження я ще не була готова відповісти. Потрібен був час, щоб усе проаналізувати. Додому поверталась утомлена, мене переповнювали думки. Я повністю не усвідомлювала, чому поїхала, але вже знала, що тепер відбувся поворот у житті. Ця подія викарбувалась у моєму серці назавжди.
Перед наступною поїздкою координатор підготувала запитання на різні теми, щоб поспілкуватись з дитбудинківцями і зрозуміти їхній душевний настрій. Ми зібрались за чаюванням. Кожен діставав з торбинки клаптик паперу із запитанням — потрібно було дати відповідь.
Ідея реалізувалась у всіх своїх виявах. Коли спілкувались, мені здавалося, що час зупинився. Було настільки затишно, спокійно, на душі панувала рівновага. Я давно такого не відчувала.
Запитання вимагали задуматись про речі, яким я раніше надавала менше уваги. Наприклад, що є найголовнішим у нашому житті. Було важко зробити вибір і цікаво послухати інших, адже я майже ровесниця цих хлопців і дівчат, мені 18, а їм 16–17 років. Це дозволяло зрозуміти й пізнати іншу людину.
Час минув швидко і треба було їхати, а так не хотілось…
 
Ольга Євтушик,
волонтерський рух «Молодість не байдужа»
при Синодальному відділі УПЦ у справах молоді

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.