ПАТМОС — ОСТРІВ ОДКРОВЕННЯ

Монастир Благовіщення Пресвятої Богородиці

Острів Патмос немов загубився в Егейському морі… На цьому невеличкому клаптику землі 95 р. від Різдва Христового сталася подія, що мала неминуще значення для усіх християн. Саме тут людству було відкрито, що світ, яким ми його знаємо, колись припинить існування й сам час зупинить свій плин. Слова Божественного Одкровення Господь відкрив Своєму апостолу — Іоаннові Богослову. Прохор, учень євангеліста, записав їх трепетною рукою. Так народилася книга, що увінчує список книг Святого Письма.

Безлісий і скелястий, Патмос із найвищої своєї вершини схожий на величезну рельєфну карту, що плаває у морі. Його берегова смуга порізана безліччю виступаючих у водний простір мисів, великих і малих бухт.
Перше писемне свідчення про Патмос можна знайти у працях грецького хронографа Фукідіда (460–396 рр. до Р. Х.). Тривалий час у свідомості еллінів та римлян Патмос залишався окраїною цивілізованого світу, придатною хіба що для заслання злочинців. Сюди 95 р. під час гонінь імператора Доміціана вислали Іоанна Богослова. Про цей період свого життя євангеліст оповідає у власному творі — Одкровення (Апокаліпсис).
“Я, Іоанн, брат ваш і співучасник у скорботі, і в царстві, і в терпінні Іісуса Христа, був на острові, званому Патмос, за слово Боже і за свідчення Іісуса Христа. Я був у дусі в день недільний, і чув за собою голос гучний, ніби трубний, який говорив: Я є Альфа і Омега, Перший і Останній; те, що бачиш, напиши у книгу, і пошли Церквам…” (Одкр. 1: 9–11).
Апостол-вигнанець оселився в одній із численних печер Патмосу. Він проповідував Христа Воскреслого серед жителів острова й заснував тут Патмоську Церкву. Маловідомий до цього Патмос зажив авторитету священного острова. Коли гоніння на християн припинилися, Іоанн Богослов повернувся в Ефес, з якого колись його вигнали. Після того, як імператор Костянтин Великий видав Міланський едикт, за яким послідовникам Христа було даровано вільне віросповідання, Патмос став полюсом тяжіння для християн усього світу.
У VII–XI ст. Патмос запустів. Як і більшість островів Егейського моря, його спустошили араби. Острів Одкровення залишався безлюдним аж до кінця XI ст., поки туди не приплив преподобний Христодул.
Чернець Христодул подвизався на горі Латрос у Малій Азії. Перекази про доброчесність старця ширилися по всій окрузі, тож довкола нього стало збиратися багато послідовників. Монастир під його управлінням збільшився до розмірів лаври. Через часті набіги турків-сельджуків Христодул був змушений переселитися на острів Кос, де ним було засновано монастир, присвячений Богородиці. Та христолюбивий старець жадав одного — цілковитої самоти й аскези. Тож Христодул вирушив у Константинополь, аби попрохати імператора Олексія І Комніна (1081–1118 рр.) дати йому замість родючого та квітучого Коса пустинний і безлюдний Патмос. Бажання Христодула задовольнили. 1088 р. він заснував на Патмосі монастир Іоанна Богослова. Обитель постала на скелястому виступі, майже в самому центрі острова й одразу набула вигляду фортеці.
У середині ХІІ ст. монастир Іоанна Богослова на Патмосі отримав права ставропігійного. У наступні століття на його самостійність практично ніщо не вплинуло — ні набіги піратів, ні хрестові походи. Навіть після падіння Візантійської імперії 1453 р. на острові ніколи не було турецького гарнізону. Завдяки особливому статусу монастиря його насельники мали можливість займатися науками та просвітництвом.
У 1713 р. святий Макарій Калогерас заснував поблизу печери Апокаліпсиса Патмоську школу. Її випускники стали засновниками й керівниками центрів освіти в багатьох містах поневоленої тоді Греції. Патмоська школа, або як її ще називали деякі історики, Університет Архіпелагу, діяла впродовж 200 років. Нині вона функціонує як церковна школа.
Сьогодні на Патмосі проживає не більше 3000 чоловік. Як і раніше, життя острів’ян залежить від монастиря Іоанна Богослова. Ця обитель має понад десять скитів, або, як їх називають греки, кафізм, розкиданих по території острова. Одна з них присвячена Матері Возлюбленого і фактично стала самостійною жіночою обителлю. Деякі кафізми розташовані у геть відлюдних куточках острова, що дивують своєю красою. Але найвідоміша з них — над печерою Іоанна Богослова.
“Що ти відчув, коли був у печері Одкровення?” — поцікавилася у мене знайома, коли я розповідав їй про поїздку до Греції. Довелося зізнатися, що ніяких містичних переживань я не відчув. Мабуть, для того, щоб стати вмістилищем, гідним Божественного Одкровення, потрібно було заслужити від Самого Господа найменування “син грому”. Потрібно було підтримувати Матір Спасителя біля Хреста й почути від Її Розп’ятого Сина останні слова: “Це — Мати твоя” (Ін. 19: 27). Лише улюблений учень Господній Іоанн, очищений муками, загартований вигнанням, зміг побачити реалії Небесного світу й утілити їх у слова.
Я не пережив у печері Одкровення якихось особ­ливих станів. Але в мене з’явилася впевненість, що острів Патмос вибраний Господом не випадково. Дві тисячі років тому цей клаптик землі був далекою окраїною населеної частини землі. Не у столиці імперії, не на багатолюдній площі й не в царських палатах серед грому й блискавок прорік Господь грізне попередження про прийдешній Страшний Суд. Він обрав скромну печеру, у тиші якої смиренно, неначе впівголоса, нагадав людству: “Опам’ятайся, кінець уже близький!”

Олександр Ворсін,
співробітник Паломницького центру
при Відділі зовнішніх церковних зв’язків
Української Православної Церкви

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.