ПАСХАЛЬНІ МУЧЕНИКИ

Преподобний Порфирій Кавсокалівіт
В одному із грецьких монастирів у вівторок Світлої седмиці відзначають незвичайне свято. Воно парадоксальне, як сама Пасха. У ньому гіркота смерті зливається зі світлою радістю Воскресіння Христового. У цій скорботній історії знайшовся свій «іуда»; були тут всюдисущі «воїни первосвящеників»; на щастя, є тут і свій «євангеліст», який зберіг для нас унікальну історію мучеництва.


Ми вважаємо Грецію винятково православною країною, у якій лише дві людини з тисячі не сповідують Православ’я. У Греції неймовірна кількість храмів і монастирів. Невеликі каплиці на перехрестях доріг — звичне явище. Однак у монастирях панує певна «камерність» — їх багато, але кількість мешканців, зазвичай, невелика. До таких обителей належить і жіночий монастир Преображення Господнього у невеликому містечку Дау Пенделі неподалік від Афін.
Прочанам тут завжди раді. Частенько гостей зустрічає сама ігуменя Стиліана. Вона керує монастирем уже 50 років. Хтось із паломників не стримався і запитав ігуменю про її вік. «Мені завжди 18», — з посмішкою відповіла настоятелька й поквапилася в архондарик (приймальня для паломників), щоб приготувати гостям традиційну каву.

Образ 179 пасхальних мучеників

«Обитель невсипущих»

Середня тривалість богослужінь у монастирях складає близько восьми годин на добу. Дуже символічно, враховуючи, що в миру це тривалість робочого дня. Різниця лише в тому, що ті, хто «працює ченцем», нагороду за свою молитовну працю не отримують, принаймні у цьому світі. Насельники деяких монастирів беруть на себе подвиг безперестанної молитви, і тоді в стінах обителі богослужіння не припиняється ні на хвилину. Такий монастир стає винятковим явищем навіть у чернечому середовищі. Його шанобливо називають «обитель невсипущих». Саме таким винятком колись став монастир у Дау Пенделі.
Його заснували у ІХ ст. як спільножительный монастир із традиційним Студійським уставом. У ранньовізантійську епоху він мав колосальні розміри — у його стінах та численних скитах проживало близько 600 ченців. Він був другим за величиною монастирем на Балканах, змагаючись зі знаменитими монастирями Метеор. Ченці тут молилися безупинно: щойно закінчувалася одна Літургія — слідом починалася інша. Як нагадування про цю традицію, у кафоликоні (соборному храмі монастиря) зберігаються сліди від восьми престолів — саме стільки Літургій встигала відслужити за добу «невсипуща братія». 
Відносини монастиря із зовнішнім світом не завжди були простими. У період турецького завоювання кількість ченців скорочувалася до 100, але тоді обитель потроювала зусилля щодо духовної опіки над мирянами. Іноді, для відсічі зовнішнього натиску, монастир ставав справжньою фортецею — високі стіни, бійниці, підземні ходи… Один з його підземних ходів і зіграв фатальну роль в історії монастиря.

Пасха страждань

Напередодні Великодня 1680 р. якийсь монастирський робітник затаїв на когось із братії образу, причин якої ми не знаємо. Підземним ходом зрадник провів від порту в монастир озброєних бандитів. Пірати, оспівані сьогодні в пригодницьких романах і героїчних фільмах, постали тут у всій своїй жорстокості. Монастирських скарбів (якщо вони й були) їм виявилося замало. Загарбники не пішли звідси доти, доки майже всіх не вбили. Живим залишився лише один, який служив Пасхальну літургію у віддаленому скиті, щоб не позбавити монастирських працівників святкової служби. Повернувшись в обитель, він побачив 179 понівечених тіл своїх побратимів.

Мощі

Мощами ми благоговійно називаємо останки святих, припадаючи до них як до джерел благодатної сили. Але, дивлячись на ці кісточки, нам хотілося плакати. Неміч, крихкість, безсилля — ось які слова спадали на думку при погляді на розрубані черепи, потрощені ребра, розчавлені кисті рук. На очі наверталися сльози за тих,  кого «як овець, вирізали вовки». Та можна утішитися: останньою трапезою мучеників була Трапеза Господня, а останніми словами — безсмертне «Христос Воскрес!».
Знайдення мощей мучеників стало головною подією новітньої історії монастиря. Про це полюбляє розповідати ігуменя Стиліана — безпосередня учасниця подій 1963 р. Тоді вона разом із декількома сестрами прийшла сюди з монастиря святого Патапія. Монастир у Дау Пенделі стояв пусткою. Щонайперше сестри вирішили відшукати мощі. Наклавши на себе піст, вони 40 днів цілеспрямовано молилися мученикам про відкриття їхніх мощей. Усе вирішилося в останній день посту. Робітники, які перестилали підлогу в храмі, відчули сильні пахощі. Після цього під царськими воротами знайшли поховання ігумена Ніла, а потім і решти братів. Однак більшу частину мощей мучеників приховує монастирська земля. Йдучи нею, згадуєш слова із проповіді митрополита Антонія Сурозького. Він запропонував уявити, що колись давним-давно хтось урятував тебе від неминучої смерті, але сам при цьому загинув. Чи став би ти після цього жити безпутно, зраджуючи його пам’ять?..
А ще на думку спадають слова старця Порфирія, який багато років подвизався в цьому монастирі: «Ви, можливо, до кінця не розумієте це зараз, але тутешня земля — як один великий престол з антимінсом, тому що скрізь спочивають мощі святих мучеників. І ті ченці, які жили в цьому монастирі в той далекий час, — це не звичайні мученики, які сповідали Христа до смерті перед лицем злісних розбійників. Але все своє життя вони ні хвилини не жили без молитви до Господа: не випадково тут було вісім престолів у храмі. Вони були справді як друзі Господа».

Старець Порфирій

Ім’я старця Порфирія Кавсокалівіта знайоме багатьом. Він народився у селі за назвою Святий Іоанн, що на острові Евбея. Його сім’я жила бідно, тому батько виїхав на заробітки. Зокрема, він був простим робітником на будівництві Панамського каналу.
«Ми, сільські діти, працювали змалку: поливали сад, город, доглядали худобу, бігали всюди, куди нас посилали дорослі, — розповідав згодом про себе старець Порфирій. — Я з дитинства випасав худобу в горах. Був наївним і сором’язливим; у школу ходив лише в перший клас і майже нічого не навчився, бо вчитель хворів. Там, де стеріг овець, я по складах прочитав житіє святого Іоанна Калівіта. Тоді мене опанувало палке бажання піти з миру й стати ченцем, хоча я ніколи не бачив ані ченця, ані монастиря й нічого про це не знав.
Коли мені виповнилося сім років, мати послала мене в Халкіду на роботу у великий магазин. Там уже працювали два хлопці. Коли я прийшов, усі стали мною розпоряджатися, і я робив те, що мені казали. Тим часом хлопці влаштувалися поливати квіти господарки на балконах. Вони ходили по черзі через день. Коли прийшов я, вони навалили на мене все — і прибирання, і квіти. Однак я не підозрював нічого поганого. Усе виконував і ходив туди, куди мене посилали». Так з дитинства майбутній старець проявляв дар слухняності.
У 12-річному віці він таємно від батьків тричі вирушав на Афон — і щоразу вертався в нерішучості. Нарешті Сам Бог віддав юнака під опіку духівника — старця Пантелеймона, і для Порфирія почалося життя на Святій Горі, яке, за його власними словами, було молитвою, радістю й послухом старцям: «Ліні не було зовсім. Мені подобалося молитися, навіть коли я був стомленим. У знесиленому стані я ще більше шукав Бога. Ви повинні цьому повірити й зрозуміти, що це дійсно можливо. Це результат любові. Річ не в тім, що ти швидко ходиш, робиш одну справу, починаєш другу, повертаєшся і стежиш за тим, щоб встигнути закінчити все: полити, просапати, принести землі й дров, сходити в гори, принести деревинок для рукоділля. Завдяки любові стаєш невтомним. І знаєте, куди тоді подінуться гріхи? Вони всі сплять. На Святій Горі вночі встають о другій годині. І в той час я відчував побожний трепет. Молитва стрясала місцевість, стрясала духовний світ. Ось яка любов до Христа».
У 19-річному віці за Промислом Божим — через важку хворобу — Порфирій залишив Афон і до глибокої старості служив людям як духівник, полегшуючи їхні страждання, підтримуючи порадою. Останнє десятиліття життя він присвятив заснуванню й будівництву монастиря в Мілесі. Саме тоді й було складено більшість його слів і повчань. У цих книгах про Церкву, молитву, Таїнство Покаяння, хвороби, виховання дітей міститься багатющий досвід, наведено приклади з життя наших сучасників, які зверталися до старця Порфирія по допомогу, здавалося б, у безнадійних ситуаціях. І щоразу він учив їх довіряти Богові й бути шляхетним у молитві, про що розповідав пізніше так: «Часто мені телефонують навіть з-за кордону й запитують про дітей і багато іншого. Ось і сьогодні мені зателефонувала одна мама з Мілана й запитала, як їй поводитися зі своїми дітьми. Я сказав їй ось що: «Молися і, коли треба, говори із дітьми з любов’ю. Більше молися й менше слів їм кажи. І до всіх повинно бути більше молитви й менше слів. Тому що своїми розмовами ми стаємо настирливими для інших, викликаємо їхній опір й іноді обурення. Тому краще таємно звертатися до їхніх сердець за допомогою таємничої молитви, ніж до їхніх вух. Усе буває від молитви, мовчання та любові».
Незадовго до своєї кончини, готуючись до неї, старець Порфирій повернувся на милу його серцю Святу Гору, у Кавсокалівію. Там він і відійшов до Господа 2 грудня 1991 р. Його останні слова були з первосвященицької молитви Спасителя: нехай будуть єдині (Ін. 17: 22).
27 листопада 2013 р. Священний Синод Константинопольського Патріархату ухвалив рішення щодо канонізації старця Порфирія Кавсокалівіта. День пам’яті преподобного — 2 грудня.
Чернець Порфирій Кавсокалівіт з духовними чадами

Центр тяжіння

У Преображенському монастирі м. Дау Пенделі щоп’ятниці проходить вечірнє богослужіння, яке триває до світанку. Потрапити на нього прагнуть багато православних греків, тож храм під час цієї служби буває переповнений. В особливо урочисті моменти черниці спеціальною жердиною розгойдують по колу центральне панікадило й лампади, що висять перед головними образами іконостаса. Сюди приїздять як для молитовного й духовного спілкування, так і для того, щоб доторкнутися до найпрекрасніших зразків візантійського мистецтва. Монастирський хор, у якому співають 12 черниць, вважається одним із кращих у Греції. А наші паломники, опинившись на богослужінні в обителі, можуть насолодитися візантійським ісонним співом. Ісон виконується окремою групою півчих, коли інші півчі співають в унісон мелодію розспіву.
Оскільки стародавній храм монастиря згодом перестав уміщати всіх охочих, було вирішено побудувати великий собор. Він поки ще не закінчений, але усередині на третину розписаний. Насельниці самі пишуть ікони й фрески, викладають мозаїки. Крім того, обителі належить чимало околишніх земель, і сестри обробляють сади й городи.
Також у монастир запрошують архієреїв, священиків і богословів, які проводять лекції й бесіди з парафіянами.
У греків є звичай — після Літургії в недільні й святкові дні вони приходять в архондарик, де митрополит або священик, який очолював богослужіння, сідає на почесне місце, поруч розміщується духовенство, що співслужило, черниці й гості. Потім ігумен або ігуменя монастиря ставить архієрею запитання, тематично близьке, наприклад, до змісту проповіді, виголошеної за богослужінням, і просить розвити цю тему. Також можна запитати про щось наболіле, й далі за чашкою кави триває цікаве спілкування. Поговоривши з годину, усі йдуть на спільну трапезу, яка проходить під читання житій святих. Виходить таке безперервне спілкування, як у давній Церкві, коли трапеза стає неначе продовженням богослужіння.
Усі, хто відвідує обитель у Дау Пенделі, відчувають тонкі пахощі, що наповнюють простір — дворики, храми, побутові приміщення. Але головне, що приваблює сюди численних паломників, — це неперервний зв’язок між горнім і земним світом, допомога і заступництво святих. Кількість чудес, що відбуваються тут за молитвами віруючих, навряд чи можна порахувати…
Олександр Ворсін,
Олена Головіна
Фото протоієрея
Георгія Гуляєва

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.