ПАМ’ЯТІ АРХІМАНДРИТА ЛОНГИНА

Він був дуже чутливою творчою особистістю, невтомним проповідником. Він ніс слово Боже усім — дорослим і дітям. Батюшка виконував свою просвітницьку місію з амвона у храмі, в недільній школі, у духовній семінарії та академії, зі сторінок газет і журналів, по радіо, з екрана телевізора.

ПРОТОІЄРЕЙ АНДРІЙ ТКАЧОВ, НАСТОЯТЕЛЬ ХРАМУ
В ІМ’Я ПРЕПОДОБНОГО АГАПІТА ПЕЧЕРСЬКОГО (М. КИЇВ):
Ми познайомилися з отцем Лонгином у день мого приїзду на навчання до Київської духовної семінарії. Я приїхав ранішнім поїздом, мені показали мою келію і ліжко. Віталій, так його тоді звали, був один, коли я увійшов. Він був першим, з ким я познайомився.
Він вступив після педагогічного технікуму; я був після армії, маючи незакінчену вищу. Так склалося, що ми і ще чотири-п’ять осіб спілкувалися дуже тісно.
Він був людиною благочестивою, зацікавленою. Дуже любив навчання, любив духовні бесіди. У перший рік ми багато часу проводили в духовних бесідах. Потім я два курси закінчив екстерном, одружився раніше за інших, прийняв сан і вже служив, так що приїжджати до семінарії став тільки на сесії.
Наші студентські роки — це був час бідний. Ректор говорив, що поки ми перебуваємо за навчальною партою, то можемо працювати. Оскільки отець Лонгин мав талант у спілкуванні з дітьми й педагогічну освіту, то, певна річ, він займався проповідництвом у школах.
Питання проповідництва нас дуже турбувало. «Треба обов’язково вчити людей, спілкуватися, благовістити», — вважали ми. У нас була ідея знайомитися зі студентами світських вузів, щоб молодь відкривала для себе Церкву і віру. <…>
Кожен з нас хотів набратися якомога більше знань і стати хорошим священиком. Це бажання у отця Лонгина залишалося й надалі. Знаєте, дуже багато студентів швидко втомлюються, стають скептиками, циніками, втрачають перший вогонь. Це стає видно через 15–20 років: колишнього юнака з вогненним поглядом бачиш гладким, втомленим, роздратованим дядьком, який не знає, як жити далі. А в нього цей вогонь зберігався.
Мені завжди здавалося, що він більше схильний до сімейного життя, ніж до чернецтва. Отець Лонгин був людиною душевною, дуже любив дітей. Я пам’ятаю той час, коли перед ним стояв вибір — чернецтво чи сім’я. Він підходив до цього питання з деяким ваганням. Згодом став ревним ченцем, був із тих людей, які намагалися чесно монашествувати.
Отець Лонгин був дуже зібраний, відкритий до людей, товариський.
Коли я переїхав до Києва, наша дружба поновилася. Ми не часто зустрічалися, тому що кожен був зайнятий своїми турботами, своїм послухом.
Ми зберігали з ним теплоту спілкування, розуміли один одного багато в чому: у житті, в ситуації з Церквою, в духовних питаннях.
Скільки я його знаю, він багато читав. Якщо ми зустрічалися, то не говорили про політику, про брудні церковні плітки — ні про що таке, що могло б заповнити порожнечу… порожнечею. А завжди говорили про нові прочитані книги, про те, як достукатися до людей, хто про що мріє, хто чого прагне. Спілкування з ним завжди було хорошим і корисним.
Коли я бував у Лаврі, то завжди заходив до нього. Наші зустрічі були радісними. Ми, зазвичай, сідали поговорити на годинку-дві. Іноді виходило помолитися разом. У наші дні не часто виходить із кимось помолитися. Ось із ним це виходило.
Це величезна втрата. Звістка про загибель була для нас як шокова терапія, як холодний душ. Ми бачимо, що кращі йдуть раніше. А ті, хто залишається, втягують голови в плечі: «Як же так? Що ж нам тепер робити, якщо кращі йдуть ось так раптово?»…
Я сподіваюся, що ця катастрофа відкрила йому двері у Царство Небесне.
КАТЕРИНА ДЯТЛОВА, СУРДОПЕРЕКЛАДАЧ:
З отцем Лонгином ми зберігали дружні стосунки протягом 18 років. Познайомилися під час екскурсії по Лаврі. З 30 наших студентів прийшли тільки я зі знайомою. Екскурсовод — Віталій Чернуха, тоді ще студент КДС, а в майбутньому — архімандрит Лонгин. Він не засмутився, що більшість віддала перевагу підготовці до завтрашнього іспиту. Розповідав так, ніби у Лаврі все для нього рідне, а православна віра — невід’ємна частина життя кожної людини. Наша екскурсія плавно перейшла у тепле спілкування. А іспит я потім добре склала.
Згодом, коли я відвідувала збори протестантської громади, саме аргументи отця Лонгина стали вирішальними у виборі мною православної віри. Через деякий час він запросив мене навчатися до недільної школи при Лаврі, потім — викладати «Основи християнської етики» в молодших класах загальноосвітньої школи. Сам він викладав там же у старших класах. Було це наприкінці 1990-х. Не було тоді ще інтернету та посібників. Батюшка допомагав складати програму уроків. З дітьми я спілкувалася за прикладом отця Лонгина — говорити про те, що близьке сучасним дітям, аналізуючи фільми, класичні оповідання, казки, пісні. Частину уроку присвячували творчості. Одного разу кажу: «Не можу придумати творчу роботу з малюками до великоднього уроку». А він: «Ти з ними писанки робила, а тепер зроби підставки до них». Сідає і просто малює. «Тут виріжте, тут розфарбуйте, там підклейте». За дві хвилини все готово. З нього просто лилися ідеї, тільки записуй.
Я завжди знала: про все, що у мене не виходитиме, можна запитати в отця Лонгина. Тільки, знаючи його зайнятість, намагалася звертатися у крайніх випадках. <…>
Отець Лонгин був обдарованим багато в чому. Прекрасно малював, співав, володів даром слова. Якби він поставив за мету розвивати свої дари в миру, впевнена, став би знаменитим художником, літератором чи музикантом. Але він обрав чернецтво, віддаючи себе Богові й людям повністю. Свої дари докладав у педагогічній діяльності. Створений ним посібник «Основи християнської етики» сьогодні служить хорошою допомогою для православних педагогів.
Однією з головних рис отця Лонгина було бажання допомагати іншим. Він був чуйним та уважним. Коли у близьких мені людей виникали важкі ситуації і була необхідна допомога священика, завжди радила йти до батюшки Лонгина. <…>
До нашого дорогого батюшки вабила людей його життєрадісність. Він намагався знаходити в усьому хороше. Коли запитували поради, ніколи не був категоричним, цінував вибір самої людини. Тільки в питаннях віри не мав компромісів. Одного разу чула, як він різко сказав: «Ви говорите єресь!».
Допомагав батюшка не тільки порадою і молитвою. Коли мій малюк лежав у реанімації, він подзвонив: «У вас, напевно, гроші рікою витрачаються. Ми тут вам копієчку зібрали». Тоді його допомога виявилася нам життєво необхідною…
В останні роки ми рідко бачилися. Іноді він відвідував нас. Щоразу це було яскравою та радісною подією посеред одноманітних буднів нашої багатодітної родини…
Знайомство з отцем Лонгином я завжди вважала даром Божим, його дружбу — величезною цінністю. Під час останньої нашої зустрічі він мені сказав: «Знаєш, так добре, коли служиш Літургію і звертаєшся до Бога від нас, не тільки від себе особисто. Ми — всі разом».
МАРИНА БУРДЕЙНА, ВИПУСКОВИЙ РЕДАКТОР «ЦЕРКОВНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ГАЗЕТИ»:
Неможливо змиритися з такою величезною втратою! Невгамовний біль…
Він знаходив час на все і на всіх.
П’ять років тому я прийшла працювати до редакції «ЦПГ», одразу зі шкільної лави. Сміливо можу сказати, що отець Лонгин і очолюваний ним колектив навчили мене і життя, і видавничої справи. Спасибі йому за віру в мене. Зараз я випусковий редактор осиротілої із 7 серпня «Церковної православної газети».
Батюшка щиро радів, вітаючи мене зі вступом до Київського політеху, а моя курсова «Особливості редагування православної періодики» — та ми ж її разом написали! Він багато допомагав мені у розвитку моєї університетської теми, адже вона йому дуже близька і знайома — це була його і наша робота. Мій диплом про закінчення «КПІ», ні — НАШ диплом!..
Земний уклін і вічна, світла Вам пам’ять, дорогий отче Лонгине!
ЮЛІЯ КОМІНКО, ВІДПОВІДАЛЬНИЙ РЕДАКТОР ІНТЕРНЕТ-ВИДАННЯ «ПРАВОСЛАВІЄ В УКРАЇНІ»:
Отець Лонгин був дивовижною людиною, причому розкривався набагато більше навіть не з робочого боку. Він чудово співав, щиро любив дітей, які буквально висіли на ньому й ходили за ним юрбою.
Я пам’ятаю, як ми поверталися із чергового фестивалю православних ЗМІ, і дорогою він з моєю дочкою грав у «мовчанки». Після цього отець Лонгин для моєї дитини став одним із най­улюбленіших священиків…
У ньому було море добра й жила всепокриваюча любов. Це був справжній чернець, який так любив чернецтво, що самим своїм образом був здатний запалити цю любов і в інших.
Отець Лонгин дуже любив свій монастир — Києво-Печерську Лавру. Казав, що він знайшов там сім’ю. А ще мені не те що хочеться вважати, я напевно знаю, що ми, усім нашим інформаційно-просвітницьким відділом, теж були однієї родиною. Ми часто бачилися, увесь час спілкувалися, тісно співпрацювали. Для всіх нас це справді була сім’я.
Відчуття після відходу отця Лонгина — це не скорбота. Ми всі прагнемо до Бога, і кожний з нас сподівається на достойну кончину. Немає скорботи, нема нарікання, та все одно не віриш у те, що сталося. Не вкладається в голові.
Я довіряю Богові й усьому, що Він робить. Йому видніше. Але просто не віриться… На душі сиротливо. Шкода себе, шкода всіх нас, які залишилися без нього. Шкода, що і на фестивалях, і на нарадах, і в роботі ми будемо тепер без нього…
ОЛЬГА ЛЕОНТЕНКО, КІНОРЕЖИСЕР:
«Я не зустрічав кращої людини», «Як ми тепер без нього? хто підтримає у важку хвилину, хто дасть мудру пораду?» — такі думки зараз у голові в усіх, хто знав отця Лонгина. Неможливо повірити в те, що його вже немає з нами. Світлий, добрий, творчий, веселий — він був завжди відкритий для людей. Для багатьох він став тим пастирем, який привів до Бога, до Церкви й потім завжди відповідав за своїх чад, знаходив для кожного час, допомагав ділом і теплим словом. Він був дуже чутливою творчою особистістю, невтомним проповідником. Він ніс слово Боже усім — дорослим і дітям. Батюшка виконував свою просвітницьку місію з амвона у храмі, в недільній школі, у духовній семінарії та академії, зі сторінок газет і журналів, по радіо, з екрана телевізора. За його активної участі відроджувалася типографія Лаври, були створені перший інтернет-сайт КПЛ, фотостудія, звукостудія. Господь сподобив нас разом трудитися над створенням фільмів у студії документальних фільмів Києво-Печерської Лаври. З 2001 до 2012 р. отець Лонгин був голов­ним редактором, автором сценаріїв і чудових проникливих текстів до більш ніж 20 фільмів студії, серед яких: «Благословення Апостола», «Анатомія розколу», «Життя монастиря», «Шлях ченця», «Служити Богу і людям», «Літургія Передосвячених Дарів», «Погребіння Плащаниці Спасителя», «Пастир», «Моя Лавра» та ін. Він був найневтомнішим членом знімальної групи у численних експедиціях по Україні та Росії. Батюшка говорив, що колись мріяв стати кінорежисером, і Господь дав йому можливість потрудитися й на цьому терені. У 2004 р. його запросили стати членом Національної Спілки кінематографістів України. Він з радістю презентував фільми студії Лаври на сцені Будинку кіно, спілкувався з кінематографістами. З великим піднесенням він працював над записом текстів до фільмів з нині покійним народним артистом Лесем Сердюком. Лесь Олександрович говорив про батюшку не інакше як «наш чудовий отець Лонгин». Батюшка мав дивовижну властивість, спілкуючись із дуже великою кількістю людей, бути для кожного «своїм». Він став духівником і для нашої сім’ї: вінчав з чоловіком, відспівував батька, хрестив брата й усіх нас мудро наставляв. Неможливо розумом умістити, чому Господь забрав його від нас у 40 років, активного, сповненого творчих сил, пастирської та людської мудрості, надзвичайної любові до людей… Але будемо вірити, що тепер наш батюшка з Господом, у небесних обителях.

ВЛАДИСЛАВ ГОЛОВІН, РЕДАКТОР ЖУРНАЛУ «FORBES»:

«Що маємо —  не дбаємо, втративши — плачемо»… Саме це прислів’я спадає на думку, коли думаєш про отця Лонгина. Я спілкувався з ним більше не як із священиком, а як з журналістом та редактором. Мені здавалося, що він багато в чому не правий, що церковну газету можна робити інакше. Тепер усі ці докори здаються дріб’яз­ковими. Він запам’ятався дуже спокійною та мудрою людиною. Є люди спокійні від природи, які повільно розмовляють і йдуть не поквапом — просто тому, що такими вже вони уродилися. А є люди, спокій яких ти відчуваєш поруч з ними й розумієш, що це навіть не спокій. Це умиротворення. Це наслідок життя, в якому є молитва, життя перед Богом. І хочеться довше побути з такою людиною, щоб навчитися цього умиротворення. Саме таким мені запам’ятався отець Лонгин. З ним завжди хотілося побути якомога довше, поспілкуватися. Але — завжди ніколи, я завжди кудись поспішав, здавалося, ще встигнемо поговорити.
Якось він розповідав про своє рішення прийняти чернецтво. Про те, через які перепони довелося пройти йому на шляху до цього рішення. У цьому вже відчувалася дуже сильна й мужня людина, яка спокійно приймає рішення і не відступає від нього.
Коли він висловлював якісь претензії щодо чиїхось текстів, одразу було видно, що людина має гарний літературний смак. Що він не пропустить на сторінки газети жодних графо­манів.
Він завжди намагався будь-який текст зробити якісним і чекав цього від інших. Дуже часто цього перфекціонізму бракує.
Це був чернець, журналіст і просто справжня людина. Лагідність, мужність і прагнення досконалості. Ось той урок, який я від нього запам’ятав.
 ОЛЕКСАНДР АНДРУЩЕНКО, ВІДПОВІДАЛЬНИЙ РЕДАКТОР ОФІЦІЙНОГО САЙТА УПЦ:
Коли ми писали свої семінарські твори вручну, в нього вже був комп’ютер, і він закликав нас до прогресу. Батюшка був єдиним викладачем Київської духовної семінарії, який десять років тому підтримав ідею створення студентської газети. Він дуже любив дітей і віддавав усього себе справі викладання «Основ християнської етики» в загальноосвітніх школах. Він поважав парафіян, організовував роботу недільної школи для дорослих при Київських духовних школах. Без його участі немислиме відродження інформаційної діяльності Києво-Печерської Лаври. Десятки книг надруковано за його участю. У титрах багатьох фільмів про Лавру ви знайдете його прізвище.
Отець Лонгин був ерудованим, політкоректним і делікатним, тому представляв УПЦ на багатьох складних прес-конференціях. Батюшку знають усі наші архієреї, тому що завдяки йому всі єпархії, від обласного центру до села, одержують «Церковну православну газету». Він перетворив її із протокольно-паркетного альманаху на видання, що цікаве простим віруючим людям. Він щиро співчував ВІЛ-інфікованим: поки різні фонди заробляли на цих людях, отець Лонгин приносив для них їжу й вечорами читав їм Чехова.
Чимало жителів України знають його голос, тому що протягом багатьох років він коментував по радіо й ТБ трансляції святкових богослужінь з Лаври…
Тепер його з нами нема, але все сказане вище та багато іншого надовго збереже в наших серцях пам’ять про цю добру людину й сумлінного монаха.
 ПРОТОДИЯКОН ОЛЕКСАНДР КАРПЕНКО, ЗАСТУПНИК ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА ЖУРНАЛУ «ФОМА В УКРАЇНІ»:

Я мав щастя жити поруч із цією людиною. Ще вдень ми планували зв’язатися з батюшкою щодо редакційних питань. Не встигли… Вічна йому пам’ять. Отець Лонгин, можна сказати, був нашим духівником — попри зайнятість, завжди відгукувався і не раз служив подячні молебні на прохання нашого колективу.

В’ЯЧЕСЛАВ ДАРПІНЯНЦ, ЖУРНАЛІСТ:

Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гонитимуть і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи через Мене (Мф. 5: 11)… Євангельські слова обіймали плачучий розум тим міцніше, чим більше він вбирав отруйних коментарів під десятками одноманітних новин про смерть у автокатастрофі архімандрита Лонгина (Чернухи). Заплющити очі не виходило — довго не давало спати серце, що переживає глуху біль втрати такого дорогого й рідкісного у наші дні простого людського спілкування. А захищати й захищатися і зараз немає ні сил, ні бажання, ні сенсу. Лихословили отця Лонгина, неправедно обговорюючи і всіляко засуджуючи позаочі, в які жодного разу в житті не дивилися і які він уже не міг відкрити. Коли вони були відкриті, у них відбивалося небо, а іноді, здавалося, пробігали хмари і навіть грозові, зазвичай — після прочитання невдалих статей або безглуздих коментарів.
Радуйтесь і веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах: так гнали і пророків, які були до вас (Мф. 5: 12). Я — не великий фахівець у небесних нагородах. А ось у автомобілях дещо тямлю. «Renault Clio» — це бюджетна малолітражка. Назвав би її малопотужною, але не можу, по-перше, тому що сіренька «конячка» справно бігала на церковній службі. По-друге, за її кермо батюшка сів завдяки благочестивій родині, Богом збереженої від розлучення. Ця «Renault Clio» дорогого варта, як на мене. Що там у них з отцем Лонгином сталося в дорозі?..
Я — не пророк. І не беруся судити, чи гнав отець (зазвичай розсудливий і помірний і у справах, і у словах) трасою Миколаїв — Одеса. Бачив фотографії пілотованого ним автомобіля, який зійшов з траєкторії на відносно рівній ділянці траси й перекинувся — знімки є в Інтернеті. Загалом, люди виживали і після більш крутих віражів-піруетів.
Каюсь, що вважав батюшку недосвідченим водієм аж до його гробової дошки. Не можу сказати, чи веселило це отця Лонгина. Пам’ятається, десь рік тому він скромно ухилився від моєї радісної пропозиції поїздити з ним як інструктор. Як частенько бувало — скинув виклик, передзвонив і відмовлявся, вважаючи, що в мене — який пройшов кілька курсів екстремального водіння і готового безкоштовно поділитися майже 13-річним безаварійним досвідом — і без того турбот повний рот… Архімандрит Лонгин (Чернуха) — справжній чернець — був нестяжательним навіть у малому. Хоча ніколи не вимірював час грошима, на відміну від мене — світського журналіста й батька двох дітей…
У мене немає підстав не довіряти інформації ДАІ про те, що батюшка помер миттєво.
Його серце зупинилось, коли батюшка рухався в пастир­сько-доброчесному напрямі — опікувати духовних дітей. Уже дорогою додому прийшло розуміння, а точніше — осяяння, що найдосвідченіший водій летів зі швидкістю світла — рівноангельською швидкістю, що возносить людину. До Бога.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.