ПАЛОМНИЦТВО У США: ПЕРШИЙ ДОСВІД

Коли Паломницький центр Української Православної Церкви звернувся до американського консульства з проханням про відкриття віз, то співробітники консульства були здивовані — США відвідує багато хто, але паломницька група з України летіла вперше. 
Київ проводжав нас заливним дощем. Те, що треба було пересідати у Лондоні, викликало суперечливі почуття.

З одного боку, стало зрозуміло, що кругосвітня подорож тепер забирає лічені години, і після наступного кидка ми будемо на іншому кінці планети, а з другого — відчуваєш себе дитиною, яка згубилася, тому що лондонський аеропорт Хітроу величезний. Це ціле місто, у якому між терміналами ходять автобуси. Пересадка, переїзд, митний огляд, паспортний конт­роль, талон із номером виходу на льотне поле…
Коли я вирішила, що можна зітхнути з полегшенням, одна з моїх прочанок повідомила, що загубила паспорт. Декілька хвилин нервових пошуків — і документ знайшли. За клопотами дві години, які ми мали, аби пересісти на інший рейс, пролетіли як одна мить. Попереду восьмигодинний переліт через Атлантику. Є час пофантазувати про те, як цим же шляхом Колумб наполегливо плив до берегів заповітної Індії і що із цього вийшло.
Приємні міркування ненав’язливо переривають бортпровідники — пропонують напої, декілька разів годують. Перед кожним кріслом є телевізор, у якому можна вибрати для перегляду кіно англійською мовою — своєрідна практика перед відвідуванням англомовної країни. Кожному пасажирові видали плед, подушку, навушники. Час промайнув непомітно, і дорога виявилася не такою важкою, як очікувалося.
На виході з Нью-Йоркського аеропорту нас зустрів Олександр — староста храму на честь ікони Божої Матері «Невипивана Чаша». Водій представився Павлом. Звичні імена й російська мова людей, які зустрічали нас, із перших хвилин зняли напругу — стало зрозуміло, що в Америці ми не одні. Це ж підтвердила поїздка вечірнім Брукліном — на магазинах і ресторанах безліч вивісок російською мовою. Емігранти з пострадянських країн, зазвичай, селяться саме у Брукліні. Того ж вечора ми відвідали храм на честь ікони Божої Матері «Невипивана Чаша», де звершили подячний молебень із приводу благополучного прибуття. У храмі багато святинь, у тому числі ковчег із частицями мощей преподобних Києво-Печерських.
 При храмі є будинок праці Іоанна Кронштадтського й притулок, у якому живуть люди, що опинилися без даху над головою. Настоятель храму отець Вадим Ареф’єв знаходить таких людей на вулицях, веде з ними бесіди, запрошує на богослужіння, і згодом ті, хто страждає на  алкоголізм, погоджуються на лікування. Багато хто потім знаходить роботу й повертається до нормального життя.
Першу ніч на Північноамериканському континенті ми провели в Ново-Дивєєвському Успенському жіночому монастирі (м. Нанует, штат Нью-Йорк). Коли ми приїхали, монастир уже спав, тому для нас залишили кімнати відчиненими — зловмисників тут не бояться. Вранці взяли участь у Літургії в затишному храмі. Її звершив духівник монастиря протоієрей Анатолій Федоровський. Після Літургії матушка отця Анатолія — Марія Миколаївна — провела для нас екскурсію, розповіла про святині обителі. Два храми, будівля канцелярії, чернечий корпус, будинок для людей похилого віку — традиційний перелік для православної обителі. Особливу увагу привернуло кладовище, де спочивали наші співвітчизники. Судячи з написів, багато хто прожив до 80–90 років. Можна припустити, що на Батьківщині їхнє життя не було б таким довгим, але якими були ці довгі роки для них тут?..
У монастирі зберігаються реліквії, що їх емігранти вивезли з Росії. Головна святиня серед них — прижиттєвий портрет преподобного Серафима Саровського. Також у монастирі є хрест, який вивезли з будинку Іпатьєва, де розстріляли царську родину. 
Загалом, монастир по-домашньому теплий і затишний. У ньому трудяться черниці з України, Росії, Білорусі. Вони були щиро раді спілкуванню з нами, і сніданок, приготовлений для нас, був надзвичайно смачний.
Огляд Нью-Йорка ми почали з Манхеттена. Сфотографувавшись на фоні його хмарочосів, ми вирушили до храму на честь апостолів Петра й Павла (Православна Церква в Америці, штат Нью-Джерсі). Його настоятель протоієрей Йосиф Ліквар розповів нам історію своєї парафії, якій понад 100 років. Громада пережила періоди розквіту й запустіння, що безпосередньо було пов’язано із хвилями еміграції. Парафія завжди була інтернаціональною. Зовні храм не має класичних форм, оскільки починала його зводити протестантська громада, а пізніше його придбала православна парафія. Вікна прикрашені вітражами, а на склепінні над іконостасом написано церковнослов’янською мовою: «Пресвята Трійця, Боже наш, Слава Тобі». Американська Церква живе за новим стилем, тому потрапили ми в цей храм напередодні престольного свята всехвальних апостолів Петра й Павла. 
З Нью-Джерсі ми знову поїхали у Манхеттен — до резиденції Первоієрарха Руської Православної Церкви Закордоном Митрополита Східно-Американського і Нью-Йоркського Іларіона (Капрала). Його резиденція перебуває при Знаменському соборі, у якому вже багато років зберігається Курська-Корінна ікона Божої Матері. Останнім часом святиня багато подорожує — православні усього світу бажають доторкнутися до неї, але незмінно вона повертається сюди. Пам’ятаючи про те, яке пожвавлення й черги викликає прибуття ікони в будь-яке місто Русі, було дуже незвично побачити її такою, що тихо лежить на аналої у покоях митрополита Іларіона. 
Сам Владика прийняв нас дуже радо, пригощав чаєм із солодощами й по-простому спілкувався із прочанами.
Діставши благословення владики Іларіона, ми вирушили у Джорданвілль (Свято-Троїцький ставропігійний чоловічий монастир РПЦЗ) — оплот церковної просвіти в Америці. Чимало з нас ази православної віри черпали із книги «Закон Божий для сім’ї і школи» протоієрея Серафима Слободського. Колись ця книга багато разів перевидавалася саме тут. Ми взяли участь у Літургії, мали спільну трапезу із братією, а потому нам люб’язно провели екскурсію по храму й семінарії. Приклавшись до святинь обителі, ми зайшли в розташований неподалік жіночий скит святої княгині Єлизавети (у скиті є цікава крамничка, де багато чого зроблено руками самих матушок). 
Далі наш шлях пролягав до Ніагари. Водоспад вряжає! Я зважилася на екскурсію човном до його підніжжя. Цього видовища не забуду ніколи! Краса неймовірна! «Дивні діла Твої, Господи!» (Пс. 138: 14).
Потім ми відвідали монастир в ім’я святителя Тихона Задонського (Православна Церква Америки). Непримітний, серед лісу, поряд із озерами — усе в цьому монастирі налаштовує на молитву. Таке умиротворення я відчула тільки на Новому Валаамі у Фінляндії. Братії небагато, але побут добре налагоджений, скрізь порядок, по території бігають зайці. Людей вони не дуже бояться — зосереджено хрумають траву.
Нас розмістили в затишних будиночках для гостей, нагодували дуже смачною вечерею (такої лазаньї я більше ніде не їла). Вранці нам зробили подарунок — Літургію звершували двома мовами — англійською та церковно­слов’янською (монастир американський, і все богослужбове коло у них — англійською). Свято-Тихонівський монастир нам так припав до душі, що просто не хотілося з ним прощатися. У музеї монастиря зберігається багато реліквій: облачення, книги, ікони у старовинних окладах. Усе добре розгледіти не вдалося, тому що поспішали на літак — головний пункт нашого паломництва був ще попереду.
З аеропорту імені Джона Кеннеді (Нью-Йорк) ми полетіли у Сан-Франциско, до святителя Іоанна Шанхайського. П’ять годин польоту, стрілки годинника ще на три години назад — через часті перельоти час став абсолютною умовністю. За нашими підрахунками, ми ще могли потрапити на закінчення вечірнього богослужіння. Після прибуття в місто поселитися довелося недалеко від аеропорту — Америка готувалася відзначати День Незалежності, і ціни на готельні номери зросли. Як і припускали, ми встигли ще потрапити на кінець вечірнього богослужіння, що звершувалося у храмі.
Перше знайомство із храмом, перший уклін біля мощей святителя Іоанна Шанхайського. Те, заради чого була організована поїздка, здійснилося — хвалити Бога! 
Було багато перешкод напередодні подорожі, але тепер стало очевидно, що це не перешкоди, а скоріше перевірка готовності чимось пожертвувати заради зустрічі зі святинею. У результаті ми одержали від паломництва набагато більше, ніж могли сподіватися. Крім того, що зустрілися зі святителем Іоанном, ми знайшли друзів серед парафіян храму на честь ікони Божої Матері «Усіх скорбних Радість» у Сан-Франциско. 

2 липня, у день пам’яті святителя Іоанна Шанхайського, ми взяли участь у святковій Літургії. Потім були хресний хід навколо храму, молебень і спільна трапеза. Якщо для православних в Україні це явище мало не повсякденне, то тут престольне свято — подія, про яку згадують потім цілий рік. У великій залі за святковою трапезою зібралося кількасот людей. До речі, у Сан-Франциско організовано сестринство православних жінок, стараннями яких організовуються такі заходи.

Після престольного свята ми вирушили знайомитися з містом. Сан-Франциско — місто барвисте й сонячне, тут багато пагорбів, а будівлі в основ­ному невисокі. Наш шлях лежав у притулок Тихона Задонського, де колись жив і молився святитель Іоанн зі своїми підопічними, вивезеними спочатку із Шанхая на острів Тубабао (Філіппіни), а потім у Сан-Франциско. Тепер цей будиночок діє вже не як притулок для дітей, а більше як музей з діючим храмом і резиденцією єпископа Феодосія. Тут дбайливо зберігають келію святителя Іоанна. Увійшовши до малесенької кімнатки, зовсім забуваєш, що ти десь далеко на чужині. «Тут руський дух, тут Руссю пахне», — настільки все просте, рідне й зрозуміле. Здивувала відсутність ліжка. З меблів — тільки письмовий стіл, шафа й крісло. Як нам розповіли, святитель не давав собі спокою й ніколи не відпочивав у ліжку — тільки сидячи в кріслі. І в цьому кріслі ми удостоїлися посидіти!

Після цього було ще багато чого — екскурсія у Форт Росс, відвідування заповідного парку з гігантськими секвоями, а також сербського монастиря преподобного Германа Аляскинського (тут трудився й знайшов свій останній спочинок ієромонах Серафим Роуз), грецького монастиря Антонія Великого в пустелі штату Аризона.

Ця поїздка ще раз переконала в тому, що «Господня земля, і все, що на ній, вселенна й мешканці її» (Пс. 23:1). А ще я зрозуміла, що бути православним у православній країні легко. Зовсім інше — зберегти віру далеко від православної Русі, та ще й настановляти в ній паству. Всупереч старій приказці, один у полі може бути воїном, якщо цей воїн — Христовий. Таким ми його й запам’ятаємо, до наступної зустрічі, якщо Господь знову сподобить вклонитися святителеві Іоанну Шанхайському.
Олена Тимофєєва

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.