ОСНОВОПОЛОЖНИК ПУСТЕЛЬНИЦТВА. Преподобний Антоній Великий (день пам’яті — 30 січня за н. ст.)

Якщо засновником спільножительного чернецтва вважається преподобний Пахомій Великий, то таке явище, як пустельництво, започаткував преподобний Антоній, якого Церква також назвала Великим. Праведник народився в Єгипті близько 250 р. у багатій християнській родині. У 18‑літньому віці Антоній зостався сиротою, маючи на своєму піклуванні сестру. Одного разу дорогою в храм він став міркувати про те, як апостоли змогли облишити все й піти за Христом.

Переступивши поріг церкви, він почув слова Євангелія: «Коли хочеш бути досконалим, піди, продай добро твоє і  роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь та йди слідом за Мною» (Мф. 19: 21). Антоній сприйняв їх як звернення Господа до нього особисто й невдовзі роздав усе, що мав. Щоб цілком присвятити життя Богові, йому треба було знайти опікунів для своєї сестри. Стурбований цієї думкою, він іншим разом зайшов у храм і почув там такі слова Євангелія: «Не піклуйтеся про завтрашній день, бо завтра само за себе піклуватиметься. Досить для кожного дня своїх турбот!» (Мф. 6: 34). Тоді Антоній доручив сестру відомим йому християнським дівам і покинув місто.
Спочатку юнак прийшов на послух до старця, який жив недалеко від міста. Вже на той час він настільки прославився своїми подвигами, що його стали називати «другом Божим». Коли Антоній вирішив поселитися подалі, старець відмовився йти з ним. Святий перейшов жити в одну з віддалених печер, а потім пішов ще далі — за річку Ніл, вибравши для себе руїни військового укріп­лення. За увесь час двічі на рік друзі приносили йому хліб, який він брав через вузький отвір у крівлі. Годі й уявити, скільки спокус пережив цей великий подвижник. Він страждав від голоду й спраги, від холоду й спеки. Але, за словами самого Антонія, найстрашніша спокуса пустельника — у серці: це туга за світом і збурення помислів. Якось, у розпал боротьби з помислами, Антоній вигукнув: «Господи, я прагну спастися, але помисли не дають мені». Раптом він побачив когось, схожого на себе, який сидів і працював, а потім підвівся і став молитися, після чого знову сів за роботу. «Роби так і спасешся», — сказав йому ангел Господній.
Через 20 років, довідавшись про подвиги преподобного, його друзі й знайомі прийшли до нього й ублагали стати їхнім наставником. Невдовзі пустеля перетворилася на місто, де замість будинків були обителі ченців. Та з часом Антонія стала обтяжувати велелюдність, тож він пішов у пустелю, що недалеко від Червоного моря. Там він знайшов дику гору з джерелом та декількома пальмами у долині. Став обробляти невеличку ділянку землі, тож тепер не потребував, щоб йому приносили хліб. Зрідка він навідувався до братії. Проживши в подвигу 70 років, Антонія став ятрити гордовитий помисел, що він найстарший за усіх у пустелі. Тоді Господь відкрив йому, що є в пустелі подвижник, який служить Йому довше за Антонія. Це був святий Павел Фівейський. Коли Антоній знайшов його, то побачив перед собою старця, укритого сивинами, який уже близько 90 років подвизався у пустелі.
Преподобний Антоній помер у глибокій старості (прожив 106 років) у 356 р.

Підготував Андрій Гор

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.