ОЛЕГ КАРАМАЗОВ: «У ЦЕРКВІ Я ПОБАЧИВ ІНШИЙ СВІТ»

11 травня відомому українському рок-музиканту Олегу Карамазову виповнилося 50 років. Понад 20 із них він віддав своєму легендарному гурту «Брати Карамазови». Але не всі знають, що відомий рокер і громадський діяч — ще й активний парафіянин Покровської Голосіївської пустині. Викроївши час для інтерв’ю напередодні підготовки до ювілейного концерту в Києві, Олег Карамазов розповів нам про те, як він прийшов до Церкви, і про свої погляди на творчість.

— Як Ви прийшли у Право­слав’я?
— Років десять тому зі мною щось трапилося… Усередині. Мені стало нудно жити. А ще стало страшно… І причин начебто не було. Я не страждав від того, що старію, що не став інженером, бізнесменом чи ще кимось… У мене дорослі сини, кохана дружина.
І раптом якесь неймовірне відчуття вселенської туги і смутку, повна втрата інтересу до життя. Я не міг змусити себе відкрити книгу, мені стало нецікаво зустрічатися з друзями, приходити на репетиції, їздити на концерти… Ми поверталися у Київ з Петербурга, де записували новий альбом, я дивився у вікно і відчував повну байдужість до життя. Навіщо і куди я їду, і навіщо взагалі мені це — завтра? Запитання, запитання…
Думаю: по приїзді треба розвіятися, — дзвоню в Київ приятелю-бізнесмену. Кажу: «Володю, ти де? Зустрічай — віскарика вип’ємо, чи що?». Він відповідає: «Не вийде, брате, — я в Голосіївському монастирі, трудником тут».
Я тоді дуже здивувався — бізнесмен, депутат, ніколи не ходив без охорони, що ж він там робить? А той не просто приїхав помолитися, а був там на послуху: тягав колоди, жив у келії, годинами на службах стояв. І тут у мене вирвалося: «А можна до вас туди?». «Не знаю, треба запитати у намісника», — відповідає він. Це було напередодні Вербної неділі.
Я приїхав у Київ, забіг додому, кинув сумку і вже о п’ятій ранку стояв у храмі з братією на недільній службі. Увесь тиждень я вперше провів у монастирі. На Великдень, після всеношної, зібрався додому, і виникло відчуття, що я не додому йду, а з дому йду.
У Церкві мені відкрився інший світ і почало з’являтися відчуття — ось справжнє! Варто тільки трохи ковтнути цього чистого повітря, і ти вже всіма силами намагаєшся залишитися тут за будь-яку ціну.
— Як зустріли Великдень?
— У Церкві я не перший рік, і відчуття дому, причетності формується дедалі більше. Думав провести всю Страсну седмицю в монастирі — не склалося. Цієї Пасхи в обитель, у Голосієво, не ходив. У нашому дворі побудували маленьку церкву, був на богослужінні в ній; з рідними хотів побути, у тещі з ногами погано — пішли куди ближче. Причастилися. Радість! Так хотів зберегти в собі цей пасхальний стан, але він зникає, бо суєти більше, ніж зазвичай, — репетицій багато.
— Досі не звикли до мук творчості?
— Я багато спілкуюся з різними людьми і, на жаль, можу сказати (зокрема, передусім, про себе), що і в мистецтві, і в політиці, і в спорті, взагалі, в суєтному житті наша творчість настільки мудрована і часом навіть непотрібна, що стає якось не по собі. Купа непотрібних рухів робиться, некорисних навіть для нас самих. Ось ми з групою по шість годин поспіль репетируємо нову програму, і я часто ловлю себе на думці, що є речі, які у мене — у їхнього автора — в душі знаходять відгук, тобто щось начебто справжнє виходить. А іноді думаю: навіщо взагалі це все?.. Від спостережень за подіями навколо, від тотальної несправедливості у стосунках між людьми тяжко на душі. Буває, що хочеться піти в ліс, сховатися в норі, не висовуватися. Не з’являтися в миру взагалі.
Але, з іншого боку, щастя жити в Києві, тут є неймовірна кількість сильних, православних, могутніх людей. Одних прославлених святих, які спочивають у Лаврі, в печерах, скільки лежить! Вони ж моляться про нас!
— Що у Вас виходить, і що не виходить?
— З приходом у Церкву в мене дуже змінилося ставлення до улюбленого заняття. Раніше для мене нічого святішого за рок-н-рол, групу, концерти, драйв не було. Зараз — по‑іншому. Музична творчість — лише частина мого життя… Йдеться про сенс!.. Ми ж знаємо, що людина — образ і подоба Творця. Тому якщо ми приберемо все зайве, наносне, то виявиться, що людина покликана творити тільки добро. І я дійсно так вважаю. Коли ж кажу про це, мені дорікають в ідеалізмі. Кращий друг відповідає, що так не буває! А чому не буває? Я розумію, що не можна стати ідеальним. Але треба прагнути!..
Гурт «Брати Карамазови» на концерті,
присвяченому Дню Хрещення Русі. Київ, 2007 р.
Ось перед Великоднем, на Страсному тижні, в Чистий четвер, я якимось просто неймовірним чином опинився у підмосковній церкві. Страсна седмиця — це час, коли ченці ні з ким не спілкуються, моляться. А тут після служби виходить отець Ілій — ігумен з Оптиної пустині. Я підійшов за благословенням, заговорили, батюшка запропонував чаю. Я посидів з ним годину. Ми не говорили ні на які космічні теми. Просто так… І таке ось відчуття світла, ясності, добра… Мені — ідеалістові — це дуже дорого, важливо для мого укріплення. Важливо бачити, що є люди! Я вважаю, що й один у полі воїн. А отець Ілій — не один. Та я й сам знаю молодих ченців — хто у 18 років постригся, хто у 20. А вже міцні в Богові… Багато хлопців, як це прийнято говорити, з матеріально благополучних сімей. Але Бог настільки рано їм відкрився, що залишили весь цей світ і моляться за нас — слабеньких! Та й у парафіяльних храмах, подивіться, — багато світлих, справжніх людей на службах. Узагалі парадокс: людей хороших більше, ніж поганих, але навколо зла все ж більше народу збирається.
— Ну, що вдіяти…
— Змінювати дійсність, почавши із себе. Про це ще преподобний Серафим Саровський говорив: спасешся сам — навколо тисячі спасуться. Ох, і важко ж це. Ось я зараз не курю, не лаюся, думки моторошні жену… А зайшов до знайомого старчика, й він мене питає: чи можу я утримати благодатний стан і як довго? Не можу довго!.. Але хоч кілька митей у любові жити вже виходить! І цей досвід уже є! Не тільки падінь, а й підйомів, невеликих перемог, але перемог!.. Я намагаюся не грішити, і потроху йдуть зміни, а я тихенько радію — з того, що відбувається зі мною всередині. Розумію, знову‑таки, скільки цю травинку внутрішню не поливай, вона все засихає, але… береш водичку, поливаєш — вона проростає, оживає!.. Поспілкувався з батюшкою — добре на душі, помолився у храмі — світло, вдома — добре, почитав труди старчиків — ще світліше… На все це у деяких взагалі ціле життя йде. Це — праця.
— Можливо, таке перетворення і є справжня творчість?
— Так! Справжня творчість тільки в цьому. Інакше мислить людина невоцерковлена… Хоча відволікань вистачає. Ну дивіться: думки ненаситні і злі, куріння, надмірність в алкоголі та їжі, наркотики, блуд — це все гачки. Якщо ми не навчимося з цих гачків зістрибувати тут, на Землі, то іншої можливості не буде. Ось ми зараз із вами сидимо, а навколо — безліч невидимих ангельських сутностей, добрих і злих. Нам належить робити вибір — щохвилини, щомиті — з ким ми?..
Часто згадую обличчя одного монаха, який живе на Афоні. Ми приїхали, бачимо: поза обителлю димок іде з печерки, прикритої дошками… Підійшли, виявилося — наш монах, з України, постриг прийняв у Почаєві, а до Афона дістався пішки. Старчик — аж світиться, такий напівпрозорий. Поговорив з нами кілька хвилин і відкланявся, сказав, що втомився, прощення попросив, в обличчі змінився. Важко людині, яка не живе в миру, з нашим братом спілкуватися…
— А буває соромно після концертів?
— Буває всяке. І соромно за щось теж буває, різне трапляється! Взагалі, знаєте, мене у перші дні життя хрестили, і, як зараз розумію, ангел-хранитель відтоді не відходив і не відходить від мене, якимось чином відводить погане…
Бесіду вели 
В’ячеслав Дарпінянц
і Олег Карпенко
(За матеріалами журналу «Фома в Україні») 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.